Росія проти сучасності, похід Александра і книга Еміля – 5 книг, де змагаються з реальністю

Александр Еткінд. Росія проти сучасності. – Х.: Фоліо, 2025

З часом інтелектуали всіх країн намагаються осмислити та пояснити причини війни, що триває в Україні. Повномасштабне вторгнення Росії її територію – це військовий чи ідеологічний конфлікт? Чи чергове змагання кремлівського диктатора з реальністю? Так, наприклад, у прифронтовому Харкові вийшла книга "Росія проти сучасності" Олександра Еткінда, професора Центрально-Європейського університету у Відні. По суті, це реакція історика на кризу, кульмінацією якої стала розв’язана Росією війна в Україні. Чому саме зараз? У відповіді на це питання автор солідарний з Аркадієм Любченком, який писав у своєму "Щоденнику": "Дякую тобі війно!" За що? "Ніщо не розганяє туман краще за війну, - відповідає у своїй книжці автор. - Складність процвітає в мирний час — війна вносить ясність. Війна змінює все: спершу теперішнє, потім майбутнє і, зрештою, минуле. Як предмет вивчення війна більш міждисциплінарна, ніж мир". Хай там як, але, розплутуючи складний клубок проблем політики й екології, демографії та економіки, автор пропонує сміливий аналіз поточної ситуації, простежуючи як зовнішні, так і внутрішні причини цієї кризи. Він пояснює витоки російської агресії, внутрішнього занепаду й культурного саморуйнування РФ крізь призму її постімперської травми, нафтового авторитаризму та культу минулого. "Російське вторгнення — це "спеціальна операція" проти української нації, державності й культури, - нагадує автор. - У ширшому сенсі воно спрямоване проти всього сучасного світу — екологічної свідомості, глобального енергетичного переходу та цифрової праці".

Ілларіон Павлюк. Книга Еміля. – Л.: Видавництво Старого Лева, 2025

Якщо в попереднього автора борються з сучасністю, то у цій книжці – проти реальності, яка її героям не цікава. Мабуть, так само як і його читачам, для яких він добирає назви на зразок "Я бачу, вас цікавить пітьма". Наразі "Книга Еміля" Ілларіона Павлюка так само реалістично описує малореальні речі на зразок острова, куди потрапляє головний герой зі своєю мамою. Адже якщо зважити на те, що майже всі юні герої в літературі нагадують як не Маленького Лорда з норвезької трилогії, то принаймні Голдена Колфілда з роману Селінджера, то хіба в реалістичному світі вони живуть, а не у власних мріях з фантазіями? Точніше, на згаданому засніженому острові, куди наш герой переїздить з мамою, і де їм доводиться жити у школі. Втім, цього разу герой ще й неабиякий дотепник і нагадує вічного трикстера з романів Жадана, який дивувався, коли такий великий і товстий міліціонер розповідав, що заліз в тумбочку, шукаючи там клей: "- І це ви ще буранів наших не бачили.. - директор схилився над столом і поглянув на Еміля. - Знаєш, що таке буран, братику? - Чий братику? - вкрадливо уточнив Еміль. Директор блимнув обома очима і кинув безпорадний погляд на маму. - Емілю! - насупилася вона". Хоч мама у романі теж непроста. "Вона почала поливати його з кухлика. - Ну, мамо! - запротестував Еміль. - Скажи хоча б, що таке "гіннунтагат"! - Емілю! - мама взяла його за плечі й зазирнула в очі. - По-перше, ми не вимовляємо це слово просто так. - А по-друге, я й сам знаю, - покірно закінчив Еміль замість неї. - Ти ніколи не розповідаєш! - Не розповідаю, бо не пам'ятаю. І взагалі. Не всі вірші щось означають. - Ти сама кажеш, що "Віщування" - не просто вірш! - Мало що я кажу. - Воно як закляття? Мама пхикнула. - Заклять не буває. - Тоді чому воно діє?" Хай там як, але діло в романі доходить навіть до померлого кілька років тому брата, який телефонує якось вночі до школи і каже Емілю: "Допоможи мені повернутися!". Як гадаєте, допоможе?

Стівен Прессфілд. Афганський похід Александра. – К.: Наш Формат, 2025

Сюжет, який пропонує автор цієї книжки, розповідаючи зовсім не альтернативну історію, проте, мало схожий на реальність. Адже як можна рядовому піхотинцю зберегти честь, коли війна вимагає стати нелюдом, а на шляху до правди стоїть сам цар? Хай там як, але не лише у книжці Стівена Пресфільда "Афганський похід Александра" її герой у 330 році до Р. Х. остаточно перемагає Персію і веде свою нездоланну армію далі на схід — до багатств Індії. Його шлях пролягає через Афганістан — край, де панують давні племінні звичаї, а кожен чоловік народжується воїном. Загалом афганська війна, яку Александр Македонський вів понад два тисячоліття тому, разюче подібна до тієї, що точиться сьогодні, і ця  книжка - для всіх тих, хто прагне глибшого розуміння, що стоїть за війнами в одному з найнеспокійніших регіонів світу. Принаймні її герой розтлумачував таку реальність у свій власний (теж цілком реалістичний, чи пак сучасний) спосіб: "Ви гадаєте, що стільки народів, які звикли до чужого імені та влади і не пов’язані з нами ні релігією, ні звичаями, ні спільною мовою, підкоряться одразу, щойно переможені? Тільки ваша зброя стримує їх, а не їхня прихильність, і ті, хто боїться нас у нашій присутності, стануть ворогами, щойно ми підемо. Ми маємо справу з дикими звірами, яких може приборкати лише час, коли вони, спіймані, сидітимуть у клітці, бо їхня вдача не дає їх приборкати. Отож ми мусимо або віддати те, що взяли, або захопити те, чого ще не маємо". Втім, за сюжетом цієї історії, піхотинець Матфеос приєднується до війська в очікуванні подвигів і слави, але замість цього опиняється в самому пеклі кривавої бійні. Лютий опір ворогів, з яким стикається македонське військо, шокує і водночас змушує до ще більшої жорстокості й тактики випаленої землі. У певний момент приховування звірств заради політичного миру починає гнітити Матфеоса. Та найзапекліша битва відбувається саме в душі героя. Його кохання до афганки Шинар призводить до ганьби її клану, розплата за яку — смерть. У такий спосіб автор воєнної драми, в якій минуле дивиться сьогоденню просто в очі, питає: ким ти стаєш, коли битва не закінчується?

Олена Масєєвська. Нагодувати, навчити, відпустити. – К.: Probooks, 2025

Авторка цієї книжки так само розповідає про неуявні, на перший погляд, в нашій реальності речі: нагодувати дітей не тільки їжею, а й любов’ю, навчити їх бути собою і, зрештою, відпустити, подарувавши свободу.  Тож "Нагодувати Навчити Відпустити" Олени Маєвської — книга, яка не вчить бути ідеальними батьками чи виховувати бездоганних дітей, натомість розповідає, як лишатися справжніми й живими, зростаючи разом із ними. Що ж до себе, то авторка розповідає про свою відповідальну роботу: "Даю собі один рік, щоб навчитися ділитися своїми досягненнями. Без пафосу. Просто з повагою до того, що зроблено. Бо я часто просто йду далі: щось створила — зробила висновки — і вже в новому процесі. Але в сучасному світі важливо зупинитися й сказати: ось, сталося. Побути в цьому. Поділитися з вами". Тож книжка, як можна пересвідчитися, важлива, і саме її остання "опція" важлива для сьогоднішньої реальності. Адже ким виходять у світ наші діти – це так само залежить від батьків: патріотами, які готові захисти свою Батьківщину, чи виключно "нагодованими" і "навченими" молодими спеціалістами, які можуть "жити й працювати всюди, де є Інтернет"? Та й щодо "відпустити" так само можна побачити, що реальність у такому випадку іноді дає збій, збігаючись з радянським минулим, коли юнакові казали: "Якщо завтра війна, я тебе не пущу". Бо сьогодні маємо численні факти, коли у відкритий віковий коридор 18-22 років за кордон виїздить наше майбутнє, і зазвичай навіть з батьками – щоб уникнути подальшої мобілізації. І реальність, описана в книжці, знову не хоче збігатися з трагічною дійсністю.

Катя Лесів. Я їду додому їсти шовковицю з дерева. – К.: IST Publishing, 2025

У чомусь ця книжка суголосна львівській поезії молодого автора, де "прямий на Львів, і він якраз відходить", адже мова про речі, малоймовірні під час війни. Як повернення вояка додому – бодай на хвильку – в зону комфорту, рідну домівку, звичне середовище.  Так само сприймається (і, можливо, замислена авторкою) артбук Каті Лесів "Я їду додому їсти шовковицю з дерева". Заперечення реальності, удавання кращого часу, уможливлення неуявних речей на зразок військової відпустки чи навіть глобально – мирного життя, що запанує, наче тиша, в цю ж мить, щойно ми її собі уявимо. І хоч артбук базується на чуттєвому досвіді, дослідженні міфу та тілесності жіночого, але під час війни сприймається саме так. Нереально красиво, дуже зворушливо, вкрай ностальгійно. Тіло постає як рухомий об’єкт пам’яті, повертається до відчуття безпеки та насолоди, що увібрані у ритуал споживання ягід шовковиці з дерева в дитинстві. На тлі непередбачуваності та крихкості світу авторка фіксує чуттєвий досвід як м’яку, але стійку маніфестацію наміру до життя і повернення. У технічному сенсі – це дієсерії 2023–2024 років, де центральними зображеннями є аналогові фотографії, що балансують на межі інструкції, заклинання та поезії. Загалом книга звертається до триобразу milky bloody muddy (молочний, кривавий, брудний), що символічно відображає смак шовковиці та багатогранність мови материнства, втрати та життєвого циклу.