Чи домовився б Салліван з Ріббентропом?

Підштовхуючи Київ за стіл перемовин з Москвою, західний істеблішмент повторює риторику 39-го: тоді Гітлер розпочав агресію щодо слабких держав Європи, тоді як сильні країни сподівалися задобрити фюрера, намагаючись уникнути великої війни. 

Сталін навіть зміг знайти "дипломатичне рішення", ініціювавши пакт "Молотова — Ріббентропа", та відомо, чим то завершилося. 

Аналогія 2000-х з 1939-им пряма: розвинуті країни світу зосереджено "колупаються" у своїх внутрішніх проблемах, і їм не "на часі" сконцентруватися на реальних викликах поточного часу: тому й намагаються загравати з агресором.

Це синдром "Меркель-Саркозі", які почали танцювати під бубон Путіна ще десь наприкінці 2000, заблокувавши вступ України до НАТО, проігнорувавши окупацію частини Грузії й т.д. Це вони своєю нерішучістю підбадьорили російського фюрера до нападу на Україну, а тепер мізкують, як вирішити "конфлікт дипломатичним шляхом". Очікуємо новий пакт?

Пакти не працюють. Путін зруйнував систему колективної безпеки, створену наприкінці 40-х з подачі американського президента Гаррі Трумена. 

Читайте також: Московська держава — це держава ритуалізованої брехні

Крім "Плану Маршала" та НАТО, Трумен ініціював формування ООН, в основу якої лягли принципи недоторканості кордонів, мирного вирішення суперечок та рівності прав усіх держав.

Сьогодні ООН паралізована, і позбавлена актуального алгоритму гарантування світової безпеки. Знову діє право сильного та агресивнішого. За таких обставин лише сила може зупинити тирана-камікадзе. Та демократичні політики зайняті своїми внутрішніми проблемами.

Головною зброєю демократичного світу є популізм, за допомогою якого політики різних таборів воюють за симпатії виборців. Саме тому "путінська загроза" знаходить поганий опір в електоральних суспільствах.

Хвиля закликів "до дипломатичного вирішення конфлікту в Україні", схоже, генерується  т. зв. "яструбами миру" Білого Дому на чолі з Салліваном, радником з питань нацбезпеки: вони переконують, що потрібно боротися з наслідками агресивності Путіна, ніж з першопричиною — неадекватним господарем Кремля. Тобто  —  добиватися швидкого завершення війни в Україні на будь-яких засадах. 

Читайте також: Що робити з Росією після війни?

За такою "миролюбністю" "прагматичний розрахунок: тривала війна на іншому континенті — штука дорога і не популярна серед виборців, які очікують для себе — образно кажучи — хліба та видовищ. Сучасний технолог політичної кампанії обере гарантовану стратегію видовищної  перемоги на президентських виборах, ніж виснажливу та ризиковану гру проти новоявленого тирана-камікадзе. Звичайно, є й інше крило — поборник повного звільнення України, але воно не настільки медійно активне. 

Та в кожному разі, сьогодні світові не вистачає впевненого у собі Трумена, здатного побачити історичні аналогії та підготувати нові рішення для відновлення контурів світової безпеки. 

На останок: Борис Джонсон, експрем'єр Великої Британії написав для Daily Mail: "Путін тримається за своїх друзів, чого не скажеш про нас, західні держави...  ми, з дуже вагомих причин, не вміємо". От вам і резюме.

Джерело

Про автора. Орест Сохар, журналіст, шеф-редактор Obozrevatel

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.