У Луганську дощ з «градом»

Коли ще 29 квітня бандити намагалися захопити будівлю Облуправління МВС у Луганську, один з них промовився — чим більше зруйнуємо, тим більше буде замовлень на відновлення. Цей «заробітчанин» з вузьким розрізом очей, який назвав себе Робертом, у мирний час займався ремонтом квартир і встановленням пластикових вікон. Цей Роберт залишився для мене узагальнюючим образом місцевого проросійського бандита, який начебто і не бандит, бо міг би заробляти своєю працею, начебто і не місцевий, бо отримав громадянство зовсім недавно. Громадянство, яке йому, до речі, до того не дали ні в Росії, ні в Грузії. Такий собі чоловік «Начебто» — начебто громадянин, начебто людина, що ведеться на легку наживу і висновки якого народжуються не в глибині роздумів, а на поверхні власної хронічної недозрілості.

У неділю ріденькі ряди прибічників «ЛНР» намагалися зібратись у центрі міста для того, щоб написати колективний лист до ООН у традиційному стилі «рятуйте, бо вбивають». Разом з тим з території заводу ОР, району кварталу Гаєвого та інших міст продовжили проводитись залпи. Нагадаю, що за день до цього вночі бойовики використовували школи і дитячі садочки серед мирних осель мешканців Луганська для обстрілу позицій української армії. Лише витримка й адекватність нашої армії вберегла луганчан від «отвєтки». Зрозуміло, що стрільба у відповідь могла наробити великого лиха. «Страждальці» з мінометами та «градами», які вони встановили поряд з хатами і житловими будинками, звичайно, такі деталі повідомляти в ООН не стали.

Неділя для Луганська видалася гарячою, незважаючи на прохолоду дощу. Запалав автовокзал, а точніше бар «Візит» і автобаза, які містяться неподалік. Курява здійнялася над містом, але головне питання — хто стріляв? — залишалося спочатку відкритим. Українські військові запевняють, що вони не мали можливості поцілити в обстріляний квадрат, а це значить, що очікувана провокація з боку терористів таки мала місце. Бандити перекрили рух вулицями Будьонного й Оборонної. Інформація «від поінформованих джерел» про те, що на місті луганського автовокзалу залишилася глибока воронка, м’яко кажучи, не витримує критики. Автовокзал не постраждав зовсім. Натомість мешканці Вергунки намагалися прогнати бандитів, що засіли на дамбі і з мінометів били по Луганську. Ось і відповідь на те, хто є тими «мобільними диверсійними групами», про які одразу розтрубила «Россия 24», звинувачуючи українську армію в обстрілі житлових будинків.

Прикметно також, що деякі удари були спрямовані зовсім не по терористах, а виключно в житлові квартали. Це підкреслює явну постановочність драми з трагічними наслідками, що розгорнулася недільним днем і її авторство. Мінометний обстріл Луганська, за словами очевидців, провадився з позицій приватного сектору і промислових будівель біля автовокзалу. Установка «град», наприклад, стоїть біля дитячої лікарні №4 у Кам’яному Броді й може легко вести обстріл як селища Металіст, так і всього Луганська. Деякі позиції бойовиків були пересувними. Зенітки розташовувались на УАЗиках і вели вогонь, зокрема й з вулиці Оборонна між будинками 85 і 87. Мінометами вдень бойовики обстріляли вулицю Акумуляторну і Дніпровську. На вулиці Дніпровській міна влучила в будинок номер 18. Місцевий мешканець крив матом «еЛеНеР» і в словах його відбилася вся гаряча «любов» до тих, кого деякі ЗМІ ще чомусь називають «ополченцями».

Окрім того, бандити обстріляли з мінометів і танків селища Фабричне і Тернове, що на півдні Луганська та сумновідоме селище Металіст, де наразі розташовується українська армія. Особливість цього нападу була в тому, що на танках терористів майорів український прапор. І саме ці танки також обстрілювали аеропорт, де перебувають українські військові. Не помітити відверту і доволі грубу провокацію важко. Залишається лише здогадуватися чому деякі, зокрема й українські, ЗМІ інколи підспівують проросійській пропаганді не помічаючи внутрішньої боротьби між бандитськими угрупованнями та очевидні провокації під виглядом української армії. Що це за примарні «поінформовані джерела в АТО», які говорять про диверсійні групи Нацгвардії в середині міста Луганська і дають тим самим привід звинувачувати українських військових у провокаціях?

Нападу терористів зазнав прикордонний пункт «Ізваріно». Із містечка Сєвєрний, яким за час перемир’я пройшла не одна колона російської техніки, бандити втекли до Лисичанська. В кількох інших містах і селищах у прикордонному з Росією Краснодонському районі також відбулись бої. Жахлива картина біля самого Краснодона та Свердловська. Там відбувається війна не тільки української армії з бандитами, а й бандитів між собою. На трасі Свердловськ — Краснодон безліч трупів, що їх прикидають землею, але ранковий дощ оголив апофеоз війни і проїжджаючи цією дорогою під артобстрілом очевидці бачили весь мерзенний натуралізм протистояння.

7 липня о п’ятій годині ранку бандити напали на комендатуру міста Щастя внаслідок чого загинув командир підрозділу «Холодний Яр» Євген Войцехівський.

Після того як Гіркін вирішив змінити пошматований, знесилений і вже невигідний для себе Слов’янськ на безмежний Донецьк, стало зрозумілим — перемоги радісними бувають лише тоді, коли справа доведена до кінця. Не варто радіти, коли щур змінив ваш сарай на вашу ж хату. Душу, звичайно, гріє мапа АТО, на якій видно як звужується зашморг на шиї бандитів, але щур, як відомо, найболючіше кусається в куті. Видно, що терористам або дали втекти зі Слов’янська (у що вірити зовсім не хочеться), або ж просто проґавили їх, зрадівши можливості зайняти місто і терміново звітувати про успіх. Кажуть про живий щит із заручників, із добровольців смертників, які відволікали відхід очільників бандформувань. Навіть пояснюють, що стріляти по терористах не могли, бо вони пересувалися на вкрадених у місцевого населення автомобілях, а тому не можна було відрізнити чорне від білого.

Але факт є фактом, тепер українській армії доведеться воювати не з невеличким Слов’янськом, обстрілюючи його зі стратегічної висоти гори Карачун, а з мегаполісом з його передмістями, різноманітним рельєфом і можливістю легко мімікрувати під цивільне населення. У вихідні з’явилась інформація про те, що вночі той самий Гіркін з десятком КАМАЗів з’явився в Луганську. Сказав же Ахметов, що Донецьк бомбити не можна... Мабуть, у Луганську «вата» м’якше і прапорщик, що розпіарився на горі людей, вирішив підстелити її собі саме в найближчому до Росії обласному центрі. Також є інформація про те, що лідер «ЛНР» Валерій Болотов перебазувався до Стаханова, де для нього підготували спеціально обладнану будівлю колишнього УБОП. Стаханов — місто ще більш проросійське, ще більш законсервоване в ідеологічних імперативах, аніж Луганськ.

Якщо інформація про те, що Гіркін перебрався-таки до Луганська, підтвердиться, то можна сказати, що влада в місті остаточно перейде до росіян. Така собі рокіровка проросійських місцевих на проімперсько-російських. Перебратися до Росії ж у разі патової ситуації ватажкам терористів з Луганська набагато легше, ніж з Донецька. Навіть якщо законопатити кордон, перейти його можна в кількох місцях і пішки. Михайло Коваль обіцяє заблокувати Луганськ і Донецьк з метою «викурити» звідти терористів. Тактика зрозуміла, але саме слово «блокада», яке прозвучало з вуст заступника голови РНБО лунає більш як погроза для мешканців міст, ніж для бойовиків, адже має відому асоціативну прив’язку з історії Великої Вітчизняної.

Блокування, а точніше, оточення міст, де зосередилися бандити, гадаю, є лише поверхнею айсберга на яку доведеться наштовхнутися бойовикам. Для того, щоб перебити їх у великих містах на кшталт Донецька чи Луганська, потрібно  застосувати широкий спектр прийомів. Це має бути комплекс віртуозних заходів, де українська армія і спецслужби можуть здобути неоціненний досвід. Також не треба забувати, що конфлікт в Україні, — це проект злого демона в Кремлі, який підпалив багаття і лише підкидує до нього дрова. Масштаб полум’я залежить від його примх і цілей. Ми ж, незважаючи на певні перемоги, вже котрий місяць просто збиваємо вогонь із себе так і не маючи можливості його загасити остаточно. Тому попереду нас чекає тривала боротьба. Боротьба не одного покоління, боротьба не лише зброї, а насамперед духу, що і є доказом права на існування.

Глибину власної мерзенності в черговий раз продемонстрували луганські комуністи. Одна з них — Наталія Максимець, яка відзначилася свого часу святкуванням горілочкою та танцями Дня пам’яті жертв Голодомору, в той час як «голодоморнуті свічки палять», цього разу вирішила свою сторінку в соціальній мережі facebook перетворити на пункт збору інформації про українських активістів і журналістів. Як відомо, в свій час Юрій Андропов на практиці довів, що стук  поширюється швидше за звук. Охочі здати, засвітити, «простучати» знайшлись одразу. Нащадки 1937-го року ходять серед нас і ладні підставити сусіда тільки за те, що він має відмінні погляди. Саме на цьому трималася сталінська система. Не на диявольській силі генсека, а на тій спокусі, яку він подарував простому люду — богувати.

Нікчемність відчула себе спроможною вершити долі тих, хто розумніше, талановитіше, багатше, успішніше, краще. Комуністи в черговий раз доводять те, що вони доісторичні істоти, які з минулого не тільки не винесли жодного уроку, а й притягнули в сучасність усе потворне, все злочинне, все те, що прирікає нас на потопання в ганебніших пороках. Цій потворі — комуністичній партії — не місце в наші дні так само, як не місто й імперській хворобі, яка в різні історичні епохи називалась чи то царизмом, чи то нацизмом, чи то комунізмом, чи то «русской весной».

Текст написано для День.ua