Чим платять за дружбу з диктаторами

Демократично обраний і орієнтований на європейську демократію Петро Порошенко провів з ними переговори. Був з ними люб’язний у межах протоколу. І навіть домовився про корисні для України речі: постачання екібастузького вугілля на вітчизняні ТЕС  і навіть військово-технічну співпрацю.

Дивним був сам факт зустрічей. Адже Астана свого часу «з розумінням» поставилася до референдуму в Криму під дулами російських автоматів. І хоча після того Росія демонструвала однозначний інтерес до областей північного Казахстану, Назарбаєв не дезавуював першу оцінку тієї пародії на референдум.

У нинішній заяві про визнання територіальної цілісності України Крим не згадувався жодним словом. То ж очевидно, що позиція Назарбаєва в ситуації неоголошеної війни Росії проти України є нещирою. Порошенко потрібен старіючому на очах диктатору як можливий посередник у діалозі із Заходом. Але фундаментальна відмінність в цінностях, на яких будуються три держави: Україна з одного боку, та Білорусь із Казахстаном з іншого, залишається незмінною.

В цій ситуації варто згадати про нечисленну опозицію, яка в умовах жорсткого пресингу протистоїть диктаторським режимам Лукашенка і Назарбаєва. Саме ці люди будуть формувати майбутнє своїх країн. Нехай не наступного року, не через два-три роки, але це обов’язково станеться, це підказує логіка розвитку (чи деградації) сучасного світу.

Перемога Революції Гідності перетворила Україну на орієнтир для всіх антидиктаторських сил на пост-радянському просторі. Сюди приїжджають та оселяються опоненти диктаторів, з якими зустрічається Петро Порошенко. Приміром, білоруси покладали надію на нову українську владу у справі створення незалежного мовлення на Білорусь. Але спільне телеканал Київ створюватиме разом із офіційним Мінськом. Казахстанські опозиціонери пікетували Банкову в час прибуття туди Назарбаєва.Порошенкові треба підтримати незгоду між Путіним та його найближчими союзниками....Але, є інші чинники, не менш важливі, хоч і не такі очевидні...

Мимоволі згадується перший рік президентства Віктора Ющенка. Тоді кум нинішнього глави держави поїхав до Ашгабата, щоб домовитися із туркменським диктатором Ніязовим про постачання природного газу в Україну. Але Туркменбаші нічого Україні не дав. А Ющенко сильно попсував собі імідж демократа.

Фішкою, фірмовим знаком української політики є «гопак на граблях». І чим більше гуль на лобі, тим досвідченіший політик. Який з Порошенка виконавець цього національного танцю стане зрозуміло в найближчі місяці. Але йому варто було би врахувати помилки кума. І не відходити від проголошених принципів  та орієнтирів заради близької, але примарної вигоди. Хоча сьогоднішні обставини значно важчі, аніж 9 років тому. І спокуса вийти із ситуації з допомогою диктаторів велика.