Якими можуть бути дозволи на використання зброї США

США не мають перед Україною союзних зобов’язань ні де-юре, ні де-факто. Водночас абсолютно чітко зрозуміло, що саме американська зброя та технології в захисту від російської агресії мають вирішальне значення. Як цьому зарадити? Є ознаки, що США рухаються до надання Україні гарантій безпеки. Однак в разі надання Україні таких гарантій обмеження на використання Україною американської зброї, а також на використання американської та власної зброї союзниками накладає відсутність союзних відносин між США та Україною. До певної міри, ці обмеження не створюють нездоланних проблем. Але вони вимагають пошуку форм розв'язання проблеми поза рамками таких союзних відносин зі США. 

Від HIMARS до ERAM: куди веде еволюція дозволів

До 2024 року західна зброя могла застосовуватись лише проти цілей на тимчасово окупованих територіях України. Першим винятком став “харківський дозвіл” адміністрації Байдена навесні того року: ЗСУ отримали право завдавати ударів американськими системами по російських військах у прикордонній смузі, які безпосередньо атакували Харків. Найдальша зброя в рамках того дозволу – HIMARS. Наприкінці 2024-го цей дозвіл розширили: після появи північнокорейських підрозділів в російських військах адміністрація Джо Байдена погодила використання ATACMS по об’єктах у Курській області РФ. Це виглядало як поступове зняття обмежень.

Проте вже навесні 2025 року адміністрація Дональда Трампа ввела “review mechanism”, за якого кожен пуск ATACMS, британських Storm Shadow чи іншої далекобійної зброї, що покладалася на американські технології, мав отримати окреме схвалення Пентагону. Такий підхід практично згорнув курське продовження харківського дозволу й перетворив процедуру надання дозволів на інструмент її блокування.

Але цього літа ситуація знову змінилась. США запустили процедуру постачання Україні новітньої відносно дешевої тактичної зброї з оперативною дальністю – Extended Range Attack Munition (ERAM, ударний боєприпас збільшеної дальності).

Ракета ERAM (Extended Range Active Missile), фото: Coaspire

Йдеться про програму постачання 3 350 одиниць цих наближених до ракетної зброї боєприпасів дальністю до 450 км, які можуть запускатися з F-16, Mirage 2000 і навіть радянських літаків. Масове постачання зброї такої дальності, очевидно, не співвідноситься з процедурою погодження кожного пуску окремо, як це відбувається сьогодні. Це означає, що для ERAM неминуче доведеться шукати інший механізм – групові або рамкові дозволи, без яких постачання втратить сенс.

Зрештою, у серпні 2025 року вже сам Дональд Трамп написав: “Дуже важко, якщо не неможливо, виграти війну, не атакуючи країну-агресора”. Тож, очевидно, процедура отримання дозволів буде змінюватись. Виникає питання, наскільки сильно вона може змінитись, щоб не створити приховані союзні зобов’язання США щодо України, які є табу для адміністрації Дональда Трампа.

Дружній експорт, військова кооперація, союзна інтеграція як формати співпраці зі США

Тип озброєння, яке надають США, є певним індикатором глибини довіри й ступеня союзних відносин. Баланс між політичною і комерційною компонентою, звісно, може бути різним. Політична компонента важливіша за комерційну для глибоких союзних відносин.  Для партнерства вона менш значуща. Але загалом, треба визнати, для американської зброї вона ніколи не може бути нульовою. Від цього і маємо відштовхуватись. 

Приклад найтіснішої союзної інтеграції – спільне ядерне планування з Великою Британією. Договори 1950-х і 1960-х років створили особливий рівень двосторонніх відносин порівняно із загальним рівнем НАТО. Британські атомні підводні човни озброєні американськими балістичними ракетами міжконтинентальної дальності Trident II, якими також оснащені підводні човни США. Британські Trident II несуть власні боєголовки, але засновані на спільній зі США технології. Тож бойове чергування підводних ядерних сил США і Великої Британії здійснюється за спільним планом.

Менш зобов'язальний рівень можна позначити як глибоку військову кооперацію. Прикладом є програми спільної розробки авангардних платформ, як у випадку F-35. Не всі партнери США в цьому проєкті є членами НАТО, але всі мають оформлену систему військового партнерства та високий рівень довіри: спільну юридичну базу, фінансування та доступ до технологій. Однак все-таки ці відносини не настільки “особливі”, як у випадку британських Trident II. США контролюють експорт F-35, модернізацію, обмін даними та оновлення програмного забезпечення.

Балістична ракета підводного базування Trident II D5, фото: Lockheed Martin

Третій, ще менш зобов'язальний, але партнерський рівень – це отримання американської зброї за стандартними процедурами Foreign Military Sales (FMS) та Direct Commercial Sales (DCS), що регулюються американським законом AECA (Arms Export Control Act, Акт про контроль експорту озброєнь). Зброя передається під чіткі умови кінцевого використання. У правилах прописано: тільки для власної оборони, самооборони або колективних дій у межах Статуту ООН. Дотримання перевіряється через спеціальні програми контролю – Golden Sentry і Blue Lantern. Для України такі постачання означають, що ATACMS, HIMARS, Patriot чи ERAM у власності сил оборони України все одно обмежені у застосуванні окремими дозволами США. Цей рівень важко назвати союзним чи навіть партнерським. Скоріше це дружній експорт.

Окрема категорія – доступ до чутливих технологій: штучний інтелект, супутникові розвіддані, системи цілевказання. Україна отримує ці можливості у форматі обміну й спільного використання. Це вимагає значної довіри, але знову ж таки не створює союзних зобов’язань: у будь-який момент канал доступу до технологій може бути закритий рішенням США.

Загалом кореляція між доступом до американських озброєнь і рівнем союзних відносин виглядає так: чим стратегічніше озброєння, тим більше воно сигналізує про союзні зобов’язання. Спільний Trident II означає союзну інтеграцію, спільний F-35 – поглиблену військову кооперацію з високою довірою, ATACMS і ERAM – відносини, які допускають дружній контрольований експорт. Це базовий рівень відносин зі США, він особливий, але не ексклюзивний. Щодо доступу до технологій – він означає довіру без зобов’язань.

Є водночас дві важливі обставини. 

Описана вище схема поки що не відбиває тієї революції у воєнних технологіях, яку створили дрони та штучний інтелект. Це потенційно може до певної міри розглядатись як швидкий ліфт для підняття військових відносин між США та Україною на вищий рівень. З іншого боку, є “ядерна компонента”, що має свій величезний вплив на цю проблему. 

Як впливає на збройові дозволи "ядерний кодекс"

Існують усталені правила поведінки між ядерними державами і їхніми союзниками в рамках стратегії недопущення ядерної війни, зниження ядерних ризиків і поступового ядерного роззброєння. І вони досить суттєво впливають на рішення  США щодо дозволів на використання американської зброї. 

Правила ці існують з часів укладання Договору про нерозповсюдження ядерної зброї (ДНЯЗ), тобто виникли ще до набуття Україною незалежності й діють уже понад півстоліття. Востаннє їх публічно зафіксували у 1995 році резолюцією Ради Безпеки ООН №984 у зв’язку з безстроковим подовженням ДНЯЗ. До резолюції додали п’ять зобов'язальних заяв офіційних ядерних держав. У документах сказано: ядерна зброя не може бути застосована проти неядерних держав – за винятком випадку, коли напад такої держави здійснюється в альянсі чи асоціації з ядерною державою. 

Формула проста, і здається, що її легко порушити. Але за півстоліття цього не сталося. Інакше консенсус між неядерними і ядерними державами був би зруйнований, глобальний ядерний порядок дестабілізований, а ядерне розповсюдження стало б неконтрольованим. Цього не хоче навіть сучасна РФ, попри її налаштованість на створення глобального хаосу.

Зазначене правило “ядерного кодексу” потрапило до Будапештського меморандуму 1994 року (конкретно це правило не було порушене, про що постійно нагадує РФ). 3 січня 2022 року, перед початком повномасштабного російського нападу на Україну, коли його невідворотність була зрозуміла всім ядерним державам, з’явилася їхня спільна заява. У ній ішлося, що “ядерна війна не може бути виграна і ніколи не повинна бути розв’язана”, що ядерні арсенали мають оборонний характер і призначені для стримування агресії. Це був очевидний референс до дотримання “ядерного кодексу” у звичайній війні. Ініціатором цієї заяви, показово, виступила РФ. Вона, вочевидь, хотіла перед широкомасштабним нападом на Україну підтвердження правил, які обмежували отримання Україною звичайних озброєнь ядерних держав, здатних допомогти вистояти.

Ядерна безпека, фото: uatom.org

Розглянемо ці правила. У заявах, доданих до резолюції №984 1995 року, Китай пішов далі інших ядерних країн у самообмеженнях, пообіцявши ніколи та за жодних обставин не застосовувати ядерну зброю проти неядерних країн. США, Велика Британія, Франція та Росія залишили виняток на випадок вторгнення або нападу на себе чи на союзників, здійснених в альянсі або спільно з іншою ядерною державою.

У заявах містяться важливі деталі. Зокрема, тригером застосування ядерної зброї ядерною країною може бути не лише вторгнення на її територію, а й напад на війська. Тобто напад на збройні сили ядерної держави або її союзників, здійснений неядерною державою в альянсі чи спільно з іншою ядерною державою, може трактуватися як виняткова підстава для застосування ядерної зброї.

Дуже цікаво, що російсько-українська війна, а саме один з її епізодів – надзвичайно смілива спецоперація України “Павутина”, внесла свої корективи в те, що ми назвали  «ядерним кодексом». Про це детально  йшлося в матеріалі “Чи відповість Росія ядерним ударом на "Павутину" , пригадаємо цей важливий момент. 

Як “Павутина” внесла корективи в “ядерний кодекс”

Отже, рамка “ядерного кодексу” була перевірена під час українських ударів по інфраструктурі, яку використовують ядерні сили РФ, і по збройних платформах, які заведено відносити до ядерних сил РФ. Нагадаємо, операція “Павутина” знищила на аеродромах частину російських бомбардувальників Ту-95 у неядерному оснащенні, які активно застосовувалися для завдання ударів по цивільній інфраструктурі України.

З одного боку, це мало відрізняється від регулярного знищення бомбардувальників Ту-22, пускових установок Іскандер і кораблів з ракетами Калібр, а також північнокорейських KN-23, які за певних обставин можуть нести ядерну зброю. Але Ту-95 є предметом контролю в рамках формально чинного договору щодо стратегічних озброєнь СНВ-3 між США і РФ і можуть майже з однаковою ймовірністю вилітати з аеродромів, поруч із якими зберігається ядерна зброя: на північ – для ядерних ударів по США або на захід – для неядерних ударів по Україні.

Ще заплутаніша ситуація з “Орєшніком”. При транспортуванні та при старті вони не відрізняються від мобільних комплексів міжконтинентальних ракет “Тополь-М” і “Ярс”; принаймні РФ не оголошувала процедур для визначення відмінностей. Тож такі мобільні комплекси майже так само уразливі для дронів “Павутини”, як і літаки на аеродромах. Україна не застосовувала “Павутину” проти “Орєшників”, але якщо це станеться, відрізнити їх від удару по “Тополю-М” і “Ярсу”, які зазвичай несуть ядерне оснащення, буде дуже складно.

операція "Павутина", фото: СБУ

Тож показово, що після “Павутини” РФ не підняла свій звичайний “ядерний галас”. Причиною, вочевидь, є те, що “ядерний кодекс” не було порушено. Удар завдали, по-перше, по військових платформах у неядерному оснащенні, які сама РФ вивела з режиму ядерного планування для ведення неядерної війни проти України. По-друге, удар “Павутини” був завданий Україною поза альянсом і не спільно з будь-якою іншою ядерною державою. Тож РФ де-факто прийняла цей удар як законний.

Підсумуємо: рамки “ядерного кодексу” продовжують існувати. Але сьогодні вже  невідомо, де саме проходять межі, що можуть бути розцінені як їх порушення.

Очевидно, що США, Велика Британія і Франція не взяли б на себе жодної ролі у проведенні на території РФ операцій типу “Павутина”, вважаючи, що  наближають ситуацію до нападу на територію чи війська РФ в альянсі чи асоціації з ядерною державою. Так буде доти, доки Україна не матиме союзних відносин зі США, Великою Британією і Францією. Але водночас можна констатувати: “Павутина” продемонструвала, що рамки “ядерного кодексу” досить широкі для проведення конвенціональних операцій проти військових цілей на території РФ.

Якими можуть бути американські дозволи європейським союзникам для гарантій Україні

Союзники США, які стали об’єктом нападу, можуть застосовувати американське озброєння в межах права на індивідуальну та колективну самооборону. Стаття 51 Статуту ООН дозволяє самооборону, включно з колективною, доки Рада Безпеки не вжила необхідних заходів, а Північноатлантичний договір у статті 5 допускає всі необхідні для оборони дії, включаючи застосування збройної сили.

У практиці НАТО це означає, що коли союзник обороняється, американське озброєння може застосовуватися проти законних воєнних цілей агресора, включно з цілями на його території, якщо це відповідає Статуту ООН та Північноатлантичному договору. Тобто на союзників США обмеження, характерні для України як не союзника, не поширюються. Іншими словами, в рамках НАТО побоювань, що занадто потужні види зброї можуть де-факто створити небажані союзні зобов’язання, бути не може, адже відносини й так офіційно союзні. Побоювань, що бойові дії союзників по НАТО з РФ із використанням американської зброї призведуть до прямого зіткнення США і РФ, теж бути не може. Адже саме така перспектива і зупиняє РФ від нападу на союзників США. У цьому й полягає сенс НАТО.

Водночас обмеження на американську зброю діють і для союзників. Проте сам характер цих обмежень не може розголошуватися: знання їх без потреби лише збільшило б вразливість колективної оборони НАТО для агресора.

РФ публічно сумнівається, що, наприклад, у разі нападу тактичними засобами на прикордонну латвійську Нарву з боку НАТО може бути завданий відчутний удар по території РФ, адже це може стати кроком до ядерної ескалації. Так само РФ сумнівається, що США наважаться реагувати, якщо конвенційний напад РФ буде супроводжуватися ядерним ударом по європейській країні НАТО чи навіть його погрозою. Однак після отримання Україною “харківського” і “курсько-північнокорейського” дозволів на використання американської зброї РФ не наважилася атакувати жодного союзника США.

Ситуація може змінитися, якщо союзники США по НАТО нададуть власні гарантії безпеки Україні, яка не має союзних відносин зі США. У такому разі питання “втягування” США у війну з РФ для України може стати актуальним. Тож виходить, що питання про використання американської зброї проти цілей у РФ для ефективних європейських гарантій Україні стає ключовим: потенційним гарантам потрібні такі дозволи.

Якими можуть бути в такому разі принципово можливі сценарії їх надання? 

Перший – у рамках реалізації гарантій Україні поза межами НАТО європейські країни будуть обмежені тими ж рамками використання американської зброї й технологій, що й Україна. Другий – європейські країни матимуть ті ж дозволи на використання американської зброї, що й у межах НАТО для власної самооборони.

Політика США полягає у тому, щоб підштовхнути європейські країни до першого сценарію. А це, зрозуміло,  звужує потенціал реалізації гарантій. З іншого боку, США сигналізують, що базовий рівень дозволів для України розширюється, і це вже відбувається у зв’язку з масовими постачаннями ERAM.

Які дозволи для України реалістично отримати

Станом на сьогодні реалістично припустити, що механізми європейських гарантій Україні, які обговорюються, щодо американських дозволів на використання зброї можуть включати як елементи:  формулу “харківського дозволу” на удари по цілях РФ в окресленій географічній зоні, “курсько-північнокорейський” дозвіл на ATACMS по підрозділах союзників РФ у війні проти України, а також потенційний дозвіл на групове і рамкове використання ERAM.

Якщо змоделювати конкретно, без порушення “ядерного кодексу” та загрози ескалації сили оборони України та країни-гаранти, які розгортатимуть підрозділи та патрулюватимуть небо, зможуть у разі відновлення російської агресії отримати такі дозволи: 

 (1) необмежено застосовувати американську зброю по російських цілях на контрольованій території України;

(2) завдавати ударів по військових об’єктах і військовій інфраструктурі РФ на тимчасово окупованих територіях за груповим дозволом (для визначеної географічної зони);

(3) завдавати ударів по військових об’єктах на території РФ, безпосередньо залучених до продовження агресії, за цільовим дозволом (у рамках визначеної операції реагування на агресію);

(4) завдавати ударів по стратегічно важливих об’єктах на території РФ за спеціальними дозволами (для окремих ударів).

Матеріал підготовлено у співпраці з Консорціумом оборонної інформації (CDI), проєктом, який об’єднав українські аналітичні та дослідницькі організації та спрямований на посилення інформаційної підтримки й аналітичного забезпечення у сфері національної безпеки, оборони й геополітики.