Кістяки у шафі

Я не знаю, як вийти із ситуації, коли кістяки, нагромаджені у шафах владних кабінетів, офісів силових структур чи просто у приватних файлах, заторохтіли так, що цей зловісний звук перекриває геть усе на світі – волання до здорового глузду, відчайдушні скарги громадян на нестерпність буття, апеляції до совісті та моралі. Поза тим, саме релікти минулого (хоча чи можна назвати минулим ті ж таки 90-і роки ХХ століття, що невблаганно повертаються у наш нинішній побут?), так ось ці артефакти совкової історії визначають і політичний клімат в Україні, і загальний настрій її мешканців, і налаштування щодо держави з боку закордоння.

Передчуваю, що це лише «квіточки», лише легенька увертюра до чогось моторошного і невідворотного. Адже у прокурорських теках припадають пилюкою (поки що!) еверести паперів на будь-кого із більш-менш примітних моїх співвітчизників. І зайвий порух у бік незгоди з владою або ж ледь прозора підозра у тому, що хтось потенційно може завадити чиємусь планові, миттєво каратиметься оприлюдненням сумнівних, а то й цілком надуманих компроматів. А далі все розвиватиметься за сценарієм, завбачливо прописаним у «новому» (ще з часів Януковича) КПК, – кримінальним провадженням, негласним збором доказів, судом, про який забудуть повідомити оскарженого…

Нам би якось зупинитися, вигадати панацею від цього жахіття. Але де він, той рецепт? Тотальна люстрація, як бачимо, з одного боку, нереальна, з іншого ж вона може спричинити такий парад кістяків, що, мабуть, Чорнобиль видасться нам невинним камінцем, кинутим в спокійне плесо.