Журналістами себе називають...
Слово «журналіст» у нас майже втратило свій сенс
Поучаствовал в опросе: "Назвіть три головні проблеми української журналістської спільноти на теперішній момент. Як їх подолати?»
— Найголовніша проблема української журналістської корпорації — відсутність української журналістської корпорації.
Якісь констеляції зв’язків та інтересів ґрунтуються на нинішній та колишній роботі в спільних проектах чи зустрічах на загальних заходах, і це радше звичайне приятельство та знайомство, аніж відносини професіоналів.
Слово «журналіст» у нас майже втратило свій сенс. Журналістами себе називають піарники, прес- обслуга політиків та чиновників, навіть самі політики й чиновники: якщо пригадаєте, про свій журналізм свого часу заявляли, наприклад, і Юрій Луценко, і Ренат Кузьмін.
Сергій Лещенко зараз себе називає депутатом-журналістом, а Микола Княжицький веде власну програму на власному каналі. Борис Ложкін видав книжку. Чи є журналістами маса копіпастерів, що за копійки заповнюють новинні стрічки десятків сайтів, про які мало хто чув?
Ознаками корпорації є більш-менш чітке спільне розуміння, що є добрим, що поганим. Робота в медіаресурсах, що належать Курченку чи Кліменку або Фірташу чи Ахметову — наскільки це прийнятно, і якщо прийнятно, то в яких формах? А участь у пропагандистському «мочилові» на каналі Коломойського — це краще? «Громадське» Скрипіна чи «Громадське» Горчинської?
Те, що робить чи не робить Аласанія — привід для оргвисновків? Існування органу, що такі оргвисновки робить, — це нормально для корпорації? Хто всі ці люди, що входять до такого органу?
Коли відсутнє уявлення про стандарти якості, відсутній і такий елемент корпорації, як ієрархічність. У нас є відомі імена, але немає професійних авторитетів. Після загибелі Олеся Бузини кілька цілком притомних людей запевняли мене, що він був дуже впливовою фігурою в українській журналістиці.
На недавній мій закид у Фейсбуку про відсутність у країні якісної преси саркастично зреагувала редакторка однієї з газет, довелося вказати їй позиції газети в інтернет-рейтингах ЗМІ — десь у шостому десятку, при тому, що ті п’ять десятків, які випереджають ту газету, можна обійняти й заплакати.
Дмитро Гнап може добряче лопухнутись у своїй програмі, але чисельні критики від того, що критика справедлива, авторитетнішими не стають.
Нещодавно моя приятелька, теж дотична до того, що звуть журналістикою, запитала в себе на сторінці у Фейсбуку, чи є таке українське медіа, де мріялося б працювати, й отримала однозначну відповідь від колег-френдів: такого не існує. Власне, це найбільш символічна характеристика стану українських ЗМІ і, відповідно, української журналістики.
Ми здебільшого, м’яко кажучи, не пишаємося тим, де, як і на яких умовах працюємо. Виправити це силами журналістів не можна ніяк. Не справа журналістів робити ЗМІ, в них на це немає ані грошей, ані бізнес-компетенцій. Якісна журналістика — дорога журналістика. А в нас вона дешева в усіх сенсах.
Дешеві редактори, дешеві формати, дешеві ідеї, дешеві виконавці й відповідне виконання. Винятки є: за рахунок ентузіазму й відданості покликанню можна якось плекати власну ділянку, якщо вже нікуди подітись, але системи це не міняє. «Український журналіст» звучить ні чорта не гідно. Із святом, ага.
Джерело
- Актуальне
- Важливе