Принаймні так можна подумати, спостерігаючи загальне тріумфування з приводу сьогоднішнього рішення Верховної Ради щодо скасування кількох статей Конституції. До речі, депутати так поспішали, що забули позбавити недоторканності главу держави та суддів. Хоча пан Зеленський на своїй сторінці у Facebook чітко відзвітував про кінець касти недоторканності для всіх.
Перший віце-спікер парламенту Руслан Стефанчук вже пообіцяв, що упродовж тижня з‘явиться законопроект про позбавлення імунітету президента. Багато хто сприйняв цю новину, як доказ чистоти помислів президентської команди. Але чи вирішить це проблему рівності всіх перед законом? Особливо після підпорядкування голові держави низки правоохоронних органів. Не будемо забувати, що Зеленський досі не підписав закон "Про спеціальні слідчі комісії", який прописує процедуру імпічменту президента. Але, враховуючи, що в свідомості народу безкарність є злом, тільки тоді, коли вона стосується народних обранців, ніщо вже не зможе зіпсувати загального свята. Всі ми - рівні. Всі ми - президенти. Еге ж?
В законодавствах цивілізованих країн недоторканність існує. Але там є чіткі положення, що стосується виключно політичної діяльності депутата і не розповсюджується на його кримінальні злочини. Так, до прикладу, європейські норми передбачають, що парламентарій може бути затриманий без дозволу парламенту на місці злочину. Або навіть арештований упродовж наступного дня після його вчинення. Однак для здійснення слідчих дій, прослуховування та інших методів правоохоронці мають звертатися до парламенту. На практиці це означає, що підстави для проведення слідчих дій проти народного обранця стають відомі не тільки його колегам, але й суспільству. Це дозволяє всім ознайомитися із доказами, які є у слідства, і, якщо потрібно, вплинути на парламентарів. Обмежена недоторканність суттєво зменшує можливості для політичних переслідувань. Що є корисним для країн із хиткою демократією. Іншими словами, недоторканність - її цивілізована форма - потрібна не владцям, а найперше - громадянам. Вони мають можливість контролювати владу, оскільки знають, що живуть у демократичній країні, в якій неможливе затягти опозиціонера до буцегарні тільки тому, що на нього прийшло замовлення згори. І тут ми підходимо до основного питання. Як так сталося, що в уяві сучасного українця популістичне гасло про скасування депутатської недоторканності стало об’єктом нестримного бажання? Все просто. Ми зробили це разом. Як суспільство, так і політики підміняли розмовами про позбавлення депутатів імунітету необхідність розбудовувати верховенство права. На цьому питанні паразитували всі провідні політики.
У 1996 році вперше про це заговорив Леонід Кучма. В 2000-му році він навіть виніс скасування недоторканності на референдум. "За" тоді висловилися 89% українців. Потім у 2002-му Віктор Ющенко вніс питання недоторканності в програму "Нашої України".
Але вже в 2005-му, в рамках угоди з Віктором Януковичем, було повернуто імунітет депутатам всіх рівнів. Тобто місцевих рад. Ця ще радянська норма діяла в Україні до 1998 року і після нетривалого повернення в законодавче поле, була остаточно скасована в 2006-му.
В 2010 році з гаслом про скасування недоторканності на вибори йшла Юлія Тимошенко, але програвши Януковичу, передала естафету йому. Той теж майже до своєї втечі з країни погрожував відмінити депутатський імунітет. Упродовж багатьох років розуміння демократичних процесів, верховенства права та здорового глузду настільки викривлялося за допомогою таких-от популістичних обіцянок, що згодом українці остаточно втратили здатність розрізняти, де є прояв справедливості, а де початок чергового витку авторитаризму. Попри те, що тема недоторканності завжди була своєрідним батогом, який мав би спонукати депутатів до слухняності, всі проєвропейські політичні сили час від часу піднімали її на передвиборчий штандарт. Так, скасування обіцяв Петро Порошенко, Арсеній Яценюк, Юрій Луценко. Після Революції гідності та наявного прикладу, до чого може призвести авторитаризм, градус очікувань тільки підвищився. З 2014 року позбавити парламентаріїв імунітету обіцяли кандидати від партій "Батьківщина", "Радикальна партія Олега Ляшка", "Самопоміч" та "Свобода". Тож, маємо процес зародження популізму. Суспільство очікує того, що йому обіцяють в якості акту доброї парламентської волі. Не сильно при цьому вдаючись в подробиці та забуваючи, що на початку процесу скасування депутатської недоторканності стоять диктатори. А політики продовжують обіцяти виборцям щось, чого вони не збираються виконувати, замість того, щоб привести наявну в Конституції нору до європейських стандартів.
У 1990 році, в часи УРСР недоторканності був позбавлений опозиціонер Степан Хмара. Тоді його звинувачували у побитті міліціонера, через що він майже рік провів у СІЗО. Радянська монобільшість, як і зараз, могла віддати під суд будь-кого. Тому скасування недоторканності не має жодного практичного сенсу. Це - сигнал. Що будь-які безглузді очікування будуть втілені у життя, якщо того забажає президент, який і керує слухняною більшістю. Те, що голосування за зміни до Конституції сталося в сумнівний спосіб, що депутати навіть не читали документ і не зробили навіть декларативної спроби провести дискусії, тільки підтверджує занепокоєння, що ніякого парламентаризму в Україні більше нема. Тоді чим все це відрізняється від радянських практик? Там теж були і одностайні голосування за вказівкою згори. Як і переслідування дисидентів за кримінальними статтями. А ще там була недоторканність депутатів, яка нікого ні від чого не захищала. Тому там, де лунають гасла, замість сенсів, завжди немає рівності перед законами. Тому що законів нема.