Як позбутися шоку свободи, подивитися українське кіно і написати ромком – 5 книг, де просто пояснюють складні речі

Ілько-Саша Ковальчук. Шок свободи. Інша історія Східної Німеччини з 1989 до сьогодення. – К.: Дух і Літера, 2026

У цій книжці німецький історик, який має українське коріння, намагається дати відповіді на питання, чому Східна Німеччина через 35 років після об'єднання залишається болючою темою в німецькому публічному просторі? "Здавалося, що і для німців по обидва боки вже напівзруйнованого Берлінського муру - цього ненависного символу Холодної війни і тоталітаризму – настала нова епоха свободи, рівності й братерства, щасливого життя в об'єднаній, економічно потужній і соціальноорієнтованій державі, - нагадує автор. - Але для західних німців і громадян Федеративної Республіки Німеччини (ФРН) східні німці і громадяни колишньої соціалістичної Німецької Демократичної Республіки (НДР) виявилися "несхожими братами", "екзотичними людьми за дверима" дешевих супермаркетів Лілі: "Бліді обличчя, жирне волосся, погляд, спрямований додолу, згорблена постава, короткі степ-куртки, вицвілі, безформені джинси, безбарвні сірі черевики, зім'яті поліетиленові пакети в руках". Тож Чому Східна Німеччина через 35 років після об'єднання залишається болючою темою в німецькому публічному просторі? Невже після багатомільярдних вливань в її економіку та інфрастуктуру вона не стала частиною соціально-орієнтованої держави ФРН? Невже "трансформаційний шок" початку 1990-х років і досі формує "ностальгію за НДР", якою користуються правоекстремістські й антидержавні партії, отримуючи в цих землях найбільшу підтримку? Чому більшість східних німціввиступає проти військової підтримки України, підтримує люмпен-пацифістіві голосує за тих, хто вимагає зняття санкцій з Росії? У своїй книжці "Шок свободи" Ілько-Саша Ковальчук аналізує ставлення східних німців до поняття "свобода", яку важко завоювати у боротьбі з тоталітарним режимом, але, як виявилося, легко можна втратити в демократичних суспільствах.

Юрій Самусенко. Як це дивитися: українське кіно незалежності. – К.: Stretovych, 2025

У цій книжці українського кінокритика розповідається найцікавіше про те, який шлях проходило кіно за час нашої незалежності. "Тоді українські фільми згадували хіба в стінах ресторану "Вавилон" у київському Будинку кіно, де збиралися ті, хто те кіно і знімав, - починає автор свою розповідь. - Десь у телевізорі були новини про поодинокі перемоги українських коротких метрів на Каннському кінофестивалі ("Подорожні", "Крос"), а в режисера Ігоря Стрембіцького, який і зняв "Подорожніх", журналісти запитували, як він зміг за свою маленьку зарплату купити костюм для фестивалю. Ніби бідні родичі прийшли  на святкування, на якому для них не залишилося стільців, і тому вони незручно стоять і чекають черги, куди б вмоститися". Тож "Як це дивитися: українське кіно незалежності" Юрія Самусенка - це навігація українським кінематографом, яка допоможе вам краще на ньому розумітися, а від того й сильніше любити. У фокусі 34 українських стрічки, створених у період 1991-2025 років. Серед них - і зовсім забуті, і переможці найпрестижніших світових кінофестивалів, включно з першим в історії "Оскаром". Автор провів кілька десятків ексклюзивних інтерв’ю і зібрав унікальні свідчення учасників знімальних груп: від режисерів, продюсерів та акторів до кастинг-директорів, художників-постановників та операторів, - де вони розповідають ізсередини, як створювався той чи інший фільм. Також додано перелік із понад ста українських фільмів, з яких можна почати чи продовжити знайомство з українським кіно.

Кетрін Сентер. Як написати ромком. – К.: РМ, 2026

За сюжетом цього захопливого роману, головна героїня мріє стати сценаристкою. Вона все життя читає, досліджує та пише романтичні комедії - і, здається, таки має хист. Однак дівчина мусить доглядати хворого батька. Та коли їй випадає нагода переписати сценарій знаменитого Чарлі Єйтса - того самого літературного бога! - вона розуміє, що такий шанс не можна проґавити. "Того вечора Логан мав для мене неабияку пропозицію. - Еммо, - почав він. - Краще сядь. - Гаразд, - мовила, - Я буквально сиджу. - Отже, маю для тебе унікальну пропозицію". - Логан і зробив драматичну паузу. - Написати повнометражний сценарій... - повів він, затягуючи момент, і перейшов до кульмінаці - Разом із Чарлі Єйтсом. Логан просив мене сісти, але, почувши це ім'я, я встала. Завмерла, Насупилася. А далі зачекала. Невже він пожартвав? - Алло! - озвався Логан. - Ти ще там? - Пробач, - перепросила я, похитуючи головою. - Здається, мені почулося, що ти сказав "із Чарлі Єйтсом". І через слухавку відчула, як Логан киває. - Ти зараз говориш про Чарлі Єйтса, який написав "Спустошувачів"? Чарлі Єйтса, автора "Останнього стрільця", "Димової завіси" й "Сорока миль до пекла"? Сценариста сценаристів, живу легенду, завдяки якій половина країни каже "Веселих свят, ковбою"? Про того Чарлі Єйтса? - Уту, - мовив Логан, насолоджуючись моментом. – Про того". Тож поки молодша сестра піклується про батька, наша героїня в Лос-Анджелесі береться за найважливіший проєкт усього свого життя. Але ж недарма кажуть "Не сотвори собі кумира". Чарлі Єйтс навідріз відмовляється з кимось співпрацювати - а тим паче з "писакою-невдахою". І хоча ромком Єйтса вийшов "апокаліптично жахливим", він зовсім не переймається, бо чекає екранізацію цікавішого проєкту. До того ж Чарлі вважає, що кохання - це емоційне ошуканство. Однак дівчина так просто не здасться. Вона побореться і за себе, і за ромкоми - та й саме кохання. Що, коли історія, яку вони пишуть, зійде зі сторінок - і втілиться в життя?..

Сьюзен Вудфорд. Як розглядати картини. – К.: BookChef, 2025

У цій книжці описано й проаналізовано картини з різних аспектів: розглянуто популярні в живописі сюжети й дивовижне розмаїття прийомів їх відтворення на полотні; технічні проблеми, з якими стикаються художники та в який спосіб вони їх вирішують, часто з неперевершеною винахідливістю долаючи труднощі; і навіть приховані смисли й натяки. "Почнемо з того, що поставимо перед собою запитання: якій меті слугувала картина? – зауважує авторка щодо "картини" первісного "художника". - Це живе промовисте зображення бізона було створено близько 15 тис. років тому на стелі печери, розташованої на території сучасної Іспанії. Яким, запитуємо себе ми, було призначення прекрасного яскравого малюнка в темній западині неподалік від входу з печеру? Деякі вчені висувають гіпотезу, що йому приписували магічні властивості - його творець вважав, що зображення тварини допоможе йому (чи його племені) впіймати і убити тварину. Той самий принцип застосовують у релігії вуду. коли в ляльку, схожу на певну людину, встромляють голку, маючи на меті завдати їй шкоди. Тож, мабуть, первісний художник сподівався, що майстерне зображення бізона на склепінні печери посприяє вдалому полюванню на саму тварину". Таким чином, у книжці Сьюзен Вудфорд. "Як розглядати картини" нам пропонують розглянути на світовий образотворчий доробок, створений у різні епохи, під різноманітними кутами зору – задля того, щоби "побачити", а не просто "подивитися".

Анна Червінська-Ридель, Ліліана Фабісінська, Аґнєшка Фрончек. 12 важливих емоцій. Що ми відчуваємо. – К.: Основа, 2025

Для книжки "Що ми відчуваємо" дванадцять авторок написали 12 оповідань, сповнених емоцій. Вони раділи, коли їхні герої ставали такими, як їм хотілося. Злились, коли їм довго не вдавалося придумати щось цікаве, і відчували безліч інших емоцій. "Діти стрибають від радості, їх переповнює почуття гордості, а сором і страх знеохочують, - нагадує Марта Дражинська,  психологиня, психотерапевтка, полоністка  Кожна пережита емоція важлива! Їх усіх варто пізнати і зрозуміти. Читаймо цю книжку дітям, спонукаючи говорити про емоції, які вони щодня переживають, щоб у дорослому віці вони могли з ними впоратися. Емоції - це наш внутрішній компас. Вони повідомляють про те, що з нами відбувається. Саме на емоціях ми будуємо стосунки з іншими людьми та із самими собою". Що ж до самих оповідань, то вони взяті з самого життя. "Ніхто  вже не пам'ятав, що справжнє ім'я Олі - Олександра Кравчинська, - дізнаємося ми подробиці життя героїні в одному з них. - Усі називали її Оля Примха. Лише вчителі, які приходили на заміну, зачитували зі списку повне ім'я дівчинки. Натомість однокласники та вчителі завжди казали на неї просто Оля Примха. Батьки вважали ще напрочуд кумедним. За винятком того, що для них вона була панночкою Примхою. Усе почалося за обіднім столом, коли Олі було п'ять чи шість років. Їй не смакував томатний суп, вона не хотіла їсти салат, котлетка була занадто твердою, а картопляне пюре - сіруватим. - Що це за примхи, панночко? - запитала не на жарт роздратована бабуня. Так воно й прижилося. Просто панночка Примха. Тільки тітонька Агнешка називала інакше. - Моя люба Мушко! - завжди вигукувала вона, побачивши Олю і підіймаючи її вгору. Ніхто не знав, чому тітонька так її називає. Не знала й Оля... до того дня, поки не почула розмову мами з подругою". Про що саме – дізнатися можна, прочитавши цю захопливу і повчальну історію.