Шустер VS Дубінський та війни олігархів

Ну що друзі, кого будемо підтримувати: Савіка Шустера чи Дубінського і Шарія? Війна між ними, сваряться. Іван Іванович та Іван Никифорович, як у великого класика української літератури Миколи Гоголя. Не було б це все так смішно, якби не було так сумно, тому що саме існування Савіка Шустера на українських каналах є найкращою ілюстрацією існування олігархічної моделі.

От на яких медіа був Шустер? Був на "Інтері" у Льовочкіна, Фірташа, у Пінчука був (там, власне, починав) на "ICTV", був у Коломойського і зараз в Ахметова. Причому колом він ходить між цими олігархами. А от якщо Шустер працював у когось, то той, у кого він працював, є олігархом. Правда, це найкращий показник, тому що кожен олігарх хоче фінансувати медіа для того, щоб впливати на політику, а досвідченішого маніпулятора, ніж Савік Шустер, в українській політиці не існує. На жаль, це розуміють лідери не лише олігархічних угрупувань, тобто олігархи, а й багатьох політичних сил, тому що кожен з них, хто хоче досягти успіху, уважає, що цього успіху можна досягти, якщо занесеш Савіку велику торбу з грошима і потрапиш до нього в ефір.

Звучить усе це для мене смішно і дуже сумно. Савіка знаю дуже давно, ще з часів його роботи на "Радіо Свобода" у Москві наприкінці існування Радянського Союзу чи на початку вже незалежної України – навіть не пам’ятаю. Але цей чоловік, очевидно, дуже змінився після того, як потрапив в Україну. І Україна дуже змінилася з тих пір. Леонід Кучма побудував замість партійної моделі, коли ми, громадяни, можемо голосувати за ту чи іншу політичну силу, олігархічну модель, коли декілька олігархів фактично ділять між собою країну, домовляються ,сваряться, воюють, використовують для цього медіа, зброю свою. Савік є частиною цієї зброї, хоча таких елементів дуже багато. Я розумію, що це свого часу ще в квітні 2013 року відмовився ходити на це шоу. Побув там, подивився на весь цирк, на зрежисовану якусь сварку між покійним Бузиною і Олегом Ляшком, на всі маніпуляції Льовочкіна й Фірташа, які тоді за цим стояли, на Савіка, який служив цим маніпуляціям, і сказав: ні, з мене досить. Але мої колеги політики туди ходять. Вважаю це дуже великою помилкою, але повернімося до суті конфлікту.

У чому суть конфлікту, думаю, ви теж зрозуміли. Ахметов є одним з найбільших виробників так званої зеленої енергетики. Просто він поставив дуже багато сонячних електростанцій в Україні, і уряд завдяки його лобізму прийняв рішення закуповувати цю електроенергію набагато дорожче, аніж вона насправді коштує, і дорожче, ніж її купують у Європі. Крім того, в Ахметова є вугільні шахти, де працюють люди, і їм теж треба платити. Звичайно, атомна електроенергія набагато дешевша, ніж ціна, за яку ми закуповуємо зелену енергетику, і ніж традиційне вугілля. Різні країни по різному виходять з цієї ситуації. Атомна енергетика, звичайно, теж зло, і в зеленій енергетиці нічого поганого немає, але лише тоді, коли ця зелена енергетика сама не шкодить природі, як в Карпатах, коли намагалися побудувати гідроелектростанції на гірських річках, вбиваючи цим самим ці річки, або коштує нам нормально, як в Європі, а не за ту ціну, за яку в нас купують цю сонячну або й вітрову електроенергію, - дуже дорого. Так що тут і є конфлікт.

Коломойський, який, як я вже зрозумів, і я думаю, ви всі теж, є людиною не чужою для Дубінського, тепер уже й для Шарія, є власником дуже багатьох підприємств в Україні. І ці підприємства цю електроенергію споживають. І Коломойський зацікавлений цю електроенергію отримати якомога дешевше, не дати заробити Ахметову, а отримати прибутки самому, тому він лобіював відкриття українських енергосистем для російської енергетики, оскільки це знижувало б ціну закупівлі для його підприємств тут. Один з депутатів, якого називають близьким до Коломойського, пан Герус, навіть готував відповідні законопроекти, і цілий конфлікт був у Верховній Раді щодо закупівлі російської електроенергії. От дві сім’ї між собою ворогують. Ці дві сім’ї фактично є основою режиму Зеленського. Ну є ще третя Пінчука і Льовочкін з Фірташем теж у грі. От зняття Вітренка з посади заступника голови "Нафтогазу", вірніше, з посади людини, відповідальної за комерційну діяльність «Нафтогазу» і за юридичні правочини "Нафтогазу", якраз і є свідченням цієї гри Льовочкіна і Фірташа, тому що саме вони зацікавлені в тому, щоб ми купували російський газ через прокладки, як це було в часи "РосУкрЕнерго", принаймні так стверджує сам Вітренко.

І от ці чотири олігархічні групи, вони Україну не відпускають. Створені вони були свого часу Леонідом Кучмою, створені для того, щоб керувати через них Україною, щоб самому стати частиною цієї системи і по суті роздерибанити Україну між цими групами. Для того, щоб це зробити, треба було повністю придушити будь-яке політичне життя, тому партії в нас фіктивні, а керують цими партіями або людьми ось ці чотири родини, вони ж керують і всіма медіа, і впливають на більшість медіа. Є багато інших багатих людей, але їхній вплив значно менший.

Ну от один з них, наприклад, Петро Порошенко. Надзвичайно багатий своїми статками, колишній Президент, але саме він свого часу забрав Шустера з України, як механізм маніпуляцій суспільною думкою, неприпустимий в Україні. Законно він це робив чи незаконно, обмеження це свободи слова чи не обмеження – це інше питання. Усе, що робив Порошенко – він намагався послабити інших олігархів, змінити олігархічну модель.

Як ви пам’ятаєте, Порошенко сам перший раз прийшов до влади при допомозі однієї з олігархічних груп. Про це дуже багато писали і дуже багато говорили, звинувачували його в цьому. Але прийшовши до цієї влади, він знайшов у собі сили і можливості бути незалежним не лише від цієї групи, а й від багатьох інших. Не повністю, тому що сила цих груп настільки велика, що повністю бути від них незалежним, скажемо прямо, неможливо. Але така легка залежність їх не влаштовує, бо їм треба було будь-якою ціною забрати Порошенка. Забрати Порошенка і привести Зеленського, який виступав перед кожним з них на корпоративах, якому вони платили якісь копійки, який їм за це дякував, і який далі продовжує бути від них залежним. Саме ця залежність і неможливість управляти процесами приводить до олігархічних воєн, які ми бачимо. А Савік є просто інструментом цих олігархічних воєн.

Проблема в тому, що країна, яка базується на економіці, якою керують чотири сім’ї, чотири родини, може, їх трохи більше, трохи менше, ці олігархи, які мають найбільші медіа-групи, які використовують ось таких Савіків і впливають на політику, така країна не може вижити економічно. Бо для того, щоб країна вижила економічно, треба, щоб люди платили податки. Коли економіка монополізована, і вона в руках цих чотирьох родин, і ці чотири родини можуть впливати на політику, то немає жодного такого керівника податкової інспекції, який зміг би з них ці податки отримати. Отже, наша країна завжди буде бідною, а конкуренція цим олігархам не виникає, тому що Антимонопольний комітет за великим рахунком теж у їхніх руках. Податкової бази немає. Податкової бази немає, бо не дають вони розвинути це ефективному малому, середньому бізнесу, тим, хто міг би створювати їм конкуренцію. Вони хочуть бути власниками всього і все контролювати. І не платити податки. З кого тоді взяти податки? Абсолютно вірно – з тих, хто дуже мало заробляє і є приватними підприємцями, хто не може з ними конкурувати, але хоча би щось виробляє або хоча би чимось торгує. Тому виникають ці «фіскальні» закони, які намагаються фіскалізувати малий і середній бізнес, зовсім малий бізнес, яких немає в жодній європейській країні.  У цьому наша головна проблема.

Вийти з цієї ситуації надзвичайно складно, бо давно говорили про те, що перемогти олігархію набагато складніше, ніж перемогти диктатуру, і країни з диктаторських систем легше ставали демократіями, ніж з систем олігархічних. Бачимо ж Латинську Америку, де дуже багато країн побудовані саме за такою моделлю. Але не маємо ми, українці, іншого способу, як справді цю модель змінити і пояснити тим, кого ми називаємо олігархами, кого не повинні вважати ворогами  в тому разі, якщо вони перетворяться на нормальних бізнесменів, що це перетворення їм самим вигідне. Капіталізація їхніх підприємств, нехай їх буде трошки менше, їхнє майбутнє, майбутнє їхніх дітей все ж таки буде забезпечене, якщо буде країна, яка їх захистить, а ця країна можлива лише тоді, коли монополія буде не в них, а коли значна частина їх громадян зможе вільно займатися бізнесом і вільно сплачувати податки. І тоді вони і їхні діти, хто б їх десь не переслідував в якій країні, завжди можуть приїхати в Україну і очікувати не на знищення, не на в’язницю, а на захист. На цьому ця наша розмова завершена. Багато ще роботи попереду.