Чесні злодії

Злодії завдають нам матеріальної і психологічної шкоди. Адже після кожної крадіжки спустошеними виявляються не лише наші кишені, а й душі. Ми втрачаємо довіру до людей, відтепер насторожено супроводжуючи поглядом рухи рук кожного підозрілого пасажира в метро, кожної надміру близької жіночки в базарній черзі за маслом. 

Однак є винятки і серед злодіїв. Вони крадуть, але якось не до кінця, дещо залишаючи своїм жертвам, ділячись, так би мовити, краденим з окраденими. Може, ще й тому замість однозначного осуду й неприйняття крадіїв існує чимало дотепних оповідей та анекдотів про них. Не такий страшний злодій, як його малюють, якщо його малюють з гумором. Досить згадати “Одеські оповідання” Ісаака Бабеля. Не знаю, як тепер, а в радянські часи це була навдивовижу популярна книжка, настільки, що я не міг роздобути її мовою оригіналу, тож доводилося читати в польському – не найгіршому – перекладі. Або – от же ж несподіванка! – про злодіїв розповідають деякі дзенські притчі і навіть вірші славетних японських поетів, як-от це хайку Мацуо Басьо:

           Пам’ятаю, якось і до мене
           вночі забрався злодій…
           Кінчається рік.

Не всі зі згаданих розповідей картають за порушення чітко сформульованої сьомої заповіді «не кради»; у деяких з них можна помітити сердечне співчуття жертв крадіям. У відомій притчі про Рьокана розповідається про злодія, що заліз до скромної хатинки дзенського майстра, однак не виявив у ній нічого вартого уваги. Саме цієї миті Рьокан повернувся додому і, заставши злодія, сказав:

– Очевидно, ти пройшов довгий шлях, щоб зустрітися зі мною.  Я не можу відпустити тебе з порожніми руками. Візьми, будь ласка, в подарунок мій одяг.

Ошелешений злодій вклонився, взяв одяг і зник.

Рьокан сидів голий, як мати народила, і милувався місяцем.

– Ех, бідолаха, - зітхав він, - як би я хотів подарувати йому цього прекрасного місяця…

Одного разу в житті зі мною також трапилася неоднозначна історія, пов’язана зі злодіями. Її особливо люблять слухати мої друзі-письменники, бо кому ж, як не їм, знати ціну кожного написаного слова, муки, що не раз супроводжують процес творчості, інші поважні, однак невидимі для непосвячених, обставини письменницької праці. Отже, в далекій буйній молодості, під час світоглядної суперечки з батьками, я зібрав до валізи усі свої прозові й поетичні рукописи, поклав на них зверху кілька сорочок та штанів, і, як воно й водиться за таких драматичних обставин, вирушив світ за очі. В електричці, що їхала на край світу, я познайомився з двома приязними хлопцями.  Спочатку вони пригощали мене, потім я їх, а позаяк в СРСР не існувало енергетиків і кока-коли, то нам доводилося пити значно прозаїчніші, зате міцніші напої. До краю світу залишався ще чималий відтинок дороги, тому десь поблизу Києва я, перевтомлений враженнями нелегкого дня, міцно заснув, а коли прокинувся, електричка вже нікуди не їхала і моєї валізи з творчим набутком усього дотеперішнього життя вже не було на полиці над головою.

Минуло кілька місяців, я помирився з батьками і змирився з втратою, вирішивши, що напишу інші, ще кращі за втрачені, вірші й есеї. Якось, проїжджаючи через Київ, я зателефонував приятелеві з наміром зустрітися на каві. Однак приятеля не було вдома і слухавку взяв його батько.

– Слухай, – сказав він, - тут син поклав на столі купу твоїх рукописів. Може, приїдеш, забереш?

Ошелешений не менше за злодія, якому Рьокан віддав свій єдиний одяг, я почав допитуватися про подробиці. Виявилося, що крадії, які поцупили мою валізу, були по-своєму чесними й великодушними. Одяг, природно, вони забрали собі, бо незрозуміло, навіщо поетові одяг, а от папери з віршами здалися їм надто цінними. Може, вони навіть прочитали пару сонетів і їм сподобалося? Хай там як, але злодії акуратно склали всі рукописи в пакет і занесли до гастроному на Подолі, залишивши перед самим закриттям на столі для пакування покупок. Здивована прибиральниця, яка вранці знайшла цей пакет, теж почала перебирати папери і виявивши серед них мій записник із телефонними номерами, зателефонувала на перший-ліпший київський. Приятель, вислухавши її розповідь, поїхав на Поділ і забрав усю мою тогочасну творчу спадщину додому. Таким чином, зовсім несподівано неопубліковані рукописи, які існували виключно в одному примірнику успішно збереглися, благополучно повернувшись до моїх рук.

Красти, безперечно, великий гріх. Але й сьогодні, через кілька десятиліть, я залишаюся вдячним своїм чесним злодіям. Адже вони могли просто спалити непотрібні їм рукописи або викинути на смітник. Одяг, який вони забрали собі, вже зносився досі. Однак місяць, як і за часів Рьокана, залишається таким самим невимовно прекрасним. Дивлячись на нього, хай вони  пригадають цю історію і посміхнуться, зрозумівши, що колись вчинили дійсно добру справу, може, єдину в їхньому житті.