Конституційні засади державної політики у сфері культури

Тема дискусії: "Фінансувати культуру будуть ті, хто розуміє навіщо".

Дискусія завжди на часі. 

Звісно, сьогодні йде війна і за логікою має відбуватись концентрація ресурсів за принципом усе для фронту — усе для перемоги. Ресурси обмежені й переспрямування їх на потреби оборони неодмінно викликає нестачу в інших галузях. У таких умовах пошук додаткових джерел цілком виправданий. Це стосується не лишень сфери культури, але й інших статей бюджетних видатків, які у 2022-2023 рр. більше ніж на половину фінансуються із зовнішніх джерел.

Чимало матеріалу в інтерв’ю пані Галини Григоренко потрапляє у яблучко, зокрема у критиці державної політики у сфері культури, одначе є також тези, які викликають запитання й навіть занепокоєння. 

Зокрема, неприйнятним на мою думку є вживання терміну патерналізм. Цитата: "Треба переорієнтовуватись з патерналістського "держава чи влада повинна утримувати" на пошук партнерств та інших джерел".

Пані Галина Григоренко уточнює як саме це найкраще робити: "Залучати бізнес, ініціювати державно-приватне партнерство, бути відкритими до нових міжсекторних партнерств, включати громади в процес прийняття рішень щодо культурних інституцій та обʼєктів спадщини в їх населених пунктах". Звичайно, ці тези цілком справедливі, однак вони не скасовують того факту що держава бере за Конституцією певні дуже конкретні зобов'язання й про це згодом. Пані Григоренко підкріплює свою тезу про відмову від патерналізму також іншою тезою: 

"Важливо адвокатувати культуру, бути залученими до культурних практик, продовжувати децентралізацію в культурі та відходити від соціалістичного уявлення про тотальну підтримку з боку держави за наші з вами кошти".

Поза тим, що адвокатувати культуру потрібно, міжсекторність корисна, а партнерство взагалі звучить чудово, теза про відхід від державної підтримки, хоч з означенням "тотальної", вважаю шкідливим наративом і ось чому.

Перше питання патерналізму — це слово означає перенесення влади батька на суспільно-політичне життя, має негативне забарвлення. Найближчим прикладом може слугувати Північна Корея, де лідер є "батьком нації", зрештою, усі автократії, диктатури та ін. так чи інакше тяжіють до патерналізму як згори - у здійснюваній політиці, так і з низів - суспільство відповідає лояльністю та підтримкою такої політики. 

Припускаю, що термін "патерналізм" скоріше за все, вжито не випадково, а щоб забарвити, як негативну модель, яку у більш нейтральному сенсі можна окреслити, як модель бюджетного фінансування сфери культури. 

Якщо до терміну "бюджетна модель" не додавати терміну "патерналістська" тоді вже не так страшно, правда ж?

Тепер про соціалістичні уявлення. Це дуже важлива тема, бо ж у нас відбувається процес декомунізації, який розпочався у 1990 р., коли у Львові знесли пам’ятник Леніну, й за усі ці довгі роки досі не завершився, але зараз йде війна і ми сприймаємо усе дуже гостро. 

За моїми поглядами, у т.ч. публікаціями, мене важко назвати прихильником соціалізму чи тим більше комунізму, однак у цьому конкретному питанні варто розставити крапки над ї. 

Стаття 1. Загальних засад КУ визначає Україну як суверенну і незалежну, демократичну, соціальну, правову державу.

Звернемо увагу на слово "соціальна" у тексті Конституції України. Що це означає - соціальна? Чи соціальна і соціалістична одне і теж? Звісно що ні, якщо дуже коротко, джерела соціальності можливе, наприклад із християнської теології. Достатньо згадати твір Андрея Шептицького "О квестії соціальній".  У державній політиці можна згадати про Аденауера після Другої світової у ФРН, політика його уряду, однак, зовсім не була соціалістичною, а базувалась на теорії соціального ринкового господарства!  

Отже, соціальний і соціалістичний не одне і теж. 

Що ж означає  термін "соціальний", який вживається в Українській конституції поряд із такими термінами як  "суверенний", "незалежний", "демократичний", "правовий", поминаючи вже сам факт перебування через кому у надважливому для функціонування країни й суспільства переліку означень? 

У англомовній Вікіпедії подається таке визначення сучасного розуміння терміну "соціальний": "У сучасному суспільстві "соціальний" часто належить до політики перерозподілу уряду, яка спрямована на використання ресурсів в інтересах суспільства, наприклад, соціального забезпечення." А ще: ... "соціальний" контрастує з "приватним" і розрізняє публічну та приватну (або приватизовану) сфери, де відносини власності визначають доступ до ресурсів...". Чи ж культура не належить до сфери публічної? Звісно, що так!

Конституційний Суд України також конкретизує визначення України як соціальної держави у категоріях: "справедливого, неупередженого розподілу суспільного багатства між громадянами враховувати загальносуспільні потреби, необхідність забезпечення прав і свобод людини та гідних умов її життя". 

Як відомо, суспільне багатство (якщо розуміти його в економічних дефініціях  — національний дохід, частина національного доходу) розподіляється шляхом оподаткування та бюджетного перерозподілу (видатки державного бюджету). 

Отже, знову про Модель бюджетного фінансування! Скоріш за все термін "соціалістичний", вжитий в інтерв'ю пані Галини Григоренко теж не випадково, а з метою підсилити негативне сприйняття Бюджетної моделі розподілу. 
Це зроблено ймовірно тому, що грошей у бюджеті у час війни на всіх не вистарчає, бо ж ресурси обмежені та з цим треба щось робити, наприклад переконати більшість, що така система неефективна! Але ж на культуру в Україні ніколи не перепадало. Середній показник на по роках до війни становив приблизно  0,5% ВВП. Для порівняння сукупні видатки на культуру як відсоток від ВВП у країнах ЄС  на загал удвічі вищі:

Бачимо з графіка, що за 2021 р. нижня межа 0,48% ВВП в Ірландії, а верхня — 3,3% ВВП в Ісландії. Загалом 5 країн зі списку мають видатки дещо нижчі за 1% ВВП, 25 країн мають видатки на культуру на рівні 1% від ВВП і вище, а три країни — Естонія, Угорщина й Ісландія суттєво вищі видатки на культуру.

У РФ, яка веде з нами війну видатки по роках починаючи з 1991 року, ніколи не опускались нижче 1% від ВВП, а в кращі роки були на рівні 1,83% ВВП. 

То про який патерналізм й соціалістичний підхід можна говорити щодо української моделі фінансування? Риторичне питання. 

Ще одне — прив’язка видатків бюджету до платників податків.  (Цит. з інтерв’ю пані Галини Григоренко .".. за наші з вами кошти".).  

Без сумніву, ефективність використання бюджетних коштів дуже важлива для держави і для нас з вами тема! Для контролю цього процесу існує ціла низка установ — від Рахункової палати ВРУ до НАБУ й банально політична відповідальність. 

Однак, ідея, що платники податків мають "розпоряджатись" коштами, тобто ставити залежність видатків від опінії платників податків - це річ не менш шкідлива, аніж теза про відхід від державної підтримки культури.

Й тут існують кілька аргументів, перший базується на сумнівах у самій ідеї безкорисності платників податків. Головна ідея із суто теоретичної постановки питання про податки зведеться до того, щоб не платити їх зовсім (бо держава неефективна, або їх розкрадають, або не туди використовують і т.д). Саме тому у Конституції України сплата податків є імперативною тобто обов’язковою нормою (Ст.67 КУ), а відповідно до Ст.74. КУ з питань податків, бюджету та амністії не допускається навіть волевиявлення у формі референдуму.

Ця норма у Конституції  не випадкова, бо окремі групи платників податків можуть доволі ефективно лобіювати власні інтереси — від створення ВЕЗ до звільнення цілих галузей від сплати податків й за певних умов змогли б переконати суспільство проголосувати за скасування податків на референдумі взагалі, якби така можливість існувала. 

Інший додатковий аргумент полягає у тому, що більші податки платить той хто більше споживає підакцизних товарів, а логіку залежності рішень держави від платників податків можна хибно потрактувати, як залежність від волі тих хто платить їх більше, тобто багатіїв, бо саме вони більше споживають у т.ч. підакцизних товарів, а отже й платять податків. Максимально далеко у цьому питанні просунулась свого часу у Зімбабве біла меншість. Чим це скінчилось — відомо. На щастя, у нас, не так.  

Інший аргумент не у платниках, а у природі самої держави. Те, для чого держава й постає і те, чого не виникає у разі її відсутності. А саме імперативні норми - 

Ст 3. КУ. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави.

Такі ж імперативні норми щодо держави існують й у сфері економіки, наприклад, захисту конкуренції, прав споживачів; в освіті, медицині й звісно у культурі. 

Наприклад, держава забезпечує збереження історичних пам'яток та інших об'єктів, що становлять культурну цінність! (Ст.54 КУ) 

Розумієте, держава змушена це робити, навіть якщо якимось платникам податків це не подобається!

І якщо хтось думає, що ці функції, наприклад  можна перекинути на місцеве самоврядування, це теж доволі дискусійне питання. Чому? Тому, що місцеве самоврядування не має такої імперативності, як це є у випадку із державою. Ст. 140 КУ констатує, право, а не обов’язок територіальної громади самостійно вирішувати питання місцевого значення. 

(Загальносуспільні питання і питання місцевого значення не тотожні й можуть входити у протиріччя). До того ж держава має імперативну норму ще й підтримувати місцеве самоврядування. 

(Ст 142. Держава бере участь у формуванні доходів бюджетів місцевого самоврядування, фінансово підтримує місцеве самоврядування. Витрати органів місцевого самоврядування, що виникли внаслідок рішень органів державної влади, компенсуються державою). 

Отже питання про зменшення державного фінансування сфери культури, тому що це “патерналізм” чи “соціалістичні уявлення” не витримує на мій погляд критики, у першу чергу через природу держави та її обов’язків перед громадянами, суспільством та окремими суспільними групами (наприклад національних меншин). Інше питання, як провадити політику, щоб вона була ефективною.  Та це вже тема іншої статті. 

Спеціально для Еспресо

Про автора: Жак Жаб'є - письменник, кандидат економічних наук

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.