Чому можуть навчити Україну ізраїльські спецслужби

Менше тижня тому один з кандидатів на посаду президента України закликав ізраїльський уряд поділитися досвідом з українськими силовими структурами досвідом боротьби з озброєними терористами – котрих і в Україні розплодилось немало. В той момент це здавалося виваженим кроком.

Вчора в обід, коли браві бійці українських сил спеціального призначення завантажувались у БТРи й енергійно брали слабко захищені блок-пости сепаратистів, здавалось, що Україні той досвід і не дуже потрібен.

Під вечір, коли всі зрозуміли, що антитерористична операція чи то захлинулась, чи то була свідомо зупинена керівництво рівнісінько на півдорозі, стало зрозуміло, що ніякий закордонний досвід у нашій ситуації не допоможе.

Але якщо все-таки вдатись до порівняння роботи ізраїльських спецслужб з українською практикою антитерору, то можна помітити, що здійснюються вони у практично протилежний спосіб.

У переважній більшості випадків реакція Ізраїлю на дії терористів слідувала блискавично – не залежно від того, яким було рішення, проводити силову операцію чи погоджуватись на вимоги терористів (а часом бувало й таке). Навіть легендарна операція по звільненню заручників в угандійському аеропорту Ентеббе, в ході якої ізраїльському спецназу довелося брати захоплений терористами літак під вогнем місцевої регулярної армії, яка прикривала терористів, була спланована і здійснена за тиждень – і це на протилежному кінці Землі.

Натомість Україна почала серйозні спроби у тому ж Слов'янську тільки вчора – за два тижні після початку подій. „Кавалерійський рейд” 13 квітня антитерористичною операцією назвати важко. І це – на власній території. І це – розуміючи, що кожен наступний день дає нові можливості сепаратистам. Реальних переговорів щодо вимог терористів – і пошуку ймовірного компромісу з ними, теж не ведеться. Принаймні, про них чомусь нічого не відомо. При тому мова йде саме про переговори з повновжними представниками – а не „розмови за життя” з простими бойовиками. Зрозуміло, що результативність подібних переговорів була б, скоріше за все, нульовою – але картинка високопосадовців, котрі намагаються урезонити сепаратистів, довела б світу, що Україна випробувала всі можливості.

Важливим елементом протистояння терору з боку Ізраїлю є сукупність превентивних методів. При найменшій загрозі теракту – навіть у випадку простого скупчення людей на святі чи врочистому заході – починають працювати служби безпеки, охоронці перевіряють підозрілі речі чи підозрілих людей. Антитерористичні сили, по можливості,  розгортаються до, а не після можливих дій терористів.

Якби браві українські вояки стояли на блок-постах з початку квітня – вони навряд чи завадили б російським диверсантам проникнути на територію області. Але місцеві екстремісти не могли б так вільно гуляти по області і створювати „масовку”. Якби в Слов’янську воювали самі російські бородаті клоуни в баранячих шапках – ситуація була б куди як іншою.

Ще одним ключовим елементом успішної боротьби з терористичною загрозою в Ізраїлі є довіра громадян до спеціальних служб. Ізраїльські спецслужби отримують масу інформації від населення – більшість терактів вдається попередити саме завдяки уважним очам звичайних обивателів. Немало з них виконує обов’язки – страшно сказати – добровільних інформаторів.

В Україні, здається, антитерористичні сили до пуття не знають, що відбувається в українському ж місті – себто навіть на власній території відсутня мережа інформаторів, які б могли надавати відомості силовикам. При тому що сепаратисти – не окупаційна армія, і забезпечити належну контррозвідку в межах одного міста, ясна річ, не можуть. Не кажучи про те, що відсутність ефективних агентів в середовищі радикалів – прямий провал роботи спецслужб. Складається враження, що про частину подій на Сході у Службі довідувались з газет. І питання не в тому, що в СБУ, приміром, мало повноважень чи мало коштів на ведення агентурної роботи. Складається враження, що наші спецслужби просто не розглядали такого сценарію подій, при якому російські диверсанти діють на українській території, використовуючи місцевих незадоволених і любителів наживи. Питання про те, які ж саме сценарії вони відпрацьовували – вторгнення американців, синіх, а не зелених чоловічків, тощо – ми залишимо поза дискусією.

Важливим елементом ізраїльської доктрини боротьби з тероризмом є невідворотність покарання за скоєне. Сейєрет Маткал, один з елітних ізраїльських підрозділів, не раз використовувався для знищення не тільки виконавців, але й координаторів терактів далеко за кордонами країни – хоч офіційно цього ніхто й не визнає. Вбивства активістів „Чорного вересня”, котрі проводили теракт на Мюнхенській олімпіаді, вбивство недоброї пам’яті Абу Джихада з Організації визволення Палестини, викрадення командирів „Хезболла” – все це було спрямовано на переконання терористів, що за скоєне доведеться заплатити.

Чи то піддавшись російській демагогії, чи то намагаючись прикрити власний страх перед прийняттям серйозних рішень, українська влада дає сто двадцятий останній шанс всім мирно розійтися. Чим явно підштовхує місцевих любителів легкої наживи „трішечки повоювати” за скромну суму. Те, що потім можуть загинути як ці любителі – від руки українських спецназівців, чи кулі російських кураторів-диверсантів, так і солдати, що їх штурмуватимуть, здається, нікого не хвилює.

І найголовніша, вочевидь, відмінність – це проблема доцільності  при плануванні та здісненні антитерористичних операції. Яка особливо гостро проглядає в контексті вчорашніх подій. Аналізуючи будь-яку – вдалу чи провальну – операцію ізраїльских сил, можна чітко сказати, для чого вона проводилась.

Що саме дала вчорашня ефектна екскурсія українських сил, крім витрати пального – сказати до ладу не може ніхто. Якщо це був вирішальний штурм, який захлинувся – це слід було визнати відверто, і почати вживати заходи по зміцненню антитерористичних сил, а також по можливій заміні їх керівництва. Якщо Москва конфіденційно пригрозила негайним початком війни – про це теж слід було сказати голосно й відкрито, щоб населення країни й світова громадськість розуміли, куди дійшов кремлівський шантаж. Якщо це була розвідка боєм, то вона видається не сильно доречною – простіше було отримати розвіддані агентурним шляхом. Крім того, одна така розвідка вже була – 13 квітня.

Єдиний, хто  повною мірою виграв від вчорашніх подій – це Росія. Картинку "звірств" української армії було отримано, диверсанти, здається не надто постраждали, а що загинули кілька „сепаратистів” –українців, то це тільки на користь всім „миротворцям” – від Шойгу в кріслі міністра оборони до Чуркіна в ООН.