"Головний багатій країни". Чим Порошенко відрізняється від Януковича

Це було саме те питання, яке я ставив популярним критикам Віктора Януковича, зосередженим на Межигір'ї і постаті Дмитра Табачника. А що, власне, зміниться, якщо Янукович залишить свою заміську резиденцію і буде жити в центрі Києва?

Або якщо міністром освіти стане не номенклатурник з проросійськими симпатіями, а будь-який професор з Донецьку? Чи зміниться сама суть режиму? Чи можна буде забути про узурпацію влади, незаконний уряд Азарова, згвалтовану Конституцію, засилля бандитської "сім'ї", проросійську пропаганду Фірташа, Льовочкіна і Хорошковського, передання української армії і спецслужб на путінський "аутсорсинг"?

Але Табачника було безпечно критикувати - на одній з телепрограм я навіть сказав, що якби його не було, його треба було б вигадати. На Табачнику - а не на тих, хто його призначив, на уркагані Януковичу і калужському дідусі Азарову - зосередилися всі професійні "патріоти". Те, що поки Табачник розбещує українських школярів і студентів, Янукович просто знищує Україну, якось залишилося за дужками їх зручної свідомості.

А Межигір'я - це ж просто був подарунок, машина з виробництва активістів, безкоштовний квиток до майбутнього парламенту. Коли я кажу, що ніколи не був у цій резиденції колишнього президента, на мене дивляться як на невдаху.

Розуміння того, що диктатура зовсім не визначається наявністю розкішного маєтку, що диктатор може жити у спартанських умовах - як жив Сталін - але режим від цього аж ніяк не стає кращим і чеснішим, в нашому суспільстві просто немає.

Для нас диктатор - це не узурпатор, а головний багатій країни. Чи варто дивуватися, що один з головних критиків апетитів Януковича, який отримав завдяки поїздкам до паркану президентської резиденції парламентський мандат, негайно обзавівся своїм "маленьким Межигір'ям", поки що просто в престижному будинку. Але головні покупки у борців з президентською нерухомістю ще попереду.

Активістам і патріотам просто пощастило, що Янукович був не тільки узурпатором, а й форменим ідіотом, жадібним і тупим. Він ніколи не прислухався до представників власного оточення, які пропонували йому хоча б на час з'їхати з Межигір'я.

І він абсолютно не розумів, навіщо знімати Табачника з нічого для нього не вартої і  відносно "бідної" посади міністра якоїсь там освіти, якщо його перебування на цій посаді так подобається Москві. Саме тому Янукович відправився в свою останню подорож по пограбованій країні прямо з Межигір'я, а Табачник зберіг свою посаду до останнього дня його перебування при владі.

На відміну від Віктора Януковича, Петро Порошенко - не ідіот, а досвідчений і передбачливий  політик. Саме тому в своєму аналізі дій президента країни я практично ніколи не вживав слова "Липецьк" - не тому, що не помічав наявності у глави держави власності в Росії, а тому що розумів, що критикувати президента потрібно за зовсім інші вчинки.

Перш за все - за небезпечну концентрацію влади, яка поставила під сумнів баланс інтересів в парламентсько-президентській республіці. У порушенні цього балансу я бачу серйозну загрозу для майбутніх реформ і державності як такої.

Звичайно, концентрація не узурпація, для її досягнення застосовуються легітимні політичні інструменти, в її успіху активно бере участь український виборець - і в цьому сенсі відповідальність за порушення балансу Петро Порошенко в рівній мірі розділяє з громадянами України, які голосували за БПП та депутатами від цього блоку у Верховній Раді України. Але небезпека концентрації від цього меншою не стає і про це - саме про це - необхідно говорити вголос.

А Липецьк, Кононенко, Грановський - це зручні і безпечні мішені для тих, хто не може або не хоче замислюватися щодо сутності процесів, які відбуваються в нашій країні. Сьогодні президент ефектно відмовився від Липецької фабрики. Завтра він може ефектно перестати спілкуватися з Кононенко - але суть порушення балансу влади в парламентсько-президентській республіці від цього не зникне. Небезпека не зменшиться.

А поки українські громадяни не навчаться мислити по суті, поки вони будуть купуватися на істерики професійних викривачів того, що не визначає розвиток справжніх політичних процесів, вони приречені на обрання у владу "головного багатія" країни.

Або на те, що той, кого вони оберуть, перетвориться на "головного багатія".