Чому у Польщі вийшло, а в нас досі – ні?

Нещодавно в Польщі пройшли вибори, де були переобрані тамтешні Сейм та Сенат. Через що до наших сусідів було трохи більше уваги в ЗМІ та в дописах у соціальних мережах. Але мова йшла виключно про поточні речі. Тоді як 30 років тому в Польщі відбулася подія, яка й дозволила їй зробити карколомний стрибок із країни-банкроту в регіональні лідери Європи. Мова йде про так званий Круглий стіл між тоді ще комуністичною владою та демократичною опозицією. Результатом яких стало проведення перших майже вільних виборів, на яких "Солідарність" здобула переконливу перемогу та сформувала перший не комуністичний уряд з часів Другої Світової війни. На мій погляд, дуже важливо не забувати постійно себе питати – чому ж у поляків глобально вийшло за ці чверть століття побудувати модерну державу з претензією на власну роль у цьому світі, а в нас – ні. Бо коли ти потрапляєш туди, то неозброєним оком бачиш і те, що нас досі єднає, але й те, що нас віддаляє на десятки років суспільного розвитку в кращому випадку. І це – існування принципів. В широкому сенсі цього слова. Бо сучасна Польща побудована якраз довкола них.

Коли їхатимете у Вроцлаві, одному з чотирьох найкрупніших та найрозвиненіших міст Польщі, центрів антикомуністичної боротьби, від аеропорту до центру міста, то десь півгодини вас будуть оточувати спальні масиви радянського часу побудови та гігантська промислова зона. Дуже легкий рух уяви – й можна зрозуміти, як жахливо все це виглядало ще буквально 30 років тому, коли Польща знаходилася в екстремально глибокій соціально-економічній кризі. Такій, яка була навіть більшою, ніж в тогочасному СРСР. Як похмуро було жити в сірих, манюсіньких квартирках в польського штибу хрущівках, якими розбитими й страшними стояли безкінечні цехи не працюючих виробництв. В умовах, коли навіть основні продукти харчування зникали тоді з полиць магазинів.

Але зараз все змінилося як за помахом чаклунської палички. Більшість будинків пройшли реконструкцію чи капітальний ремонт, пофарбовані в яскраві кольори, більша частина промзони вже працює й не лякає проваллям вікон. Все це – свідчення того, що останні чверть століття Польща, м’яко кажучи, не стояла на місці. Ми зараз не будемо робити глибоких екскурсів в недавнє минуле наших сусідів, оскільки не це є метою даної колонки.

Нас скоріше цікавлять глибокі підвалини цього процесу. Власне, чому, перебуваючи в однакових умовах, ба навіть більше – Україна була в кращих – поляки змогли перебудувати власне суспільство й переламати хід історії. Тоді як наша країна вже понад 25 років, за великим рахунком, деградує. При всіх умовах мати навіть кращий результат, ніж наші західні сусіди. Чому ж так?

Причин, направду, багато. Відіграло свою роль, що Польща потрапила до комуністичного бараку на 25 років пізніше за Україну. Й те, що частина польської еліти не була знищена двома тоталітарними близнюками-братами – нацистами та комуністами. Й те, що до влади прийшли майже одразу антикомуністи, а не так як в нас, коли Незалежність проголосили ті ж таки комуністичні функціонери у бажанні зберегти владу. Й те, що ті ж США, на відміну від України, одразу вітали польську державність й президент Америки не прилітав до Варшави впевнювати поляків не виходити з-під радянської влади. Й те, що поляки не побоялися зайнятися одразу реальними реформами, а не їх імітацією, головною сутністю якої був банальний грабунок.

Все це, очевидно, й давно зрозуміло. Однак є, на мій погляд, ще один дуже важливий фактор, який уможливив все вищевказане для поляків й, навпаки, унеможливив для нас. З самого початку свого новітнього існування для поляків головним критерієм й політика, й громадського діяча, й взагалі всього процесу була наявність чітких принципів й жорсткість у їх дотриманні. Навіть згаданий Круглий стіл між "Солідарністю" та комуністичним керівництвом багато хто, при чому, з обох боків, критикував за зраду принципів. Мовляв, ну як це так – йти на поступки комуністичним бандитам чи профспілковим "підривникам". Хоча він й дозволив, по суті, безкровно й законним шляхом змінити державний стрій.

Що мається на увазі під принципами й принциповістю? Ставка на те, що ідеалом політика є державного діяча є той, хто має чіткі погляди й принципи, та готовий їх захищати до крайнього ступеню. Так, це призводить до серйозної напруги у внутрішньополітичній боротьбі. Однак ця принциповість, зрештою, дозволяє полякам мати спільний погляд на свою історію, місце у світі та засоби досягнення всього цього. Поляки викликають часто навіть злість на себе через свою непоступливість у тому, що вони вважають принциповими для себе. Про комплекс Волині українцям, напевно, нагадувати не треба й акцентуація поляків на цьому питанні. Однак ця принциповість для їх особистих розкладів є напрочуд цементуючим елементом. Який допомагає, не дивлячись на жорсткі конфлікти, концентруватися на спільних для всього польського суспільства речах, робити його абсолютно самодостатнім, здатним об’єднуватися над справді стратегічними речами. Тому й промзона у Вроцлаві тепер працює, не дивлячись на війну між "ПіС" та "Громадянською платформою".

Натомість, у нас з перших секунд існування нової держави чи не головним принципом всього буття, в тому числі, й політики, став принцип Леоніда Кравчука: "Пробігти між краплинками". Ну, й ще також – "Хочеш жити? Вмій крутитися". Саме вміння бігати між господарями, продавати все й вся задля вигоди прямо зараз стало чи не головним критерієм успішності в українській політиці. Й, з іншого боку, не треба все валити виключно на політиків, які є відображенням українського суспільства. Яке так само готове, в більшості своїй, якщо не брати активну меншість, на будь-які компроміси з будь-ким, хто пообіцяє більше. Взагалі, принциповість в українському суспільстві вважається чимось старомодним й дурним, яке точно не потрібне й не веде до успіху. Стандартний підхід – "тобі що, більш за всіх треба?".

Сказати, що подібна безпринципність в хоч трохи довгому вимірі є категорично не ефективною – не сказати нічого. Адже таке суспільство без принципів хронічно не здатне до великих проектів, до того, щоби ставити перед собою великі ціни та вміти їх досягати. Воно не здатне робити ставку на професіоналів, натомість, завжди намагається все "розрулювати" за принципом кумівства та непотизму. Й саме тому завжди програє, бо кращі їдуть, а ті, хто залишається, продовжують борсатися в маленькому гнилому болітці, поступово загрузаючи в ньому по шию.

Що ж, от в чому українцям варто взяти приклад з поляків – так це у вмінні обирати своє й вміння його захищати. Й не вважати, що захист своїх інтересів  це не вигідно. Дуже вигідно, хай не сьогодні, але завтра – на сто відсотків.