Росіяни, вперше з часів нацистів, оголосили про геноцид публічно: адвокат Віталій Титич пояснив, чому він ініціює зміни до Кримінального кодексу

Зміни до кримінального законодавства є одним із ключових кроків, які давно потребують реалізації. 

Про це для Еспресо розповів один із ініціаторів змін до Кримінального кодексу – голова правління "Товариства Рафаеля Лемкіна" адвокат, військовослужбовець ЗСУ Віталій Титич.

Він наголошує, що йдеться про той мінімум, який мав бути ініційований ще на початкових етапах повномасштабної війни. 

"Для геноциду не обов'язково знищувати народ фізично – достатньо, щоб він втратив ідентичність"

У чому саме нинішнє визначення геноциду в Кримінальному кодексі України є недостатнім для переслідування росіян за цей злочин? 

Сьогодні складається парадоксальна ситуація. Україна закликає міжнародну спільноту визнати геноцидальний характер дій Росії, але на національному рівні сама не створює повноцінних правових механізмів для такого переслідування. Це підриває логіку нашої державної позиції та ускладнює подальші юридичні кроки.

Потрібно, змінивши Кримінальний кодекс, створити правові механізми для переслідування як вище військово-політичне керівництво РФ, так і рядових виконавців злочину геноциду.

Юридичні підстави для внесення змін в КК України існують на двох рівнях. Перший – національний. У квітні 2022 року Верховна Рада України ухвалила Декларацію, якою визнала дії військово-політичного керівництва Російської Федерації геноцидом українського народу та закликала міжнародну спільноту також визнати цей факт. Декларація українського парламенту містить чітке правове обґрунтування – пояснення того, чому система вчинюваних Росією злочинів має розглядатися саме як геноцид, адже такі злочини "мають на меті системне й послідовне знищення Українського народу, його самобутності".

Йдеться про умисел повного знищення групи через злочини проти культури і знищення української самобутності. Так, насильницька передача українських дітей на виховання до чужого їм середовища країни-агресора свідчать про мету знищення їхньої самоідентифікації як українців. На тимчасово окупованих РФ територіях діє заборона на використання української мови, здійснюється вилучення української історичної та художньої літератури, невідкладно запроваджується освіта російською мовою, яка насаджує постулати кремлівської пропаганди. 

Цілеспрямовані дії з руйнування українських музеїв, історичних пам’яток в Україні, місць богослужіння – це ймовірна спроба стерти культурні, історичні та мовні ознаки, що є характерними та об’єднують український народ.

Тобто в українському правовому полі вже існує чітка політико-правова оцінка російських дій як геноциду, що здійснюється через нищення культури. Декларацією ВР встановлено ключові ознаки суб’єктивного складу злочину, умисел і мету – знищення ідентичності українського народу. Прийняття Декларації створило нову правову реальність, у межах якої мали б діяти всі державні органи. Однак за понад два роки після ухвалення документу системних кроків щодо приведення кримінального законодавства у відповідність до цієї позиції фактично не відбулося.

Декларація Верховної Ради – унікальний для українського парламенту документ: детальний, науково обґрунтований і підготовлений фахівцями-дослідниками, а не внаслідок політичних компромісів. Фактично, в основу Декларації було покладено ґрунтовне наукове дослідження геноциду, яке автори тексту раніше публікували на міжнародних академічних платформах. Ця робота майже без змін була інтегрована в текст законодавчого акту. 

Саме тому наступним логічним кроком має стати приведення Кримінального кодексу у відповідність до цієї правової й наукової реальності. Без цього держава ризикує залишитися з гучними політичними заявами, але без дієвих інструментів притягнення винних до відповідальності.

Які ключові зміни до статті про геноцид ви пропонуєте і чому саме вони є критично важливими?

Тут треба пригадати оригінальне розуміння злочину геноциду, яке впровадив Рафаель Лемкін. Саме до того визначення, яке формувалося не в результаті політичних компромісів, а як науково обґрунтована правова концепція.

(Рафаель Лемкін (1900-1959) – польський та американський науковець-правник, фундатор дослідження геноциду, першим запровадив слово “геноцид” як правове поняття і здійснив його наукову розробку. Лемкін визначив злочини сталінського комуністичного режиму проти українців як геноцид та проаналізував геноцид в Україні в контексті міжнародного права – ред.)

У Декларації Верховної Ради та в роботах українських дослідників простежується чітка логіка: від первинного визначення геноциду до того, як воно було закріплене в рішенні  Генеральної Асамблеї ООН 1946 року, а згодом трансформоване в тексті Конвенції про запобігання злочину геноциду та покарання за нього (1948). Саме на цьому етапі, як визнають дослідники, з фінального тексту було вилучено низку ключових положень, зокрема поняття культурного геноциду.

Ці вилучення не мали ані наукового, ані юридичного обґрунтування. Вони стали наслідком політичних торгів і тиску, у якому активну роль відігравали представники Радянського Союзу разом із його сателітами. З міркувань політичної доцільності та самозахисту, тоді їх підтримали й постколоніальні імперії, а також Сполучені Штати.

До слова, американські представники відкрито визнавали, що ухвалення ширшого визначення геноциду могло створити правові підстави для переслідування США за знищення корінних народів. Такі аргументи могли бути тактично зрозумілими в умовах початку Холодної війни, однак вони не мають жодного стосунку до суті питання  – визначення складу міжнародного злочину. Саме ця "історична" правка безпосередньо впливає на сучасність.

Тому пропоновані сьогодні зміни до статті про геноцид у Кримінальному кодексі України не є чиєюсь суб’єктивною ініціативою. Йдеться про повернення до оригінального, науково обґрунтованого тлумачення злочину геноциду, яке відповідає букві первинних міжнародних рішень.

Тобто ми не вигадуємо щось нове, а звертаємося до класичного визначення геноциду від Лемкіна?

Для України ключовою фігурою в цій історії є Рафаель Лемкін. Він детально описує механізми знищення українців радянською владою та доводить, що йдеться саме про геноцид.

Дослідник наголошував, що для знищення національної групи не обов’язково фізично винищувати всіх її членів. Достатньо зруйнувати її ідентичність – мову, культуру, традиції, еліту. Саме цей тип геноциду – через культуру – і був свідомо виключений із тексту Конвенції внаслідок політичних домовленостей.

"Якщо не карати за злочин, то його точно повторюватимуть у майбутньому. Геноцид – не виняток"

Чому повернення до первинного розуміння геноциду, на вашу думку, є актуальним саме сьогодні?

Бо Україна фактично стикається з тією самою моделлю знищення, яка була описана ще кілька десятиліть тому. Відтак, повернення до первинного, повного розуміння геноциду є не лише історичною справедливістю, а й практичною необхідністю для сучасного кримінального права.

Саме в цьому й полягає квінтесенція складу злочину геноциду – знищення групи як такої. Попри це, навіть сьогодні багато хто не розуміє принципової різниці між злочинами проти людяності та злочином геноциду. На жаль, ця плутанина трапляється і серед тих, хто називає себе фахівцями з міжнародного права.

У випадку злочинів проти людяності злочин спрямований проти конкретної особи, з огляду на її належність до певної групи. Натомість, у злочині геноциду об’єктом посягання є сама група, а не окрема людина. 

Саме тому резолюція Генеральної Асамблеї ООН 1946 року фактично описує геноцид як “убивство групи”, не в буквальному, а в юридичному сенсі.

Групу можна знищити не лише фізично. Достатньо знищити її визначальні ознаки –  мову, культуру, історичну пам’ять, еліту, механізми самовідтворення. При цьому всі члени групи можуть формально залишатися живими, але сама група перестає існувати як соціальний і культурний суб’єкт. Це – об’єктивний і очевидний факт, який і лежить в основі поняття культурного геноциду.

Саме на знищення ідентичності й спрямований геноцид на культурному базисі. Україна в цьому сенсі є майже ідеальним прикладом культурного геноциду. Водночас, вона є і показовим прикладом того, що відбувається, коли злочин не має чіткого правового визначення. 

Чому підміна правових понять є небезпечною для системи міжнародного права?

Карати потрібно саме за те діяння, яке було вчинене, а не підмінювати його схожими правовими конструкціями. Інакше право втрачає здатність запобігати злочинам у майбутньому – тобто не виконує свою основну функцію. У цьому і полягає фундаментальна проблема – культурний геноцид був вилучений із Конвенції, і в XXI столітті світ зіткнувся з геноцидальною війною, яка здійснюється саме в цій формі.

У тому числі через цю прогалину в міжнародному праві керівництво Російської Федерації може відкрито й безкарно декларувати свої цілі. Український кейс у цьому сенсі є унікальним. 

Це перший випадок після нацистської Німеччини, коли геноцид не лише реалізується, а й фактично проголошується публічно. 

На відміну від Голокосту, який був фізичним геноцидом і водночас єдиним випадком повністю реалізованого та визнаного геноциду ХХ століття. Саме тому докази геноцидального наміру шукали не лише у фізичних діях, а й у публічній риториці, пропаганді, закликах до знищення. 

Чи полегшать запропоновані вами зміни притягнення до відповідальності не лише безпосередніх виконавців, а й вищого військово-політичного керівництва РФ?

Програмні заяви, робота офіційних медіа та пропагандистських каналів ставали підставою для доведення того, що знищення групи є частиною державної або політичної стратегії. Усе це може й повинно враховуватися при доведенні злочину геноциду. Саме на такій сукупності доказів і базується сучасна практика, наскільки це дозволяє чинне міжнародне право.

Російське керівництво не просто непрямо демонструє геноцидальний намір, воно системно і відкрито його декларує. Це відбувається як у публічних виступах президента Росії, так і в офіційних стратегічних документах, ідеологічних текстах та концепціях на кшталт "українського питання" які прямо заперечують існування українського народу як окремої нації. У сукупності це становить майже ідеальний, з точки зору права, приклад формалізованого геноцидального умислу.

Повернення до первинного розуміння геноциду означає визнання геноциду на культурному базисі та відповідне розширення кола діянь, які можуть кваліфікуватися як геноцид. Йдеться не про довільне "розширення трактувань", а про відновлення логіки, закладеної в самій доктрині кримінального права.

Нині ж українське кримінальне законодавство щодо міжнародних злочинів є здебільшого прямим перекладом норм міжнародних документів. Воєнні злочини та злочини проти людяності фактично перенесені з Римського статуту, а злочин геноциду – з тексту Конвенції про геноцид, без урахування його історичного та доктринального розвитку.

У результаті з усього комплексу діянь, пов’язаних із культурним геноцидом, у міжнародному праві фактично залишилося лише одне –  насильницьке переміщення дітей з однієї групи до іншої. Це надзвичайно важливе положення, але воно є лише фрагментом ширшої концепції, яка свідомо була "урізана" з політичних міркувань.

Показово, що навіть у процесі підготовки Конвенції автори не змогли повністю відмовитися від ідеї культурного геноциду. Сам факт збереження положення про примусове переміщення дітей свідчить, що вплив на ідентичність групи визнавався критично важливим елементом її знищення.

"Україна офіційно заявляє про геноцид, але не підкріпляє ці заяви юридично"

Чи важко аргументувати необхідність повернення до класичного визначення геноциду від Лемкіна? 

З наукової та доктринальної точки зору ситуація виглядає гранично простою. У цьому й полягає абсурд: жодної реальної дискусії тут ніколи не існувало і не могло існувати. За понад 80 років не з’явилося жодного нового відкриття, яке б спростувало первинну концепцію геноциду. Те, що було закладено юристами середини ХХ століття, залишається повністю актуальним і сьогодні – з позицій кримінального права, теорії кваліфікації злочинів, визначення об’єкта, суб’єкта та умислу.

Усе це давно описано, логічно вибудувано й не потребує “творчих” доповнень. Саме через це нинішній стан справ виглядає як правове дно: проблема не в складності, а в небажанні називати речі своїми іменами.

Постає логічне запитання: якщо запропоновані зміни будуть ухвалені, на кого вони вплинуть? На військово-політичне керівництво Росії? На безпосередніх виконавців? 

Так, і на тих, і на інших. Але лише за умови правильної юридичної реалізації.

Важливо наголосити: мова не йде про механічне перенесення текстів із чернеток Конвенції чи міжнародних документів до Кримінального кодексу України. Проблема значно глибша. Норми про міжнародні злочини в чинному ККУ викладені вкрай примітивно, суперечать базовим вимогам національної доктрини кримінального права та юридичної техніки законодавчого викладення складу злочину. Це загальновизнана проблема, особливо в контексті того, що вже другий рік триває розробка нового Кримінального кодексу.

Пропоновані зміни мають готуватися не як косметична правка, а як адаптація міжнародного кримінального права до національної доктрини кваліфікації злочинів. У нинішньому вигляді розділ про міжнародні злочини – це фактично прямий і грубий переклад міжнародних документів, непридатний для ефективного правозастосування. Для практикуючого кримінального юриста це створює хаос і він впливає на розслідування злочинів на національному рівні.

На практиці стикаються з тим, що злочини, які є елементами геноциду, розслідуються як звичайні, “ординарні” кримінальні правопорушення або, в кращому випадку, як воєнні злочини.

Як приклад можете пригадати конкретні випадки?

Знищення об’єктів культури, переслідування культурних діячів, утиски мови, ліквідація нематеріальної культурної спадщини – все це є складовими культурного геноциду. Проте в чинній правовій конструкції ці дії не розглядаються системно. Вони не кваліфікуються як спосіб вчинення геноциду.

Показовим є кейс можливого притягнення до відповідальності громадянина Росії Бутягіна, причетного до системного розграбування української культурної спадщини на окупованих територіях.

Формально йдеться про особу, яка протягом років, за рішеннями офіційних російських структур, брала участь у вилученні та вивезенні культурних цінностей. З точки зору кримінального права – це є щонайменше співучасть у злочині геноциду, як способу знищення ідентичності групи.

Те, що ми бачимо на практиці – обвинувачення зводиться до “незаконних археологічних розкопок”. Це злочин зовсім іншого порядку, який передбачає порушення адміністративних і дозвільних процедур, а не участь у міжнародному злочині. У такій ситуації будь-яка екстрадиція стає юридичною пасткою.

Якщо особу екстрадують саме за цим обвинуваченням, українська сторона не матиме права пред’явити їй інші, тяжчі звинувачення. Ба, більше – підозрюваний зможе посилатися на “дозволи”, видані окупаційними структурами, маючи формально всі підстави для захисту. У результаті це загрожує не лише провалом справи, а й міжнародним скандалом. Держава, яка видала особу, матиме підстави вимагати її повернення через порушення умов екстрадиції.

Це не просто юридична помилка, це – системна поразка. І саме такі кейси створюють враження, що противник свідомо використовує прогалини українського законодавства, провокуючи показові, але юридично безпорадні процеси.

Були й інші схожі ситуації Україна вже переживала. Коли “беркутівців” обмінювали або повертали, вони відкрито заявляли, що повертаються "доводити свою невинуватість", маючи гарантії безкарності. У судових процесах вони разом із адвокатами фактично транслювали російські наративи, використовуючи прогалини українського законодавства.

У випадку з розграбуванням культурної спадщини ситуація виглядає аналогічно. За чинною кваліфікацією особу можна переслідувати лише за тим злочином, який зазначений в запиті на екстрадицію. Якщо йдеться про “незаконні розкопки”, то саме в цих межах і відбуватиметься судовий процес. 

Важливо розуміти, що проблема не лише у відсутності змін до Кримінального кодексу. Навіть за чинного міжнародного права існують інструменти для правильної кваліфікації таких дій. Україна ратифікувала Римський статут разом із Elements of Crimes та процесуальними правилами, які чітко визначають, як доводиться кожен міжнародний злочин. Це – пряма інструкція для прокурорів.

Уже сьогодні такі дії можуть кваліфікуватися щонайменше як пособництво вчиненню геноциду. Проте на практиці цього не відбувається.

Що станеться, якщо зміни не будуть ухвалені? Які юридичні можливості Україна втратить?

Україна фактично вже втрачає свої можливості для повноцінного захисту позиції щодо геноциду. Країна офіційно заявляє про геноцид, але не забезпечує юридичного й фактичного підкріплення цих заяв.

Зміни потрібні для того, щоб кваліфікувати злочини проти культури та ідентичності як геноцид на культурній основі. Відсутність таких змін ускладнює доведення відповідальності як для окремих виконавців, так і для військово-політичного керівництва Росії. Реальна практика показує, що без системної національної стратегії такі злочини розслідуються фрагментарно, а докази геноциду часто кваліфікуються як менш тяжкі злочини.

Тому критично важливо вже зараз працювати над системною кваліфікацією злочинів, пов’язаних із культурною спадщиною та ідентичністю, і збирати докази, які дозволять довести геноцид у майбутньому. Лише так Україна зможе ефективно захищати свої права на міжнародному рівні та запобігти юридичній безкарності винних.