Думаю про це, їдучи до Житомира презентувати свою нову поетичну книжку "Срібне поле". Думаю без особливої радості, бо вже знаю, що знову розпочну сповідь зізнанням: я, отче, поганий християнин. Ні, я не вбиваю і не краду, не зраджую свою дружину, глибоко шаную й люблю свою маму та покійного батька. Стараюся кожної неділі бути на Службі Божій. Не забуваю давати милостиню біднякам, молитися за живих і померлих. Але попри всі ці похвальні вчинки, отче, християнин із мене нікудишній…
Бо я палко ненавиджу їх, ворогів своїх, які зненацька напали на мою країну, на мій народ, що тільки-но почав оговтуватися від трьохсотлітнього колоніального животіння під п’ятою московських тиранів. І я нічого не можу вдіяти ні з собою, ні зі своєю ненавистю. Хоч якою глибокою і всеосяжною вона є щодо всього російського, мені мало цієї ненависті, мало смертей проклятих недолюдків, які ґвалтували безборонних українських жінок та дітей ось на цьому-таки Житомирському шосе, спалювали їхні тіла в посадках, катували й розстрілювали українських військовополонених.
Хоч якою глибокою і всеосяжною вона є щодо всього російського, мені мало цієї ненависті, мало смертей проклятих недолюдків, які ґвалтували безборонних українських жінок та дітей ось на цьому-таки Житомирському шосе, спалювали їхні тіла в посадках, катували й розстрілювали українських військовополонених
Мабуть, отець Йосиф знову скрушно похитає головою і знову скаже, що там, на тому боці ненависті також є люди, що не можна їх усіх підганяти під один ранжир…
Дружина, яка сидить на задньому сидінні, торкає мене за плече, показуючи очима на спалені й розстріляні з танків хати, що пропливають за вікнами авто. Вона сьогодні проплакала цілий ранок, бо я зайшов до спальні зі словами: "Там, на фейсбуці пишуть, що знайшли нарешті вбитого ще у грудні Євгена Гулевича... Ти, здається, знала його?"
Так, вона знала Гулевича. Колись вони навіть разом зустрічали Новий рік зі спільними друзями. Про щось гарне і святкове говорили. Пили вино. Сподівалися, що наступний рік буде кращим за попередній. А воно, бачте, як вийшло, отче…
Це просто немислимо, коли гинуть – і гинуть такі розумні й талановиті люди, цвіт нації, люди, які пішли на війну добровільно, не ухиляючись, справжні чоловіки й жінки, доблесні воїни, правдиві аристократи духу
Читайте також: Поет і війна
Це просто немислимо, коли гинуть – і гинуть такі розумні й талановиті люди, цвіт нації, люди, які пішли на війну добровільно, не ухиляючись, справжні чоловіки й жінки, доблесні воїни, правдиві аристократи духу. Я їх, отче, люблю, оцих часто незнаних братів і сестер своїх, які віддають життя за Україну, а отже, й за мене, і за мою дружину, і за матір мою, по-справжньому, назавжди помирають, ідучи туди, звідки смертним нема вороття. А цих, почвар і потвор, що переступили всі мислимі й немислимі межі та кордони, я люто ненавиджу, отче, і хочу ненавидіти ще сильніше, щоб ненависть ця стала для них реальним пекельним вогнем, який спопелить їх усіх дощенту, усіх до одного.
Ця реальна любов. Цей неістинний я.
Опановують вишні цю правду і втому:
Був у мене народ. Є порожня земля,
Що колись Україною звалась і домом…
Цього вірша немає у моїй новій поетичній збірці. Я читаю його з пам’яті там, серед глупої московської ночі, у вузькому колі українських студентів, і мені всього-на-всього сімнадцять років. Мене уважно слухають Грицько Чубай і Володимир Кашка, Василь Ганущак і Анатолій Сазанський. Дехто з них так і не дожив до України. Але на все життя залишилися в пам’яті слова, які замислено сказав Чубай, прослухавши того вірша: "Тепер і помирати можна, коли в Україні є такі хлопці".
Надто багато тепер поставлено на карту долі, отче, цілий сенс усього дотеперішнього життя. Або ми переможемо, або ж загинемо, а разом із нами загине все, що створювало українську ідентичність: пісні наші й вірші, видавництва, де друкувалися нецензуровані московським цензором книги, собори наші, де літургія правилася українською мовою, а не мовою продажних попів-кагебістів. На початку високотехнологічного століття, коли тільки й розмов що про штучний інтелект і створювані ним чудеса, з моїм народом розправляються по-дикунському жорстоко й безжально, поставивши йому за провину те, що є кров’ю кожного народу: рідну мову. І після цього я повинен прощати ворогів своїх?
Читайте також: Війна як піст
Надто багато тепер поставлено на карту долі, отче, цілий сенс усього дотеперішнього життя. Або ми переможемо, або ж загинемо, а разом із нами загине все, що створювало українську ідентичність: пісні наші й вірші, видавництва, де друкувалися нецензуровані московським цензором книги, собори наші, де літургія правилася українською мовою, а не мовою продажних попів-кагебістів
Очевидно, отець Міхал знову порадить прикусити язика…
Презентація йде чудово. Відчувається, що люди скучили за поетичним словом, що вони вже втомилися від війни й воєнного дискурсу, хочуть бодай на короткий час чогось докорінно іншого, благодаті безпечного й мирного життя, розмов про любов і природу, можливості безтурботного співу. На якусь годину, заки триває ця презентація, ми всі забуваємо про невпинний потік трун із фронту, про можливість того, що по Житомиру вчергове ударять російські крилаті ракети. Завдяки цим привітним людям, їхнім розумним запитанням і доброзичливому сприйняттю моїх віршів та пісень я забуваю про ненависть, яка вирує в мені з першого дня війни.
Але не позбуваюся її остаточно. Думаю, тепер нереально, гріх це чи два, позбутися її, доки нашою землею ходять російські вороги, доки в землю цю лягають кращі з кращих синів і дочок нашого народу.
Спеціально для Еспресо
Про автора. Костянтин Москалець, письменник
Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.