У пошуках антидепресантів

Я, на жаль, не знайшов відповідної статистики щодо українців, однак неважко зрозуміти, що на тлі боротьби з ковідом наші справи з психологічним здоров’ям теж далеко не блискучі. Захищаючись від стресу, люди сягають по хімічні засоби, що піднімають або вирівнюють настрій, для багатьох це єдиний спосіб утриматися від дедалі глибшого западання в депресію або й від самогубства. Найбільш незахищені верстви населення, як у психологічному, так і матеріальному плані, по-своєму реагують на вимушене безробіття, нокдаун локдауну та інші обмеження, запроваджувані до суспільного життя – і на вулицях наших міст стає дедалі більше п’яних людей.

Я пригадую початок 90-х років, коли так само відбувалася масштабна зміна парадигми, коли валився усталений державний лад і кожен з численних мешканців багатомільйонного Радянського Союзу опинився віч-на-віч із грізними й незнайомими раніше проблемами. Де знайти роботу? Або ж, якщо робота була, коли можна буде отримати заробітну плату, яку вже місяць… два… пів року не виплачують? Або ж, якщо зарплату все-таки видали у вигляді товарів, призначених для бартеру – всіх цих млинків для кави, прасок, молотків та інших дрелей – то де продати ці речі, щоб отримати за них реальні гроші і купити – нарешті! – харчі, одяг, ліки, а якщо залишиться, то ще й заплатити частину боргу за комунальні послуги? Кожен, хто пережив тодішнє лихоліття, мабуть, довіку пам’ятатиме, як сутужно доводилося всім нам, не жити – виживати.

Однак лихоліття пережили не всі. Чимало працьовитих, розумних і талановитих людей зламалися, зустрівшись із крахом усталеного життєвого ладу. Церкви тоді тільки оговтувалися від багатолітнього тиску й переслідувань, деякі, от як Греко-Католицька, взагалі щойно вийшли з підпілля. Психотерапевтів, так рясно поширених нині, тоді ще не було. Антидепресантів, як я розумію, на той час також іще не існувало або ж вони були доступними для доволі вузьких соціальних груп. Врешті, які антидепресанти, коли в хаті вже тиждень хліба нема і нема за що його купити? Тому, шукаючи психологічного захисту і підтримки, знеболювального для душі, якщо так можна сказати, мільйони наших співгромадян поринули в багатолітній запій. Були це переважно ідеалісти й романтики, фахівці в якихось рідкісних і маловідомих пересічному обивателю царинах. Вони згорали від сорому, уявляючи себе – кандидата або доцента престижного колись навчального закладу, актора нікому не потрібного театру, автора кількох поетичних збірок тощо – на велелюдному базарі, яким тоді стала вся країна, зі шнурками для взуття, тими ж таки млинками і прасками, в тоскному щоденному вигляданні омріяного покупця, яким не раз виявлявся кмітливіший на життєвому торзі твій учорашній студент, чи шанувальник твоєї сценічної гри, чи відданий читач, що знав напам’ять десятків зо два твоїх найкращих віршів… 

Знову ж таки, якщо ти все життя викладав філософію або нестямно був закоханий у романо-германську філологію  чи в твори всіх цих Бодлерів-Рільке-Антоничів, яких не почуєш із базарних репродукторів у виконанні тих, хто самозабутньо смалить кримінальні куплети, то полюбити торгівлю і спекуляцію китайськими товарами якось не так уже й просто. Алкоголізм – це різновид радикального ескапізму, завжди доступний для найупослідженіших і найнепрактичніших. Тож не випадає дивуватися, що коли наприкінці 90-х надворі нарешті почало розвиднятися, ми вже не зустріли в улюблених кав’ярнях, лекційних залах університетів і в книгарнях дуже багатьох знайомих. Захищаючись від нападу пітьми, від нестерпного психологічного тиску, вони погоріли в алкогольному і наркотичному полум’ї, як гинуть тендітні беззахисні метелики, що довірливо летять на нічний вогонь. 

Відтоді я практично не зустрічав п’яних людей на вулицях. Зникли усталені колективи, що зранку до ночі чатували під якимось печально відомим на районі гадючником, вимагаючи, але частіше все-таки благаючи рятівної гривні на чарку отрути. Безвісти пішла своєрідна пияцька контркультура з характерним сленгом, відомими персонажами і запаморочливими історіями про те, як учора вдалося напитися до поросячого крику. Роками неліковані, негодовані, обдерті, жодній душі на світі непотрібні, ці люди, знавці стародавніх мов, філософських концепцій і витончених сонетів навіки пішли в небуття. Можна було трохи пожуритися, згадуючи їхню нещасливу долю, але вже накочувалася нова хвиля життєвих запитів і невідкладних проблем, тож про це, спалене покоління, всі якось одразу, а дехто й полегшено, почали забувати.

І ось зненацька вони знову почали з’являтися перед очима. Ті самі жінки з розбитими обличчями, дівчата, що сплять на парапетах, а в головах у них стоять порожні каламарчики з-під настоянки глоду, хлопці, п’яні ще з ночі, що ледве стоячи на ногах похмеляються пивом спозаранку. Я з жахом – без жодного перебільшення – з жахом дивлюся на ці впізнавані постаті, що здаються мало не примарними, і не вірю власним очам. Чому люди знову почали пиячити? Чому знову почали втікати від реальності туди, звідки нема вороття? І розумію одне, що якраз тепер надзвичайно важливо, щоб двері наших церков залишалися відчиненими, щоб священники могли правити Літургію, вислуховувати сповіді, вділяти розгрішення і причащати. По-перше, це, на відміну від сеансів у психотерапевта, повністю безкоштовно, реальну ж терапевтичну допомогу, яку отримують уражені верстви, важко переоцінити. По-друге, ця допомога, на відміну від недешевих антидепресантів, не викликає залежності. Якщо ж і викликає, то це залежність не від хімічних реакцій в організмі, а від самого Бога. Така ж залежність, як ми знаємо, є найвищою і найбільш можливою для людини свободою.