Багатьом українцям зарано дивитися фільм "20 днів у Маріуполі"

"20 днів у Маріуполі" - це дуже жорсткий документальний фільм. В ньому можна побачити майже все, чого більше ніколи не хотілося бачити. Різні кадри вдарили під дих, але найбільше вразила неявна паралель між двома немовлятами: вже воскове крихітне тільце серед інших мертвих дорослих тіл у підвалі лікарні, куди зносять загиблих, і живе щойно народжене в нереальних умовах дитя, яке лікарі нескінченно намагаються змусити дихати. І коли це дівча врешті видихає свій перший непевний крик, у глядацькій залі всі видихають разом із нею. Катарсис. Жива, фух... Як вона далі буде жити в цьому світі, не дуже ясно, але ж вона таки прийшла.

"20 днів у Маріуполі" - це дуже чесний фільм також. Автор не намагається грати в алегорії та метафори, а показує все дуже прямо. Ось так помирають діти, ось так люди перетворюються на тіла й опиняються в братській могилі, ось так ще живі люди звіріють поступово

"20 днів у Маріуполі" - це дуже чесний фільм також. Автор не намагається грати в алегорії та метафори, а показує все дуже прямо. Ось так помирають діти, ось так люди перетворюються на тіла й опиняються в братській могилі, ось так ще живі люди звіріють поступово, і велике місто у пастці накриває густим колективним тваринним страхом. А ось так інші люди — деякі лікарі, поліцейські, військові — продовжують робити свою роботу і залишаються сильними та людяними, попри все.

Читайте також: Про "малєнькую войну" Людмили Улицької

Кадри з тваринами завжди зачіпають. Але хочеться окремо подякувати автору за те, що після епізодів із безсоромним мародерством ти бачиш раптом кадри із черепахою в руках немолодого чоловіка ("вона ж теж хоче жити!") чи морською свинкою, що втекла й носиться ошаліло поміж цього нескінченного мороку, а її намагаються зловити так, ніби світ ще тримається, ніби рятувати морську свинку не менш важливо, ніж людей, що поступово божеволіють від горя.

Без жодних перебільшень можна впевнено сказати, що ця стрічка — надзвичайно потужна зброя для іноземної аудиторії. Тут дуже добре видно, що в кадрі все справжнє і що етика документаліста полягала якраз у тому, аби показати все як є, без жодних ширм

Без жодних перебільшень можна впевнено сказати, що ця стрічка — надзвичайно потужна зброя для іноземної аудиторії. Тут дуже добре видно, що в кадрі все справжнє і що етика документаліста полягала якраз у тому, аби показати все як є, без жодних ширм. Як на мене, багатьом українцям натомість цей фільм дивитися ще зарано. Хоча я дивним чином вийшла з кінотеатру не пригніченою і розчавленою, а навпаки. Не знаю, чому. Можливо, від усвідомлення, що цей унікальний документ взагалі був знятий, а тепер працює на всіх нас. Це диво, що його авторам вдалося не лише зафіксувати всю цю нереальну реальність, а й вижити самим, вивезти хард-диски крізь 15 блокпостів, змонтувати фільм і показувати його тепер по всьому світу.

Що мені не сподобалося? Лише кілька моментів, де автор розпитує деяких людей у кадрі про їхні почуття та бачення того, що відбувається. Мені це заважало, часом навіть відштовхувало, як у моменті, де автор наполегливо питає чоловіка, який щойно скидав мертві тіла в братську могилу, про те, "що він відчуває". Видно, що чоловік не хоче про це говорити, та й так усе зрозуміло. В такі моменти я бачу за цими питаннями журналіста, який прагне отримати потрібну репліку в кадрі. І це контрастує з рештою матеріалу, в якому відчувається особистість автора і його повага до всього, про що він розповідає. Не знаю, для чого ці кадри взагалі увійшли в монтаж. Не зрозуміла. Але такого дуже мало.

Читайте також: Хто ж буде розповідати правду про події в Україні?

Одне слово, я дуже вдячна авторам, що цей фільм стався з ними та з нами. І ще... Один із героїв фільму, поліцейський Володимир, який допомагає знімальній групі й зрештою вивозить їх із міста, ризикуючи своєю родиною і власним життям, дуже вірить в те, що матеріал треба врятувати за будь-яку ціну, що світу потрібно показати всю правду, і тоді війну буде швидше завершено. Я вчора думала, що ця війна, можливо, задокументована, як ніяка інша. Але, на жаль, вона і досі триває. Світу можна демонструвати скільки завгодно мертвих українських немовлят, але це не завершить війну набагато швидше, ніж нам хотілося б. І все ж я вірю, що такі документи, як цей, справді глибоко впливають на людей, які вже потім тиснуть на лідерів своїх держав і вимагають дієвої підтримки України. Це суперпотужний інструмент і просто сильний фільм. Браво, Мстиславе Чернов, Євгене Малолєтка та всім іншим членам вашої команди та героям фільму.

Джерело

Про авторку. Ірина Цілик, українська кінорежисерка, письменниця, авторка поетичних і прозових творів. Член Українського ПЕН

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.