Буденність геноциду. Яким запам'ятався 2022-й

Навесні довелося бачити одну картину, яку я ніколи не забуду. У свіжозвільненому місті Київської області, куди ми поїхали з, так би мовити, медійною місією, я побачив пальці. Людські пальці, що стирчали з клумби. Яку, скоріше за все, саме ці пальці перетворювали щовесни на осередок краси. Але більше не могли.

Це була моя далеко не перша зустріч зі смертю з початку війни 2014 року. Навіть до тієї клятої клумби протягом кількох попередніх годин ми бачили багато. Але саме ця знахідка була найбільш шокова, бо я вперше не з книжок і фільмів зрозумів (а точніше — відчув, саме відчув) буденність геноциду. І взагалі буденність зла в його абсолютній формі. Адже все, що було на Донбасі 2014-2021 не йде в порівняння з конвеєрним геноцидом, який ми побачили у 2022 році.

Те, що я відчував, крім люті й жаху, — скоріше можна було порівняти з моментом 100% прозріння. Що буде якщо вони переможуть

Читайте також: Чому американці та європейці не дають нам "усе і відразу"

Те, що я відчував, крім люті й жаху, — скоріше можна було порівняти з моментом 100% прозріння. Що буде якщо вони переможуть.

Пізніше, десь за місяці два, ми з Антоном Сененком і Павлом Казаріним пили каву, бо зійшлися у Києві. І казали один одному, що нам пощастило. Пощастило, бо якби росіяни захопили Київ, ми самі лежали б у такій саме клумбі. І навряд хтось би нас колись знайшов. Дивні відчуття від того, що зараз я повторюю ці слова.

Але тоді, повернувшись до Києва, я поїхав в офіс. Там в нас є душ, з якого я не виходив, мабуть, годину. Змивав в себе морок. Потім переварював те, що побачив.

Десь за пару днів я написав усім, з ким до війни в нас були різні суперечки й непорозуміння. І з ким я хотів їх владнати. І з усіма вдалося. Бо вони виглядали безглуздими на фоні того, що відбувалося навколо, а чи буде інший такий шанс, я не знав.

Бо перший місяць війни у Києві були суцільні змагання у пошуках всього, від амуніції до їжі для лікарень. Але після квітня зрозумів, що вже не можна відкладати.

Думаю, як і для багатьох цивільних, хто лишився в Києві, період після 2-3 квітня став часом переведення хаотичної та авральної діяльності в режим контрольованої більш-менш нормальності. Бо треба було працювати.

Читайте також: Дупа — це новий символ Московії

У травні ми з дружиною дізналися, що чекаємо на дитину. Так, це було свідоме рішення. Продовжувати жити й не дати Путіну зламати те, що ми планували та про що мріяли

У травні ми з дружиною дізналися, що чекаємо на дитину. Так, це було свідоме рішення. Продовжувати жити й не дати Путіну зламати те, що ми планували та про що мріяли. Це вимагає бути ще більш сконцентрованим. І спокійним. Яким я й намагався бути увесь цей час. Хоча це не дуже просто. Ну, ви й без мене це знаєте.

Все літо та осінь ми шукали, збирали, купували, працювали. Знайшли багато неймовірних людей, які допомагають. Безмежно вдячний підприємцям, які давали гроші, товари, матеріали, допомагали логістично. І особливо тим, хто дає гуманітарку на немедійні речі — геріатричні пансіонати, багатодітні сім’ї, психіатричні диспансери. Запустили три непогані медійні проєкти. Але весь час не полишає думка, що можна більше, можна краще. І вас не полишає і це нормально. Кожен робить, що може насправді. І всі, хто щось робить для перемоги, — вже молодець.

Не скажу, що я з якимись особливими надіями дивлюся у 2023. Чи розраховую, що війна закінчиться саме наступного року. В мене нема на це особливих надій чи сподівань, але є впевненість в тому, що ми переможемо

Читайте також: "Хліба і видовищ!". Але в першу чергу – безпека

Не скажу, що я з якимись особливими надіями дивлюся у 2023. Чи розраховую, що війна закінчиться саме наступного року. В мене нема на це особливих надій чи сподівань, але є впевненість в тому, що ми переможемо. В наступному році чи коли судилося. Знаю, що наступного року Росії буде набагато-набагато гірше. А в нас буде більше зброї та ресурсів, ніж цьогоріч. І ми будемо їх тиснути.

Я впевнений і я знаю, що після цієї війни буде назавжди неможливим те, що ми бачили цього року. Що бачив я. Що бачили ви. Що бачили тисячі людей, які бачили більше за нас.

Я впевнений, що ми все відбудуємо і все відновимо. І побудуємо країну, щоб бути вартими того шляху, яким ми йдемо. Хоча це буде дуже важко.

Але ця впевненість і можливість працювати зараз має єдине джерело. Збройні сили України. І всі сили оборони. Бо якби не люди, які зі зброєю в руках роблять головну частину роботи, вже сотні тисяч і мільйони з нас перетворилися б на спогад. Якби й було кому згадати.

Джерело

Про автора. Юрій Богданов, публіцист, спеціаліст зі стратегічних комунікацій у сфері бізнесу, державного управління та політики

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.

Стежте за найважливішими новинами України! Підписуйтесь на нашу facebook-сторінку та телеграм-канал.