У кожному живе Янукович

"Тітушки", які били мирних демонстрантів тоді, коли ніяких законних приводів обмежити протест не було. Побиття активістів. Побиття журналістів. Навіть своїх соратників Янукович, за численними розповідями, бив у власному кабінеті. Можливо, ногами. Нам всім це не подобалося. Потім був останній акт - побиття студентів. І Майдан. Здавалося, суспільство чітко зрозуміло - побиття когось би там не було - прояв дикунства, ницості, відсутності самоповаги. Здавалося, українці дійсно хочуть в Європу не тому, що там більше грошей і шмоток, а тому, що в Європі не б'ють.

Але ж ні! Виявилося, що Янукович живе в кожному. Що погано не тоді, коли б'ють –а  коли б'ють своїх. А коли б'ють тих, кого не шкода - це добре. А коли тому, хто б'є, нічого не буде - взагалі чудово. Тріумф народовладдя.

Не треба пояснювати все це  тим, що в країні все ще не проведено судову реформу, не притягнуті до відповідальності ті, хто відповідав за трагедію Майдану, не вирішене питання справедливості. Коли ти хочеш бити - ти будеш бити і завжди, завжди знайдеш собі виправдання. Просто сьогодні будеш бити чужих - тому що злочинці. Завтра - своїх, бо зрадники. Післязавтра - дружину і дітей, тому що життя не вдалося. Це і є цивілізаційна прірва, яка відокремлює культуру дискусії від культури мордобою. Прірва між покаранням і насильством, між Європою і "совком", між повагою до правил і вірою в пріоритет власного миттєвого інстинкту. Це прірва між людиною і Януковичем.

Я не знаю, чи потрібно пояснювати одну дуже просту річ. У країні, в якій активіст вдарив Добкіна, господарем завжди буде Добкін - ну або хтось схожий на Добкіна. Тому що це - правило Добкіна. Бити, а не просторікувати. Залякувати, а не обговорювати. Показувати, хто тут сильний, а не наводити аргументи. У такій ситуації перемагає не той, на чиєму боці закон і правда, а той, у кого немає гальм. Ми точно знаємо, що у Добкіна - немає. Про активіста не знаю нічого. Якщо у нього теж немає - він пройде свій шлях і перетвориться на Добкіна. Тому що людина, яка б'є іншого - спочатку від безпорадності, а потім від безкарності - завжди перетворюється на Добкіна. Спочатку - в Добкіна. Потім - у Януковича.

Тому що безкарність - це коли ти б'єш у впевненості, що тебе ніхто не посміє навіть і пальцем зачепити. Безкарність - це побиття з мандатом. Тоді можна навіть ногами, чому б і ні? Володимир Парасюк відрізняється від Віктора Януковича не тим, що один вимагав відставки іншого в останню страшну ніч Майдану, а тим, що один вже був президентом, а інший - ще ні. Але якщо ви поміняєте їх місцями, ви зрозумієте, що Янукович – якщо б він був на місці Парасюка на засіданні парламентського комітету - міг би точно так майстерно вдарити з ноги. І навіть краще. Це і є країна Януковича - країна, в якій ти б'єш з ноги, якщо ти з чимось не згоден. Не важливо, від відчаю, від озлоблення, від задоволення. Важливий не мотив, важливий вчинок. Ми ж не цікавимося мотивами Януковича чи Путіна? А, може бути, один просто хотів навести порядок, а інший - врятувати співвітчизників від екстремістів? Може, вони насправді так думають? Але нам важливий не мотив, нам важливий результат.

Так і тут. Країна мордобою завжди буде країною Януковича - які б ілюзії з цього приводу не були б у її жителів. Коли одні б'ють, а інші аплодують - це і є чіткий покажчик того, що в нас не так багато змінилося за ці два роки, що ми, як і раніше, живемо "на районі", а не в європейській державі.

І для того, щоб в цю європейську державу потрапити, потрібно для початку вичавити з себе Януковича.