Учора на світанку по Києву та інших українських містах ударили "кинджалами" та іншими знаряддями смерті. Повітря немилосердно смердить горілим залізом, чадом спалених вулиць та багатоповерхівок. Цей чад від початку війни чітко асоціюється з ворожим російським духом. Росія смердить смертю. Росія сама – смерть. Написати під час її смертоносних атак щось життєствердне – ще той квест, але я спробую.
Можна помріяти про те, що буде через десять років, коли агресивної, хижої країни-сусідки вже не існуватиме в тому вигляді, в якому її знають сьогодні.
Ми залікуємо свої рани. Відбудуємо зруйновані вщент міста і села. Розмінуємо сотні кілометрів. Ми вступимо до Європейського Союзу та до НАТО. Жодні кремлівські диктатори, хоч би якою велетенською була вавка в їхніх головах, не зважаться тоді навіть погрозливо дивитись у бік України, вже не кажучи про те, щоб спрямовувати сюди ракети.
Читайте також: Дощ війни
Яке це буде щастя, коли в українському небі знову з’являться пасажирські літаки! Торік, коли ми приїхали на стипендію до Польщі, я вранці вийшов на обов’язкову пробіжку – і застиг, заціпеніло спостерігаючи за велетенським "боїнґом", що, ревучи, пролітав над головою. "Винищувач? Ні, завеликий. Бомбардувальник?" Тільки після цих панічних припущень до мене дійшло, що на світі бувають ще й пасажирські літаки.
Ми сядемо, кохана, в один з отаких миролюбних літаків і полетимо мандрувати вільним білим світом. До Японії та до Сполучених Штатів, до кожної з тих країн, імена яких ми записали у красивий зошит мрій, подарований владикою Борисом Ґудзяком на наше вінчання.
Зрозуміло, що в цьому гарному зошиті не знайдеться місця для назви проклятої людоїдської країни, яка завдала стільки горя нам та іншим сусідам. До пекла на екскурсії не літають. Ім’я відомо кого не вимовляють уголос.
Читайте також: Похвала мужності
А потім ми знову босоніж підемо до моря! Уявляєш, яке це щастя буде, коли ми знову побачимо наше море, з веселими драконами, які катають дітвору, з чайками, яких ти пригощаєш пахлавою, море безкрає і приязне, як велетенський доброзичливий звір. Це море не буде чорним, ні, воно буде смарагдовим, світлим і усміхненим. Може, цього разу я навіть дістану з його дна мушлю з велетенською перлиною для тебе. І, може, ми навіть знову поселимося у тому самому готелі "Жуль Верн". Так, я знаю, що його розбомбили російські нелюди. Але за десять років можна багато чого відбудувати – і міст через Затоку, і "Жуль Верн", і "Золотого Лева" також...
Мине десять років, і наші письмові столи не здригатимуться від вибухів, і світло не зникатиме в наших вітальнях через удари, завдані по електростанціях. Ми забудемо, як виють сирени повітряної тривоги, і сирени пожежних машин, і сирени карет швидкої допомоги, які везуть покалічених вибухами беззахисних людей.
Чи забудемо ми, як голосять юні вдови й осиротілі матері?
Чи зможемо забути наших друзів, які не повернулися з війни, поклавши свої життя за нас, за нашу свободу, за нашу мову?
Мине десять років – і ми напишемо нові книги, де розкажемо про подвиг наших героїв, про наругу, заподіяну нашій батьківщині віроломним сусідом, про те, як ми зібрали волю в кулак і все-таки дали відсіч заздрісній, жорстокій орді.
Ми запишемо до нашого зошита, що надійде світанок.
Що Україна буде врятована, хоча зараз це здається доволі-таки проблематичним завданням.
Старанно виводячи літери, ми занотуємо, найдорожча моя, що любов сильніша за смерть, а тим більше за ненависть.
Спеціально для Еспресо
Про автора. Костянтин Москалець, письменник
Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.