Індекс заборонених мов

Цей індекс ніколи не був офіційно скасований церквою, тому його останнє видання й досі залишається чинним. Забороні підлягало 4126 творів, серед них протестантські видання Біблії, як латинською, так і в перекладах на національні мови. Ці книги заборонялося читати, тримати у своїх книгозбірнях, поширювати і продавати. Дослідницькі інтереси не були жодним виправданням. Якби заборонена книга потрапила до рук католика випадково, він був зобов’язаний негайно спалити її або ж віддати священникові. 

Мені як українцеві ця доволі сувора ініціатива нагадує про значно пізніший у часі Емський указ російського імператора Олександра II, спрямований на витіснення з культурного простору і подальшу маргіналізацію української мови. Указ, спрямований на боротьбу з «українофільською пропагандою», забороняв ввозити на територію Російської імперії україномовні книги, видані за кордоном, друкувати будь-які книги українською, влаштовувати концерти з українськими піснями, викладати українською мовою в початкових школах тощо.

Ось так несподівано для історії обіймаються запеклі вороги в усьому іншому, римський папа і російський імператор, заклопотані неподільною владою над душами, розумом і мовою своїх підданих. Читаючи ті чи ті жовчні вихлюпи сучасних російських пропагандистів і їхніх малоросійських підгавкувачів, спрямовані проти моєї рідної з діда-прадіда мови, я розумію, що розруху, яка століттями панує в їхніх головах, не подолати жодним там просвітництвом ані тобі "діалогом", і що за сприятливих політичних обставин вони радо відновлять не тільки чинність Емського указу, а й розстрільні ями в Сандормоху та «виправні» колонії у Пермському краї. Нема сумнівів також у тому, що вони охоче створять перелік заборонених книг, до якого потраплять і мої твори, і твори багатьох моїх друзів-письменників, і книги мого батька. Підставою для заборони та знищення буде не зміст наших книг, а мова, якою вони написані.

До речі, про батька. Він пішов служити до армії ще під час війни, у 1944 році, і служив у Москві аж до 1951, позаяк їхнього покоління не було кому змінити на посту. Винищені під час II світової війни мільйони хлопців не змогли стати батьками нових воїнів. Після армії тато залишився в Москві, де працював у воєнізованій охороні, одночасно навчаючись у вечірній школі. Тоді ж таки почав писати перші прозові твори, російською мовою, позаяк українську він за десять років перебування на чужині відчутно призабув.

Якось батько зайшов до української книгарні на Арбаті і почав гортати твори земляків, однак не в оригіналі, а перекладені російською. Михайло Коцюбинський, Олесь Гончар, Михайло Стельмах… Чоловік, що також вибирав собі книжки, довго придивлявся до батька, а тоді заговорив до нього, українською.

- Ви любите українську літературу?

- Так, дуже люблю. Вона нагадує мені про батьківщину. Я сам з України.

- А чого ж ви вибираєте ці твори в перекладі?

- А того, що я вже давно живу і працюю в Москві. Мені тяжко читати українською. Хоча до війни сам нею вірші складав, друкувалися в районній газеті.

                  - Звідки саме ви з України?

                  - З Чернігівщини.

                  - А, там одні перевертні живуть, - махнув рукою незнайомець і пішов геть.

Першу повість батько опублікував російською. А потім сам переклав українською і вже до кінця своїх днів продовжував писати нею. Ясно, що в нього згодом були й інші співбесідники, насамперед з українського письменницького середовища, які допомагали подолати сумніви та вагання з приводу того, якою мовою варто писати. Були і власні тривалі роздуми, записи у щоденниках, врешті, остаточний свідомий вибір. Але одним з перших поштовхів до усвідомлення своєї мовної приналежності та ідентичності було гостре слово незнайомця на Арбаті.

Я й досі люблю переглядати батьків зошит з обліком прочитаних книг, розпочатий у Москві 1953 року. Спочатку записи в ньому зроблені по-російськи, українських авторів, за винятком улюбленого Тараса Шевченка, обмаль, це переважно російська класика і пізніші Шолохов, Твардовський, Паустовський. Аж ось настає 1961 рік. "Январь… Февраль… БЕРЕЗЕНЬ". І, починаючи з березня, ціла злива спрагло прочитаної української класики, батькових сучасників, перекладної літератури. Цей зошит залишається для мене одним з найважливіших уроків вірності своєму, рідному, вірності сина України своїй землі і мові. Сина, воїна, мужа і батька, а не байстрюка і перевертня, яких, на жаль, не набагато поменшало від тих далеких радянських часів.