Подаю фрагмент мого виступу.
"Політика пам’яті в перспективі 2030 року нам потрібна з трьох основних причин.
Перше — для відбиття атак російської геноцидної пропаганди, яка з історії зробила інструмент своєї агресії. Росія використовує історичні кліше, розроблені ще сто років тому, які десятиліттями експлуатувалися в СРСР і використовуються сьогоднішньою Росією. Кліше, які нині впроваджені до великої частини інтелектуального дискурсу на Заході. Отже, проблема не лише в самій Росії та із самою Росією.
Друге. Політика пам’яті нам потрібна для розвитку української нації після Перемоги. Нації політичної, ціннісним стрижнем якої буде досвід теперішньої війни, яку ми ведемо вже впродовж 10 років, тобто третину періоду існування незалежної Української держави.
Стрижнем візій, концепцій і програм політики пам’яті має бути усвідомлення того, що нинішні покоління розрубали Гордіїв вузол нашої історії: втрати державності після визвольних змагань, самотність на міжнародній арені та руїни, яку нам готували загарбники.
Третє. Політика пам’яті нам необхідна для розкриття місця України в історії Європи й усього світу. Маємо думати про доповнення усталеної парадигми європейської історії, сьогодення і майбутнього Європи та демократичного світу нашими наративами. Згідно зі справедливою переконаністю в тому, що доля свободи та демократії в протистоянні з авторитарними режимами вирішується саме в Україні.
До першого пункту. Російська агресія проти нашої держави націлена на минуле: намагання Путіна та його посіпак розвернути колесо Історії так, щоб у ній не було України та українців. Натомість існувало завойоване "вєлічіє" імперії, солдати якої "омивають чоботи" в Атлантичному та Індійському океанах. Коли при цьому Європа розділена, Америка переможена, а світ поділений між Росією та Китаєм, "дружба яких не має меж".
Днями Путін оголосив підготовку до відзначення 80-ї річниці перемоги над фашизмом. Тепер цією перемогою визначено розгром "українських нацистів", які — за хворою уявою російського фюрера — були "гірші за СС".
Картину ненависті до України йому доповнює єврейське походження президента України, яке він по-своєму витлумачив своїй зазомбованій аудиторії. За словами диктатора, Володимира Зеленського главою нашої держави зробили "заокеанські куратори українських нацистів".
Читайте також: "Теологія заміщення" та інші російські наративи щодо Голокосту
Тут очевидним є відлуння печерних теорій всесвітньої змови, символом яких стали "Протоколи сіонських мудреців". Це відома фальшивка царської "охранки", дух якої не вивітрився в Росії й через півтора століття після її написання.
Словом, Росія намагається завершити агресію проти України на тій самій ноті, якою вона її починала.
Відповіддю на це російське дикунство має стати наша відкритість до правди й націленість у майбутнє. Автори програми "Бачення України 2030: соціально-гуманітарна сфера" запропонували конкретні проєкти у цій сфері: завершення будівництва Музею Голодомору, Музею Революції гідності та Музею Голокосту на основі українського проєкту Музею в Бабиному Яру. Це також пропозиція Цвинтаря-Пантеону Героїв, які віддали своє життя у російсько-українській війні.
На мою думку, всі названі проєкти має поєднувати не лише потреба у вшануванні наших жертв і наших героїв. Нам також необхідне засудження комунізму, нацизму і рашизму, а також російського імперіалізму в усіх проявах.
Маємо показати собі та світу, що Україна — це справжня альтернатива імперській Росії. В усіх вимірах: історичному (місце історичної Русі-України в європейській традиції), духовному (ідея Києва як Другого Єрусалиму, збереження і розвиток традиції Київського християнства), ціннісному (Україна як центр європейської свободи та демократії) і цивілізаційному (Європа — це не минуле світу, а її сьогодення і майбутнє).
Цими констатаціями переходжу до другого та третього пунктів.
Україна націлена на майбутнє. Ми непохитно віримо в Перемогу, мир і наше членство в Європейському Союзі та НАТО. Бо це означає безпеку, добробут, свободу і демократію. Саме за ці цінності ми воюємо, бо з гіркого історичного досвіду знаємо, що приналежність до "русского міра" означає неминуче поневолення, геноцид, розділення України на шматки для торгів з іншими сусідами, що захочуть взяти участь у цьому розподілі.
Музеї, меморіали, цвинтарі та стели перемоги — це потрібно і позитивно. Разом з тим, критеріями оцінки праці тих, хто проєктуватиме національну політику пам’яті, мають стати дві інші складові.
Усвідомлення того, що справжньою політикою пам’яті буде побудова успішної, квітучої країни. Розуміння того, що ціннісний фундамент держави має будуватися на образах переможного воїна і переможного громадянина. За висловом Ліни Костенко з початку повномасштабної війни, що вона щаслива, бо в Україні нарешті з’явилися воїни.
Читайте також: Конституційні засади державної політики у сфері культури
Ми розрубали Гордіїв вузол української історії не лише тим, що встояли у війні з Росією, а й тим, що перемогли самих себе. Що вже нас не характеризує приказка "моя хата з краю", а уособлює воїн, медик, вчитель, пожежник, волонтер і добросовісний чиновник, які замінили корупціонера, що для багатьох став еталоном національного характеру українців.
І саме образи воїна, медика, вчителя, пожежника, волонтера і добросовісного чиновника мають домінувати у ціннісному ландшафті післявоєнної відбудови.
Не йдеться про те, щоб покращувати нашу національну самооцінку після довгих століть приниження з боку колишніх імперських митрополій. Хоч – додам – це також потрібно.
Мета запропонованого підходу – забезпечити побудову нової України, про яку мріє більшість із нас. Виховати на громадянських цінностях молоді покоління українців – теперішнього і прийдешніх. Щоб вони були горді за історію своєї нації та держави, були готові стати на їхній захист, коли ворог знову захоче піти проти нас із війною.
Йдеться також про підтримання зв’язків з Україною тих, хто залишиться жити за кордоном, а також їх заохочування повернутися на рідну землю.
На наше місце в Європі маємо повне право дивитися з перспективи здорової україноцентричності. Зрештою, такі думки не чужі авторам Програми, бо вони запропонували "переосмислення історії Європи крізь призму російсько-української війни, як першої війни за демократичну Європу у XXI столітті".
Йдеться не лише про теперішню війну. У "Кривавих землях" Тімоті Снайдер відзначив, що для Сталіна і Гітлера заволодіння Україною та її багатствами було осердям їхніх імперських планів. Отже, переосмислення має стосуватися не лише поточного, а й минулого століття.
Російсько-українська війна — це справді перша європейська війна XXI століття, бо здолавши спротив українців, Путін планував піти далі на захід.
Визнавши це, маємо зробити висновки й для нашої політики пам’яті. У Києві повинен постати Музей Європи та європейської сили, в якому буде представлено безпрецедентну допомогу, яку європейські народи та держави надали Україні та українським біженцям.
У нашій політиці пам’яті європейці мають побачити також себе.
Читайте також: Вишеградська група – V4 – минуле чи майбутнє
Під час програмування політики національної пам’яті маємо думати дещо пафосно, але по землі маємо ступати дуже твердо.
У Програмі написано, що "суспільна дискусія щодо взаємних трагічних сторінок минулого з сусідніми народами повернулася до формули “вибачаємо й просимо вибачення". І відзначено, що у відносинах із Польщею відбувається "формування атмосфери взаємодовіри та порозуміння, яка сприятиме поступовому, цивілізованому діалогу щодо трагічних сторінок спільного історичного минулого". На часі налагодження фахового діалогу істориків та розгляд питання відновлення українських поховань на території Польщі, які до війни зазнали вандалізму".
На момент написання Програми могло здаватися, що настав такий час. Але життя внесло свої корективи. Маємо визнати, що польська влада відмовилася від формули "вибачаємо й просимо вибачення", виставивши нам ультиматум: або ми погодимося з їхньою інтерпретацією спільної історії, або вони заблокують інтеграцію України з Європейським Союзом.
Можна спробувати себе тішити ілюзією, що такий підхід — це данина виборчій кампанії. Але цього не варто робити, тому потрібно посилено працювати над важкими сторінками українсько-польських, українсько-угорських і українсько-єврейських відносин.
Авторів програми "Бачення України 2030: соціально-гуманітарна сфера" ще раз хочу привітати з гарно виконаним завданням. І запевнити, що вони трудилися не даремно, бо їх підходи, пропозиції та висновки напевно будуть використані".
Про автора. Микола Княжицький, журналіст, народний депутат України
Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.