"Надновий заповіт": Божественна комедія

У стрічці Жако Ван Дормеля "Надновий заповіт" знайшли своє відображення як наша потреба у зримому та доступному розумінні втілення Бога, так і наше прагнення покласти відповідальність за свої невдачі та нещастя, за все тоскне та принизливе в наших професійних і сімейних буднях - нецікаву роботу, обридлого чоловіка, розрив з людиною, яка, звісно ж, стала би ідеальним супутником життя, - на підступність зовнішніх сил.

Відповідно до сюжету, всім цим ударам стріл ворожої фортуни нас піддає саме Бог, точніше, бог, оскільки зіграний Бенуа Пульвордом персонаж нічим не нагадує Творця Всесвіту і Спасителя людства. Автори стрічки, втім, намагаються надати йому рис Бога-Отця, але роблять це з якоюсь навмисною незграбністю (взяти хоча б епізод, в якому його служителями виступають кроваві жерці Ваала - культу, що, як дозволяє судити і найбільш поверхневе знайомство з Біблією, звертав на себе особливий гнів Ягве).

Цей сварливий і безтолковий суб'єкт міг би зійти хіба що за язичницького божка з найнезначніших. У своїй людській іпостасі (а ніякої іншої у нього, схоже, немає) він постає жорстоким домашнім тираном, що знущається над добросердою, недалекою і безхарактерною дружиною (Іоланда Моро) і 10-річною дочкою Еєю (Пілі Груа). Відповідним чином він поводиться і зі світом, все управління яким зводить до влаштування катастроф, воєн і вигадування дрібних капостей на кшталт фізичного закону, який наказує бутербродам падати маслом вниз.

Зрозуміло, ця фігура дрібного біса, злобного нікчеми, що якимось чином отримав необмежену владу, зовсім не задумана як сатира на релігійні образи, а християнські алюзії, хоча і неприємні, носять декоративний характер і цілком нешкідливі в силу своєї очевидної безглуздості. Справжньою мішенню виявляється патріархальна модель суспільства, яка в просторі картини постає розгулом чоловічого шовінізму.

Утім, здається, для авторів фільму будь-яка влада є виключно жорстоким і тупим самодурством, не здатним на якесь творення і прояв турботи. Оповідь пронизана неприйняттям будь-якої ієрархії, будь-якої системи обмежень, будь-яких ознак суспільної структури. Дочка бога Ея наважується підняти бунт, розсилаючи кожному з живучих SMS з повідомленням точної дати його смерті. 

Ця звістка дивним чином приносить людям почуття звільнення від соціальних зобов'язань, але вони все ще потребують месії, який перетворив би їх надії на впевненість, який показав би, що в цьому "memento mori" людству не випадково почулося "carpe diem".

Прагнучи остаточно скинути тиранію батька і перетворити нашу планету на рай земний (оскільки ніякого небесного раю в космогонії "Наднового завіту" не існує), Ея вирушає на пошуки апостолів, які допоможуть їй написати "надновий заповіт". В учні вона вибирає людей, що або перебувають на узбіччі суспільства, або рішуче незадоволені своїм зовні благополучним життям. Для апостолів Христа розрив звичних зв'язків став важким випробуванням, обернувшись негараздами безпритульних мандрів і жорстоких гонінь, а послідовникам Еі він приносить душевний спокій і особисте щастя.

Апостоли дівчинки кидають роботу, залишають некоханих чоловіків, жінок та дітей, щоб вирушити в подорож на край світу (не відчуваючи при цьому витратних потреб у харчуванні і даху) або відразу ж зустріти кохання своєї мрії.

Надновий заповіт природним чином виявляється набором невиразних дурниць. Ея та її євангеліст не можуть стримати сміху, зачитуючи це зібрання власних мудрих думок: "Життя це льодовий каток. Якщо повітря зникне, птиці впадуть на землю ... ". Однак справа не тільки в тому, що новим пророкам рішуче нічого сказати. Їх блага вість якраз і має засвідчити, що світ не потребує нових заповідей, навпаки, людство знемагає під гнітом моральних догматів і державних законів.

Варто скинути тягар відповідальності перед оточенням, щоб "стати самими собою", як всі найсміливіші мрії і таємні фантазії втіляться в реальність, і після цього для воцаріння загального щастя необхідний тільки остаточний крах влади. По суті, саме таким крахом стає поява за пультом всесвіту дружини бога, що відлучився, - її дії знаменують не заміну старої системи новою, а знищення будь-якої системи, занурення світу в хаос безвладдя: силу втрачають навіть фізичні закони, тож люди тепер можуть без побоювання ходити по стелі і по дну морському.

Будь картина Ван Дормеля хоч трохи більш послідовною і переконливою у своїх ідеях, вона могла б стати образою не лише для християн, але й для всіх, хто розуміє, що пресловута "вірність собі" стала б зрадою по відношенню до близьких людей, а також, зрозуміло, для всіх, хто ніколи і не зраджував своїм мріям і нахилам, але виявив, якими важкими і часто безплідними виявляються спроби їх реалізувати. Однак недоладність посилу "Наднового завіту" цілком виправдовується невибагливістю фільму, його художньою безпорадністю. 

Безлад, що запановує в екранному просторі, немов вторгається і в структуру оповідання, перетворює його на набір мелодраматичних епізодів і скетчів, зв'язок між якими не можуть зміцнити дійові особи з їх плоскими, надуманими характерами. А візуальна вигадливість і стилістична еклектичність, що нагадують про найвідоміший фільм Ван Дормеля, "Пан Ніхто", є настільки ж нудними і позбавленими смаку.

І, звичайно ж, фільм дуже далекий і від скільки-небудь серйозного заклику до боротьби з сімейним насильством і соціальним пригнобленням. Незважаючи на буквальність втілення ідеї про анархію-мати порядку, у стрічці абсолютно відсутній революційний опір деспотизму - боротьба Еї по суті зводиться до втечі, а її батько-тиран втрачає владу через власну дурість. Немов популістські нісенітниці передвиборчих промов вітчизняних політиків, картина Ван Дормеля звертається не до нашого розуму або почуття справедливості, а до беззубих, малодушних фантазій про досяжність світлого майбутнього. Його негайне втілення в сьогоденні не потребує від нас жодних зусиль, для цього потрібно лише, щоб який-небудь щедрий на обіцянки невіглас, чий інтелектуальний рівень відповідає розумовому розвитку героїні Іоланди Моро, дістався до парочки заповітних кнопок.