Невідомі виробники відомої зброї, або як стартапи впливають на долю сучасних воєн

Не тільки у випадку американського дальнього боєприпасу ERAM для України, але й інших відомих озброєнь трапляється так, що головним підрядником на їх виробництво стають маловідомі компанії. Далі все може розвиватись по-різному:  іноді навколо відомих продуктів створюється ціла нова індустрія, виробник стає відомим і навіть популярним, іноді ж він залишається в тіні. Обидва варіанти по-своєму нестандартні та варті уваги.

Стартапи як ключовий елемент американської хвилі в перезавантаженні “оборонки”

Airbus Industrie починав у 1970-му як група невеликих фірм із кількома сотнями співробітників у Парижі та Тулузі. А вже за два роки підняв у повітря A300 і заклав основу майбутнього авіаційного гіганта. Panavia GmbH у Мюнхені мала лише близько 75 людей, проте відповідала за майже тисячу бойових літаків Tornado, створених для міністерств оборони кількох європейських країн. Її розвитком стала компанія Eurofighter GmbH, яка не без проблем, але постачає європейським повітряним силам бойові літаки Eurofighter. У 1990-х аналогічну роль відіграла компанія NHIndustries – невеликий офіс у Франції, який постачав для європейських членів НАТО вертольоти NH90.

У США по закінченні холодної війни оборонні компанії були інтегровані у п’ять великих концернів – підрядників. Але і вони змушені були створювати малих, маловідомих основних підрядників із великими контрактами. 

Так у 1990-ті й 2000-ні був створений Sea Launch, концерн, але із невеликим офісом та двома суднами під ліберійським прапором.  Концерн надавав послуги виведення супутників виробництва Boeing ракетами  “Зеніт” українського виробництва з морської платформи норвезького виробництва. United Launch Alliance (ULA), створений Boeing і Lockheed у 2006 році, мав кілька тисяч працівників, але був головним підрядником запусків супутників для NASA та Пентагону ракетами Atlas і Delta до появи SpaceX. Orbital Sciences, яка починала з кількох сотень інженерів у 1980-х, отримала комерційні замовлення на ракети Pegasus, Taurus і вантажні кораблі Cygnus, зібрані значною мірою із промислових запасів ракетних галузей України та РФ. За цією компанією стояв Northrop Grumman, який згодом її поглинув.

Sea Launch запускає ракету з плавучої платформи в Тихому океані, фото: Sea Launch

Так починалась нова американська хвиля в аерокосмічній галузі й оборонному виробництві. Виглядала вона саме як розвиток стартапів до рівня промислових екосистем, як спонсороване NASA та Пентагоном зрощування нових індустрій. Так у 2000-х з’явився SpaceX,  що   стартував як офіс із кількох десятків людей, а вже за шість років вивів на орбіту Falcon. Сьогодні він є ключовим підрядником NASA та Пентагону у послугах виведення космічних апаратів на орбіту і космічного зв’язку. У 2010-х Palantir із сотнею інженерів став постачальником програмного забезпечення для бойових мереж, фактично невидимим головним підрядником Пентагону у сфері даних. У 2017-му з’явилася Anduril Industries, яка запропонувала швидке виробництво автономних систем для Пентагону, отримала замовлення і сьогодні будує “гіперфабрику” Arsenal-1 для масового виробництва дронів та ракет. Нарешті, у 2020-х до цієї когорти долучилися Zone 5 Technologies і CoAspire, які з кількома десятками працівників отримали контракти спочатку на розробку, а тепер на тисячні серії нових дешевих боєприпасів великої дальності ERAM для України.

Держава, фасадна компанія, стартап: моделі подолання “мертвої долини” в різних країнах 

Базовим мотивом усіх цих історій є подолання так званої “мертвої долини” – індустріальний термін, який означає хронічно велику дистанцію між прототипом і серійним виробництвом. 

Цікаво при цьому, що Європа та США застосували  трохи різні підходи. 

Європа, даруйте за тавтологію, вирішила розв'язувати цю проблему через паліативні механізми спільного ринку оборонної продукції, якого не існує. Для цього створювались “фасадні компанії”, що замовляли спільний продукт, який не могли дозволити собі замовити поодинці окремі гравці та країни.

США ж зробили ставку на здешевлення й темп через різні механізми, які підтримувались основними державними замовниками. NASA у 2006 році запустила програму COTS (Commercial Orbital Transportation Services), яка дала приватним компаніям шанс створити системи доставляння вантажів на МКС із поетапним фінансуванням. На цій основі й з’явився Falcon 9 від SpaceX. У 2008 році стартувала CRS (Commercial Resupply Services), що закріпила довгострокові контракти для тих, хто довів працездатність у COTS, і створила гарантований ринок для стартапів.

Falcon 9 від SpaceX, фото: gettyimages

Пентагон також підтримав rapid acquisition – пришвидшені закупівлі без бюрократичних циклів, ініціативу Replicator для масового виробництва дешевих безпілотників і програму NSSL (National Security Space Launch), яка відкрила доступ приватних компаній до запусків військових супутників.

У підсумку з погляду оборонно-промислової політики вималювалися три моделі появи нових компаній. 

У Європі це консорціуми на кшталт Airbus Industrie, Panavia, NHIndustries, Eurofighter, які об’єднували кілька країн і компаній під гаслом справедливого розподілу, але часто створювали складні бюрократичні конструкції.

Зрештою експерименти втратили свою чистому: в Америці також з’явилися маловідомі фасади відомих компаній, які виступали головними підрядниками нових проєктів в інтересах своїх материнських компаній – Sea Launch, ULA, Orbital. А новітня американська форма – це вже державні стартапи, зрощені державою до рівня національних лідерів – SpaceX, Palantir, Anduril. 

Нам важливо, що пройти цією дорогою можуть Zone 5 і CoAspire, які мають постачати ERAM Україні. Наскільки  Україні критично потрібен цей проєкт,  ми писали в публікації    “Чому поставки американських ракет ERAM настільки важливі".

В чому різниця між європейським справедливим обігом та американською промисловою акселерацією

Коли ми уважніше глянемо на розвиток стартапів, побачимо, наскільки різним був шлях від фасадних фірм до світових гігантів у різних компаній. 

Airbus Industrie у 1970 році мав кількасот людей у Парижі й Тулузі й не володів власними заводами. Усе виробництво розподілялося між Aérospatiale, Hawker Siddeley та MBB, а Airbus був лише фасадом для укладання контрактів. А вже через два роки в повітря піднявся A300 – перший європейський широкофюзеляжний літак.

Далі ритм тільки пришвидшувався: у 1980-х Airbus вийшов на міжнародні ринки, у 1990-х закріпив прибутковість, а у 2000 році став частиною новоствореного інтегрованого холдингу EADS, об’єднав потужності, які раніше стояли за фасадом Airbus. Так з’явилася компанія Airbus SE, яка стала ключовим підрозділом EADS. Через десять років Airbus SE уже мав понад 100 тисяч співробітників, власні заводи у Франції, Німеччині, Іспанії, Великій Британії та Китаї й стабільні замовлення на сотні літаків щороку. Ось так за три десятиліття з фасадного офісу Airbus перетворився на глобального виробника з виторгом у понад 65 мільярдів євро.

Але це радше виняток. Інші європейські консорціуми розвивалися повільніше й залишалися спеціалізованими. Panavia GmbH, створена 1969 року, мала близько 75 людей у штабі й координувала виробництво Tornado. За 20 років випустили майже тисячу літаків, але сама Panavia не перетворилася на корпорацію – вона так і залишилася вузлом між British Aerospace, MBB та Aeritalia, які зараз є частинами BAE Systems, Airbus Defence and Space та Leonardo. Подібним був і шлях NHIndustries, який забезпечував випуск понад 500 військових вертольотів NH90, та Eurofighter GmbH,  виробника понад 500 бойових літаків Eurofighter. Ці компанії залишилися невеликими координаційними центрами.

Винищувач Eurofighter Typhoon Британських Королівських ВПС, фото: gettyimages

А ось шлях SpaceX. У 2002 році фірма мала кілька десятків людей у Каліфорнії. Перший успіх – Falcon 1 – прийшов лише у 2008 році після трьох невдалих пусків. Але вже тоді компанія отримала від NASA контракт за програмою COTS. У 2012 році SpaceX уперше доставила вантаж на МКС, у 2015-му почала регулярні польоти Falcon 9, а у 2019-му запустила власне угруповання Starlink. Сьогодні в SpaceX понад 13 тисяч співробітників, заводи у Hawthorne, McGregor, Starbase, і вона виконує десятки місій щороку. А результат аналогічний: темпи від “гаражного” стартапу до глобального гравця – менш ніж за два десятиліття.

Як бачимо, на відміну від Airbus, який виріс через інтеграцію вже наявної бази, SpaceX фактично “виростила” свою індустрію сама. Але зробити це вона змогла лише завдяки тому, що NASA та Пентагон надали стабільні контракти. Програми CRS і NSSL стали фундаментом зростання. Завдяки їм SpaceX могла інвестувати у власні заводи, кадри й технології. Власний проєкт Starlink створив додатковий комерційний і державний попит і закріпив вертикальну інтеграцію.

Звісно, були й відхилення від такої винятково та стрімко успішної лінії “від стартапу до концерну”.

Sea Launch у 1995 році мала кількасот людей у штабі й десятки контрактів на комерційні супутники, але після кількох аварій і фінансових проблем закінчила банкрутством і купівлею російським авіаперевізником без продовження. Boeing, таким чином, втратив Sea Launch. Але перемикнути запуск своїх супутників зокрема на ULA, вже іншу фасадну пускову компанію, створену ним у 2006 році разом із Lockheed Martin. ULA мала елементи індустріальної інтеграції, наймала близько 4 тисяч співробітників і роками утримувала монополію на урядові запуски у США до появи SpaceX. 

ERAM як приклад ефективного кластерного підходу

Якщо розглядати, скажімо, американський досвід, важливо розуміти, наскільки він є показовим для України. Адже досі мова йшла здебільшого про аерокосмічні розробки, а у нас цього сьогодні немає. Виявляється, в оборонній сфері США є не лише ось такі, в буквальному сенсі “космічні” приклади нових індустрій. Поруч із великою п’ятіркою головних підрядників Пентагону виникли екосистеми контрактних виробників і технологічних партнерів. Вони мають назви ключових компаній, але всередині їхня структура значною мірою мережева.

Прикладом є Anduril Industries. Заснована у 2017 році як стартап із кількома сотнями людей, компанія за п’ять років перетворилася на важливого постачальника автономних систем для Пентагону. Сьогодні Anduril будує “гіперфабрику” Arsenal-1 в Огайо – майданчик на мільйони квадратних метрів, орієнтований на серійний випуск тисяч дронів і ракет. Це центр екосистеми, який має об’єднати десятки менших виробників у єдиний ланцюг під єдиним управлінням.

Штаб-квартира Anduril Industries у Коста-Месі, Каліфорнія, фото: gettyimages

Споріднена до Anduril Industries екосистема Palantir з’явилася у 2003 році як софт-стартап для обробки даних. Сьогодні Palantir Technologies, яка стоїть у центрі екосистеми, має мільярдні контракти на управління інформаційними потоками в інтересах Пентагону і біржову капіталізацію порядку 380 млрд доларів. Palantir не виробляє “залізо”, але її програмне забезпечення стало ядром бойових екосистем: вона інтегрує дані сенсорів, систем управління вогнем і засобів ураження.

Особливо нам важливо, що є такі приклади й в максимально важливій для нас сфері - виробництві боєприпасів далекої дії. Тут ми знову, і це безумовний позитив, повертаємось до виробників крилатих ракет ERAM. 

Zone 5 Technologies і CoAspire показали, як цей підхід працює. Мова йде про новий тип озброєнь, який поєднує ідею керованих авіабомб JDAM, дронів і крилатих ракет. Це можна назвати дешевою крилатою ракетою, яка застосовується подібно до дрона великої дальності зі стійкою до РЕБ системою керування. Пентагон зацікавлений у таких ракетах і США готові постачати перші партії Україні.

Zone 5 Technologies і CoAspire на початку 2020-х для участі у конкурсах Пентагону на швидке створення ракетоподібних дешевих дронів пройшли відбір, вигравши зокрема в Anduril Industries, і тепер мають контракт на понад три тисячі ERAM для України.

За цими компаніями стоять не власні виробничі потужності, а мережа контрактних виробників. Концепт ERAM побудований на принципах MOSA (modular open system architecture, модульна відкрита архітектура) та широкого використання COTS-компонентів (commercial off-the-shelf, комерційно доступні компоненти). У такій моделі фюзеляжі та крила можуть виготовляти виробничі цехи з гнучким обладнанням, оснащені верстатами з комп’ютерним управлінням і системами промислового 3D-друку, двигуни – постачальники з досвідом у малих реактивних турбінах, електроніку – комерційні виробники чипів і сенсорів. Роль Zone 5 і CoAspire – інтеграція: збирання, програмне забезпечення, випробування й підтримка серії.

Такий підхід не вимагає від Zone 5 Technologies і CoAspire створення нових виробництв від початку, так само як це не вимагалося від Anduril Industries чи екосистеми Palantir. Натомість він формує кластерну екосистему, де невеликий прайм керує мережею приватних підрядників. Завдяки цьому капітальні інвестиції на початковому етапі можуть бути мінімізовані. Відповідно стає можливим створення дешевих автономних систем нової бойової якості.

Чому без малих компаній сьогодні не обійтися  у великих проєктах

Поява малих компаній, які стають головними підрядниками у великих оборонних програмах, має кілька ключових причин. 

По-перше, це потреба в темпі та здешевленні. Традиційні оборонно-промислові гіганти часто працюють занадто повільно, і їхні розробки обходяться надто дорого. 

По-друге, у Європі незмінним залишається попит на індустріальні паліативи єдиного ринку оборонної продукції, якого досі не існує. Відповідно, потрібні підрядники, які зводять в одну мережу міжнародне замовлення і міжнародне виробництво. 

По-третє, у США технології набули якості, коли виправданою для Пентагону стає практика використання модульних архітектур і комерційних компонентів, що робить можливим швидке складання складних систем із готових частин.

Звісно, потенціал компаній-координаторів, стартапів та їхніх екосистем обмежений, і  створення на їхній основі нових гігантів не безмежний процес. Найкраще “екосистемний” підхід працює там, де зброя складається з модульних вузлів і може бути заснована на комерційно доступних технологіях. Це дрони, сенсорні мережі, програмне забезпечення для бойових систем і новий клас дешевих крилатих ракет на кшталт ERAM. Тут можливо масштабувати виробництво за роки, а не десятиліття.

Є ж сфери, де механізм працює, але зі значними обмеженнями. Це, наприклад, артилерійські боєприпаси чи твердопаливні ракетні двигуни. Виробництво впирається у вибухову хімію, спеціальні матеріали, вибухозахищені заводи та вузькі місця в постачанні сировини. Тут компанія-координатор може інтегрувати або автоматизувати окремі ділянки, але не здатна швидко розгорнути повний цикл. Подібна ситуація і зі складними системами протиракетної оборони: стартап може зробити сенсор або алгоритм, але не весь комплекс.

І нарешті, є сфери, де нові виробничі екосистеми фактично непридатні. 

Це важка бронетехніка, сучасні бойові літаки рівня F-35. Тут потрібні десятиліття накопичених компетенцій, тисячі постачальників, спеціальні матеріали, часто державна монополія. Малий стартап може внести лише невеликий вклад у вигляді окремого модуля, але не стати головним підрядником.

У цьому контексті можна побачити таку тенденцію. 

Європа порівняно зі США запізнилася із запуском екосистем зі створення зброї нового покоління. Значною мірою це відбулося через відсутність у Європі єдиного ринку оборонної продукції. Поки ЄС був зайнятий juste retour, французькою “справедливим оборотом”, США зайняли нішу у виробництві нових озброєнь, які можна виготовляти у виробничих екосистемах у рамках пришвидшених закупівель. В результаті Європа тепер відстає системно, адже їй доводиться купувати те, що вже зробили США, і займатися масштабуванням більш традиційної зброї – боєприпасів, бронетехніки, артилерії, – яку значно важче, іноді неможливо перенести в індустріальні екосистеми, які б дозволяли швидке масштабування.

Тож виходить, сьогодні ми маємо, так би мовити, два треки.

На зовнішньому, американському, нову ударну систему Україні постачатимуть невідомі раніше американські виробники. 

На внутрішньому, українському, маємо кейс Fair point: нікому невідомого стартапу, який «замахнувся» на створення з «нуля» не лише тієї самої «довгої ракетної руки», що нам так потрібна, а ще й української балістики. І тут вже треба яскравий світовий досвід довести до рівня національних кластерних екосистем у виробництві новітньої зброї. Без цієї зброї виграти війну буде непросто.

Робітники оглядають крилату ракету "Фламінго" на заводі Fire Point, фото: AP/Єфрем Лукацький

Матеріал підготовлено у співпраці з Консорціумом оборонної інформації (CDI), проєктом, який об’єднав українські аналітичні та дослідницькі організації та спрямований на посилення інформаційної підтримки й аналітичного забезпечення у сфері національної безпеки, оборони й геополітики.