Чому "Посейдон" є блефом і що у нього спільного з міфом про "червону ртуть"

Наприкінці жовтня Путін заявив, що РФ успішно випробувала підводний дрон "Посейдон" з ядерною енергетичною установкою. За його словами, "по скоростям и по глубинам движения этого беспилотного аппарата в мире ничего подобного нет", і що ядерний реактор "Посейдону", у 100 разів менший ніж у ядерних підводних човнів. Само це вже вказує, що за параметрами руху цей апарат немає військового сенсу (власне, тому його ніхто раніше і не створював). Натомість "Посейдон" може бути хіба що збоченою рекламою малих реакторів від "Росатому". Але то вже інша тема.

підводний дрон "Посейдон", кадр з анімації РФ

Короткий курс історії "Посейдона" та що він може, якщо вірити російській пропаганді

Почалася історія "Посейдона" у 2015 році, коли в ефірі російського Першого каналу "випадково" показали слайд із секретним проєктом "Статус-6" — гігантською підводною торпедою з ядерним зарядом, нібито здатною викликати "радіоактивне цунамі" біля берегів США. З того часу тема час від часу спливала в медіа, особливо після промови Володимира Путіна у березні 2018 року, коли він демонстрував анімаційні ролики з ядерними боєголовками, що "занурюються під воду і долають Атлантику". Далі — знову тиша, перервана короткими згадками про "успішні випробування" у 2019-му, 2021-му, 2023-му. Але це було без жодних надійних підтверджень. Кожного разу новина супроводжувалася графікою, комп’ютерними моделями й цитатами про "непереможну зброю". Аж поки  "Посейдон" став сталим елементом російського — і радше навіть путінського — інформаційного ритуалу, символом того, що російський лідер усе ще має вплив.

Російські джерела надають енциклопедичну інформацію про "Посейдон" як готову зброю. Відомо "все" — від бойових властивостей до таємних кодових назв. Невідомо лише те, що зазвичай відоме про реальну зброю хоча б приблизно — де і скільки її є, і коли вона буде готова, з переконливим візуальним підтвердженням бойової готовності або близького до неї стану.

Отже, що таке "Посейдон" зблизька. Російські медіа стверджують, що "Посейдон" має довжину близько 24 метрів, діаметр 1,8–2 метри, рухається на глибині до кілометра, має швидкість до 100 вузлів (приблизно 185 км/год) і може нести ядерний заряд потужністю від двох до ста мегатонн. Для порівняння: вибух найбільшої потужності, здійснений СРСР на Новій Землі у 1961 році, мав потужність близько 50 мегатонн із потенціалом доведення до 100 мегатонн. Такий рівень вважався технічно досяжним і в СРСР, і в США, але в Америці передбачливо віддавали перевагу точності зброї над суто потужністю — адже точність важливіша для руйнівного ефекту. Нині у РФ і Китаї можуть бути боєприпаси у 10–20 мегатонн; більшу потужність там вважають зайвою. Тож заявлена надпотужність "Посейдона" — це хіба що рудимент ранньої ядерної епохи, коли збільшення мегатонн вважали підставою сили; сьогодні це більше риторика, ніж прагматична військова логіка.

Якщо вірити "інсайдам" російських медіа, "Посейдон" здатен пройти понад десять тисяч кілометрів і вразити прибережні американські міста "радіоактивним цунамі". Але за межами російського інформаційного поля все має інший вигляд. Жодних підтверджень випробувань чогось схожого на велику ядерну торпеду — а це дуже важко приховати — немає. Американські та норвезькі океанографічні станції, які відстежують сейсмічні й радіаційні сигнали, нічого подібного не зареєстрували. Навіть у російських джерелах немає фото чи відео "випробувань" — лише інфографіка й архівні кадри підводного човна "Бєлгород", який нібито є носієм нової зброї.

Міф про ядерне цунамі: старий "баян" на новий лад

Ідея ядерного цунамі біля берегів США виникла в СРСР як спосіб компенсувати хронічне відставання в кількості надійних засобів доставляння — ракет та бомбардувальників. Тож ніби то частину боєприпасів можна було розмістити на балістичних ракетах підводних човнів і запускати з акваторії Північного Льодовитого океану. 

Однак радянський — а потім і російський — флот хронічно поступався західним флотам, і надійність постачання була низькою. Вийти з Льодовитого океану в Атлантичний, пройти повз зону контролю країн НАТО й наблизитись до США — теж проблематично. Тому ідея швидкої й відносно непомітної торпеди, здатної автономно долати тисячі кілометрів на великій глибині з ядерним боєприпасом, що нібито могла б підводним вибухом "змити пів континенту", здалася привабливою.

Але й тут халепа: швидко з’ясувалося, що немає ані надійного ядерного реактора для двигуна такої торпеди, ані відпрацьованої системи автономного керування. З часом ці проблеми могли б бути вирішені — після нинішньої російсько-української війни безекіпажні катери й малі підводні човни, мабуть, стануть звичними. Але тоді відносно швидко довели, що сама ідея про "ядерне цунамі" помилкова.

цунамі, ілюстрація gettyimages

Перші спроби перевірити, чи може підводний вибух створити руйнівну хвилю, відбулися ще під час Другої світової війни. У 1944–45 роках США й Нова Зеландія провели серію випробувань під назвою "Project Seal". Тисячі контрольованих підривів у затоці Вайтемата мали з’ясувати, чи може вибух під водою стати "цунамі-бомбою". Результат був однозначний — окремий вибух не створює хвилі далекої дії. Енергія швидко розсіюється у воді, тож для формування значного підйому рівня моря потрібна лінія з багатьох вибухів, розташованих на великій площі поблизу берега.

Після війни американські військово-морські лабораторії провели додаткові розрахунки. Висновок був той же — коефіцієнт перетворення енергії підводного вибуху в кінетичну енергію хвилі дуже малий, менше відсотка. Більшість енергії йде на стиск і нагрів води, а не на горизонтальний рух мас.

Ефективність зменшується ще більше на материковому шельфі — коли хвиля підходить до мілководдя, її енергія розсіюється й перетворюється на турбулентність. Саме тому навіть вибухи у сотні мегатонн не здатні сформувати цунамі масштабу континенту. Розрахунки Океанографічного управління США показують, що вибух у 100 Мт під водою дає біля узбережжя хвилю, яка втрачає більшість енергії і нагадує звичайний штормовий підйом рівня води.

Для порівняння: природні катастрофи на кшталт індонезійського цунамі 2004 року мали енергію, що відповідає декільком тисячам мегатонн у тротиловому еквіваленті, розподілених уздовж сотень кілометрів розлому. Саме великомасштабне зміщення морського дна, а не локалізований вихід енергії, створює хвилю, здатну долати океан.

Навіть радянські вчені це швидко зрозуміли. Андрій Сахаров, який у 1950-х пропонував торпеду Т-15 із 100-мегатонним зарядом для створення цунамі, згодом назвав проєкт "нелюдським та технічно безглуздим". Радянські розрахунки і лабораторні експерименти в прибережній зоні, зокрема в Криму, також показали, що більша частина енергії підводного вибуху просто розсіюється і цунамі не створюється, а ефект вибуху буде локальним.

Сьогодні створення безекіпажних малих підводних човнів — роботизованих торпед — просунулося далеко вперед. Можливо, росіяни досягли певного прогресу в розробці малих енергетичних реакторів. Але це не скасовує встановлених законів гідродинаміки. Відтак, є чітке та однозначне розуміння:  "Посейдон" не може створити руйнівних цунамі, навіть якщо його збудують у заявлених параметрах.

Перспектива проєкту: малий реактор для кип’ятіння полярних вод

За заявами Путіна, особливістю "Посейдона", так само як "Бурєвєсніка", є малий ядерний реактор. Російські медіа додавали до пояснень Путіна, що новий "чудо-реактор" — це установка з "прямим охолодженням". 

Але придивимось, що це за "чудо-реактор".

Існує кілька варіантів тлумачення такого терміна. Найфантастичніший — що, як і в "Бурєвєсніка", у "Посейдоні" реактор випаровує океанічну воду. А відтак, створює реактивний рух, наче прямопотоковий двигун, тільки водяний. Інший варіант — турбіна, що обертається парою океанічної води, створеною реактором, і через редуктор крутить гвинт — свого роду водяний турбогвинтовий двигун. Російські фото макета, який подається як "Посейдон", затушовують елементи конструкції, які дозволили б однозначно встановити, як саме він рухається. Можна лише сказати, що у разі підводного реактивного руху цей апарат створював би такий шум, що не зміг би таємно пройти атлантичні захисні кордони.

Ймовірний вигляд 9М730 "Буревестник" і ТПК до неї, фото: скрін з відео міноборони РФ

Отже, більш імовірно, що "Посейдон" має класичну схему із замкненою циркуляцією охолоджувачів у кілька контурів з теплообмінниками. Ті  крутять турбіну електрогенератора, і це живить відносно тихий двигун. Але "втягти" все у габарити "Посейдона" — проблематично. Саме тому з’явилися "пояснювальні зливи" про "пряме охолодження" — нібито відведення частини тепла прямо в океан. Тобто, пар слугує свого роду "лубрикантом", що знижує опір. 

Скільки в цьому правди?

Газова лубрикація у воді справді існує, але її неможливо здійснити прямим нагрівом корпусу до точки кипіння на глибині близько кілометра, та ще й  під час швидкого ходу. Генерація пари шляхом тепла реактора потребувала б складної системи формування й подачі пару в носову частину апарата — і всю цю систему треба було б вписати у відносно невеликі габарити.

Залишається реалістичне пояснення "прямого охолодження": воно означає лише часткове скидання тепла в океан через обшивку або через спрощені теплообмінники. Однак це працює лише під час руху з достатньою швидкістю і не розв'язує проблему ККД перетворення тепла на корисну механічну потужність. Міні-реактор, якщо його реалізують, грітиме полярні води і крутитиме шумну турбіну, створюючи навколо корпусу акустичні та теплові сигнатури — до моменту, коли на цей шум не зреагують засоби виявлення.

За нашими оцінками, щоб "Посейдон" у заявлених габаритах рухався із задекларованою швидкістю, його двигуну потрібно орієнтовно до 10 МВт механічної потужності. Ядерний реактор як тепловий двигун має ККД перетворення тепла на механіку ≈ 25–35 %. Тобто реактор на борту повинен виробляти до ~30 МВт теплової потужності, приблизно дві третини якої доведеться скидати в океан. Це фантастичні цифри, досягнути яких майже нереально.

Навіть найефективніші за співвідношенням потужності до маси ядерні реактори, які використовуються на підводних човнах і не мають таких жорстких габаритних обмежень, дають питомий вихід у межах кількох кіловатів на кілограм для повного енергоблока. Але досягається це технічними рішеннями, неприйнятними для цивільної енергетики з огляду на ризики. Наслідком також стає потреба збільшити реакторний відсік до десятків тонн, при тому, що при водовміщенні "Посейдона" приблизно становить 60–80 тонн. Але якщо реакторний блок забере собі більшу частину човна, де тоді розмістити всі інші, життєво важливі агрегати човна? 

Далі проблеми лише наростають. Якщо розмови про "пряме охолодження корпусом" правдиві, таке охолодження вимагає постійного руху — "Посейдон" не може тривалий час стояти на місці й ховатися, як це роблять сучасні безпілотні системи, якщо виникне така потреба.

Ще одна больова точка. Реакторний блок "Посейдона" міг би мати засоби швидкого запуску й зупинки реактора. Але це також додає габаритів — дефіцит яких помітний навіть в оптимістичній теорії. Тож найбільш імовірна доля "Посейдона" у разі створення — кружляти, видаючи шум, розлякуючи риб та китів, поки його не перехоплять задля вивчення.

Чому росіяни вперто йшли цим шляхом, тоді як інші відмовились від розвитку напрямку як безперспективного?

Можливо, "Посейдон" просувався "Росатомом" як демонстрація нового рівня технологій у мініатюризації реакторів. Світ дійсно входить у добу малих модульних реакторів (SMR). Росатом, усе ще зосереджений на радянських дизайнах, на цьому ринку практично відсутній. Тож є потреба туди якось протиснутись. Наскільки цей ринок є перспективним, добре видно з того, що значна частина контрактів, підписаних під час візиту Дональда Трампа до Лондона, стосувалася саме цієї сфери. Проте розробники SMR навпаки жертвують компактністю заради безпеки, пасивного охолодження й зручності масового виробництва.

Отже, якщо РФ намагалася наголосити через "Посейдон" і "Бурєвєснік" на своїй ролі у сфері малих ядерних реакторів, маркетинговий хід виявився невдалим — вони "пливуть повз ціль" уже на етапі дизайну.

Блеф про "Посейдон" як "червону ртуть" XXI століття

Історія "Посейдона" має бути зрозумілою тим, хто пам’ятає розпад СРСР. Наприкінці 1980-х у Радянському Союзі з’явився міф про "червону ртуть" — загадкову речовину, нібито створену в секретних лабораторіях КДБ. Вона мала бути і вибуховою речовиною, і джерелом енергії, і компонентом для нової ядерної зброї. У хаосі останніх років "перебудови", що плавно перейшли в розпад, цю легенду послідовно просували різні хранителі імперії через найрізноманітніші канали — від таксистів до емігрантів і радянських медіа, які лише починали виробляти "анонімні інсайди".

"Червону ртуть" купували, продавали, перевозили у свинцевих контейнерах, проводили "випробування", писали про неї в західних газетах і шукали в лабораторіях радянських наукових установ. Жодного зразка так і не знайшли. Мета цієї інформаційної операції — як і низки інших історій про екзотичну радянську "суперзброю" — полягала в тому, щоб відвернути західні країни від рішучого скоординованого  тиску на Союз та ускладнити узгоджені дії проти радянської влади. Коли зовнішній тиск ставав нестерпним, Кремль, як це робить кальмар при втечі, випускав хмари "чорнил" — інформаційні завіси, що дозволяли верхівці краще розпорядитися залишками економічних активів.

колаж: Главред

Видається, історія повторюється. Путіну не вдається поставити на коліна Україну, а за нею і Захід. Тож  кальмар вже випустив свої "чорнила".

Матеріал підготовлено у співпраці з Консорціумом оборонної інформації (CDI), проєктом, який об’єднав українські аналітичні та дослідницькі організації та спрямований на посилення інформаційної підтримки й аналітичного забезпечення у сфері національної безпеки, оборони й геополітики.