Від українських політиків час від часу можна почути фразу "Крим обов'язково знову стане нашим". Ясна річ, що це тупий популізм, але повернути півострів справді хочеться багатьом. І настільки, що вигадуються цілі теорії, що невдовзі Росія у магічний спосіб розпадеться на частинки, припинить існувати як така і з анексією буде покінчено автоматично.
Інші ж мріють про якнайшвидше повалення цьогочасної російської влади. І щоб на їхнє місце прийшли порядні хроші люди, а вже тоді ми точно не розгубимося і просто попросимо віддати поцуплені території. А є просто прагматики, які люблять, цокаючи язиками, звинувачувати усіх мрійників у наївності, мовляв, не бачити нам Криму, як власних вух.
А поки усі ці люди говорять, інші намагаються щось робити. Не знаю, як аналізувати дії політиків, але про кінематографістів розповім радо. Справа в тім, що нині можна знайти українське кіно про Крим практично на будь-який смак. Воно з'являлося раніше і з'являтиметься в майбутньому - навіть вже цього року.
А найголовніше - немає жодного фільму, настільки трешового як "Крим" російського режисера Алєксєя Піманова. Нагадаю, це агітка, яка побачила світ минулого року і викликала переважно нестримний регіт та неймовірні знущання.
Отже, давайте пригадаємо найяскравіші вітчизняні стрічки, які так чи інакше розповідають про півострів.
"Гамер" Олега Сенцова
"Гамер" - це не історія про територію, а про людей, які там живуть. Молодий хлопець із ніком Косс - кіберспортсмен, який живе лише своєю справою, не помічаючи нічого і нікого навкруги. Втім, у якийсь момент від переживає розчарування, опиняється в страшенній розгубленості та перестає розуміти, що робити з власним життям.
Наші медіа не надто цікавляться культурою, відтак, коли мова заходить про Олега Сенцова, то говорять про все, крім його фільму. А між тим, у нас із вами відібрали одного з найкращих режисерів. "Гамер" - це його дебют, якщо не брати тренувань на короткому метрі.
У Сенцова немає режисерської освіти, він просто тримав комп'ютерний клуб у Сімферополі, займався своєю справою, але дуже любив кіно. І одного разу вирішив його знімати. Продав клуб, продав машину, зібрав кількох людей і за 20 тисяч доларів просто зробив те, про що мріяв. Слоган картини, до речі, звучить так: "хтось хоче, а хтось отримує".
І зробив це настільки добре, що потрапив аж на Ротердамський фестиваль. І тут не можу втриматися від зубоскальства. В кінематографічних колах часто можна почути розмови про те, що тоді, у 2011-му, "Гамер" мало кого вразив з українських професіоналів. Але після участі стрічки у вищезгаданому престижному фестивалі думки товариства змінилися і Сенцова почали сильно хвалити.
Читайте також: 16 найочікуваніших українських фільмів, які вийдуть у 2018 році
Як на мене, Крим у цій історії показаний максимально реалістично. Бо знімальна група не могла собі дозволити винайняти трамвай або перегородити якусь територію для зйомок, тому в кадрі було багато справжнього життя. Ба більше - воно було і в самих героях, яких, між іншим, грали непрофесійні актори.
Жодної тетральщини, пафосу і кривлянь - усього того, чим зазвичай грішить наш кінематограф. Олегові Сенцову вдалось цього уникнути з першої ж спроби у великому кіно, без освіти, без підтримки Держкіно, без великої знімальної групи. Тому я повторю - у нас відібрали збіса талановитого режисера. Сподіваюся, не назавжди.
"Хайтарма" та "Чужа молитва" Ахтема Сеітаблаєва
Обидві стрічки розповідають про життя кримських татар у роки Другої світової. І обидві показують, в якому становищі опинилася тоді Україна - між Гітлером і Сталіним, режими які абсолютно варті одне одного.
"Хайтарма" взагалі став першим фільмом, який підняв питання депортації татар з Криму. Історія ця про льотчика Ахмет-Хана Султана, двічі Героя Радянського Союзу, який приїздить до сім'ї в Алупку і стає свідком того, як його народ вантажать у вагони та вивозять за тисячі кілометрів.
Одна з героїнь, вже літня жінка, зібравши речі і виходячи з будинку, каже енкаведистові: "У меня пять внуков погибли на войне, шестой внук сражается за нашу землю. Увидишь его - скажи ему, что он предатель". Нагадаю, радянська влада тоді звинувачувала кримських татар у зраді та співпраці з нацистами.
Знімали "Хайтарму" у 2012 році в Алупці, Судаку та Бахчисараї. Автори кажуть, що у масовці знялося більше тисячі людей, багато з них насправді пережили депортацію, а потім і повернення на рідні землі. До речі, "Хайтарма" - це назва танцю, і означає він саме "повернення".
Читайте також: "Свінгери": голі та смішні. Як українці скучили за сексом у кіно
Що ж до "Чужої молитви", то тут Крим вже був не Кримом. Зйомки стартували, коли півострів два роки як мав статус анексованого і відтворювати його довелося у Грузії. Нагадаю, ця історія розповідає про Саіде Арифову, яка рятувала дітей від нацистів, видаючи їх за кримських татар та навчаючи мусульманської молитви. Ну а вже потім їй довелося вдруге їх рятувати, вже від радянської влади та депортації, довівши, що діти насправді євреї.
Обидві роботи, звісно, дуже антирадянські. І реакція наших сусідів на це, звісно, була. Тодішній консул РФ в Криму Владімір Андрєєв не пустив двох льотчиків на показ "Хайтарми", попри те, що вони приїхали до Сімферополя аж із Росії. Мовляв, стрічка брехлива і "викривляє правду про Велику Вітчизняну Війну".
Але після шквалу обурення консул навіть подав у відставку. А "Хайтарма" отримала російську премію "Ніка" і сталося це одразу після анексії. Тоді, на початку 2014, українці вперше почали обговорювати те, чи варто приймати премії від росіян. У випадку з "Хайтармою" це сприйнялося переважно позитивно.
"Повернутись зі світанком" Нарімана Алієва
А ось тут ми підійшли до не дуже відомих імен. Поки що. Наріман Алієв - молодий режисер, на рахунку якого поки лиш короткий метр. Усі роботи - про Крим. Найпершу його стрічку "Повернутися зі світанком" показали на "Молодості" і вже тоді кінокритики давали Наріманові непогані шанси успішну режисерську кар'єру.
Фільм знімався за рік до приходу "зелених чоловічків". А розповідав про батька та сина, які переживають конфлікт. Син стверджує, що хоче поїхати з дому, що тут немає майбутнього ні для кого. Тато ж на ці слова реагує болісно. Історична складова, звісно, додає цій класичній ситуації з батьками та дітьми нових відтінків. Старше покоління, яке втратило Батьківщину, а потім її повернуло, бачить, що для молодших ці цінності нічого не значать. Нині цей сюжет став ще більш багатогранним.
"Повернутися зі світанком" - це перша частина трилогії "Кримські історії". Другою була короткометражка "Seni Sevem" ("Тебе кохаю"), про заборонене кохання кримсько-татарського хлопця та української дівчини. Третя ж із назвою " Sensiz" ("Без тебе") присвячена рідному братові режисера, який загинув в автокатастрофі.
За сюжетом у двох хлопців ламається машина, але їм треба дійти до важливого місця, що вони і роблять, йдучи кримськими степами і сперечаючись. Зрештою, вони доходять до місця, де загинув їхній брат, у якого сьогодні День народження. У 2016 році фільм відібрали до однієї з конкурсних програм Берлінале.
Влітку ж цього року Наріман Алієв збирається фільмувати свій перший повний метр. Стрічка називатиметься "Додому" і мова там йтиме знову про тата і сина. Вони їдуть з Києва до окупованого Криму і ця їхня подорож показуватме як непрості стосунки конкретних героїв, так і загалом життя кримських татар після анексії. А ще, судячи з анонсів, фільм показуватиме красу нашої країни і як по-різному живуть українці.
"Крим, як це було"
Майдан став справжнім поштовхом до появи різних явищ. Зокрема - до просто валу якісного документального кіно. Існують десятки стрічок як про Революцію Гідності, так і про війну на Донбасі.
Що ж до Криму - тут історій значно менше, але вони є. Як на мене, найяскравішою та найцікавішою є робота досить відомого і надзвичайно активного об'єднання "Вавилон13". Вони і створили та випустили свого часу в прокат фільм "Крим, як це було"
На жаль, просто так його подивитися не можна. У відкритому доступі фільму немає, тому хто прогавив прокат - співчуваю. Але якщо почуєте про окремі покази цієї роботи - обов'язково йдіть. Там мова йде про людей, яким довелося особисто зустрічати "ввічливих людей у зеленому". І не лише зустрічати, але і протистояти їм. Це військові, матроси, солдати - люди, історії яких страшенно кінематографічні.
Вони не лише про політику, але і про вибір, дружбу, зраду, перемогу, силу характеру та переконань. І ще там про гумор. Багато героїв розповідають про окупантів з неймовірою іронією.
І я вже не кажу, що "Крим, як це було" має саме документальну цінність, автори зафіксували безліч розповідей, які дозволяють побачити події значно глибше і яскравіше. До того ж, "Вавилон13" неможливо звинуватити у пропаганді, їхні стрічки - це не агітки, бо критика державних діячів там займає достатньо суттєве місце.
"Черкаси" Тимура Ященка
Ну і ще анонсів. На серпень цього року обіцяють прокат фільму "Черкаси". Особисто у мене він у топі очікувань. Шкода, що поки автори не виклали трейлер, бо він дійсно вражає. Мова йтиме про березень 2014 року, коли російські військові заблокували у бухті Донузлав український корабель "Черкаси". На тлі тритижневої оборони показуватиметься історія двох простих сільських хлопців. Підозрюю, ми маємо усі шанси побачити цю саму трансформацію героїв, якої так часто бракує у вітчизняному кіно.
Ясна річ, зйомки не відбували в Криму, його замінили Очаків та Одеса. Ну і частково - Київ та Чернігівщина. І ще важлива штука - історична достовірність має усі шанси відбутися, позаяк автори хвалилися, що їм допомагає у зйомках командир "Черкас" Юрій Федаш. Отож, якщо все складеться вдало, то матимемо дійсно видовищне кіно до Дня Незалежності.