Один із батьків УНР, якому закидають її найбільшу помилку: 146 років Володимиру Винниченку

Це людина, чий підпис стоїть під усіма ключовими Універсалами Центральної Ради, яка очолювала перший український уряд і врешті стала головою Директорії. І водночас – людини, чиє ім'я сьогодні під час найбільшої війни за незалежність в новітній історії України, частково стирають з пам’яті. 

Адже навесні цього року очільник Львівської ОВА Максим Козицький звернувся до міської ради з пропозицією перейменувати вулицю Винниченка в історичному центрі міста – там, де розташована будівля обласної адміністрації. Аргумент був прямий, мовляв, що Винниченко виступав за автономію України у складі Росії, а не за повну незалежність, критикував прихильників самостійності на кшталт Миколи Міхновського, конфліктував із Симоном Петлюрою саме через питання незалежності, був проти створення окремої української армії та багато інших закидів. Львівська міськрада компромісного рішення повністю не ухвалила – натомість навесні 2026-го частину вулиці, ту, що прилягає безпосередньо до будівлі ОВА, перейменували на площу Андрія Парубія, а решта відрізка й досі офіційно залишається вулицею Винниченка.

Такий символічний розкол на одній вулиці – непогана метафора для постаті, яку одні бачать батьком української державності та одним з найвизначніших письменників України початку ХХ століття, а інші – людиною, яка заважала розбудовувати держанвість через свої соціалістичні погляди.

То ким насправді був Винниченко: державником чи ідеалістом, що заважав власній державі відбутися? Спробуймо розібратися по порядку.

Наймитський син, що став найпопулярнішим українським письменником

фото: Соцмережі

Володимир Винниченко народився 1880 року на Херсонщині, у родині наймита, який перебрався до Єлисаветграда (нині Кропивницький). Здібності хлопця помітили ще в сільській школі, і вчителька переконала батьків дати йому освіту далі. Він закінчив єлисаветградську гімназію, а тоді вступив на юридичний факультет Київського університету, де майже одразу почав революційну діяльність: заснував таємну студентську організацію "Студентська громада" і вступив до Революційної української партії (РУП), яка згодом перетворилася на Українську соціал-демократичну робітничу партію (УСДРП).

Це визначило все його подальше життя. Підпільна робота, арешти, тюрма, солдатчина, втеча з батальйону до Галичини – перша еміграція. У Львові він працював у партійних виданнях, писав революційні брошури, після повернення в Російську імперію його знову заарештовували за перевезення нелегальної літератури.

Паралельно з підпіллям Винниченко писав прозу. Дебютне оповідання "Краса і сила" вийшло 1902 року, а вже з середини 1900-х його книжки виходили одна за одною і зробили його, без перебільшення, найпопулярнішим на той момент живим українським письменником – авторитет, порівнянний хіба з тим, який мали до нього Іван Франко чи Леся Українка. До 1917 року він устиг написати десятки оповідань, психологічні драми ("Дисгармонія", "Брехня", "Гріх", "Чорна Пантера і Білий Ведмідь") і зажити слави автора, що сміливо береться за теми стосунків статі, моралі та особистої свободи – теми, які тодішня українська література воліла оминати.

Саме ця подвійна репутація, тобто знаного літератора і одного з провідних діячів УСДРП, і привела Винниченка навесні 1917 року, коли впала імперія, прямо в керівництво нової української влади.

Революція застає його в Москві – і робить обличчям нової влади

фото: Соцмережі

Лютнева революція 1917 року застала Винниченка в Москві, звідки він одразу поїхав до Києва. Як один із найавторитетніших членів УСДРП, партії, яка не була найчисельнішою, але мала найсильніший на той момент кадровий склад, він практично не мав шансів залишитися осторонь. Винниченко став заступником голови Центральної Ради, а невдовзі очолив перший український уряд – Генеральний секретаріат, узявши на себе ще й посаду генерального секретаря внутрішніх справ.

Саме він очолював українську делегацію, що в травні 1917 року передала Тимчасовому урядові вимогу автономії для України, і саме він вів переговори з петроградською делегацією в Києві в липні того ж року. Формально його позиція та позиція Центральної Ради загалом була еволюційною: не негайний розрив з Росією, а автономія у федерації з демократичною Росією, яка мала народитися після повалення царизму. Це узгоджувалося з переконаннями УСДРП – партії соціалістичної, що бачила майбутнє України передусім у соціальній революції, а вже потім – у державному відокремленні.

Тут і починається розкол, який переслідуватиме Винниченка все життя. Якщо Симон Петлюра і його оточення дедалі більше схилялися до курсу на повну незалежність і власну армію як гарантію її захисту, то Винниченко залишався послідовним прихильником лівого, соціалістичного і федералістського напрямку Української революції. Він критикував самостійників на кшталт Миколи Міхновського, скептично ставився до ідеї будувати окрему регулярну українську армію – вважаючи, певний час, що озброєний народ і соціальна справедливість важливіші за професійне військо, – саме з цього приводу мав постійні тертя з Петлюрою та націоналістичним крилом. 

Коли більшовицький наступ на Київ узимку 1917–1918 років показав, наскільки крихкою є молода держава без власної боєздатної армії, ціна цих переконань стала очевидною. IV Універсал у січні 1918-го проголосив повну незалежність УНР – але вже під тиском обставин, а не як послідовний початковий курс, і невдовзі після поразки під Крутами та захоплення Києва, уряд був змушений підписати Брест-Литовський мир з Берліном і Віднем, аби втримати бодай якусь державність за німецько-австрійської підтримки.

Опозиціонер до гетьмана – і на чолі держави лише кілька місяців

фото: соцмережі

У квітні 1918 року владу в Україні захопив гетьман Павло Скоропадський, і Раду Народних Міністрів було усунуто. Винниченко відставки уряду не пробачив і одразу перейшов в опозицію до Гетьманату. На його думку, це був авторитарний консервативний режим, що спирався на великих землевласників і німецькі багнети, тому був відходом від демократичних і соціалістичних завоювань революції.

У серпні 1918-го він очолив Український національний союз – опозиційне об'єднання, що вимагало відновлення УНР. Вже тоді він розробляв плани повалення гетьмана. Коли восени 1918 року Гетьманат почав валитися під тиском повстанського руху та виведення німецьких військ, саме Винниченко разом із Симоном Петлюрою очолив Директорію УНР, яка взяла владу в листопаді-грудні 1918 року. Формально Винниченко став першим головою Директорії – тобто головою держави.

Але цей момент тріумфу виявився напрочуд коротким. 

Голова Директорії протримався на посаді з 14 грудня 1918-го до 10 лютого 1919-го – трохи менше двох місяців. Розбіжності з Петлюрою – знову ж таки навколо питання самостійності, союзників і подальшого курсу держави, яка вже воювала одночасно і з більшовиками, і з білими, і з Польщею, – виявилися нездоланними. Винниченко пішов у відставку і невдовзі виїхав за кордон. Для людини, яка стояла біля витоків усіх головних законодавчих актів УНР, це був символічний фінал: письменник і соціаліст програв практичну боротьбу за державу практикам збройної боротьби. 

Еміграція, компроміс із більшовиками і розчарування

фото: https://szru.gov.ua/

За кордоном Винниченко не полишив політики. Наприкінці 1919 року він вийшов із УСДРП і у Відні заснував Закордонну групу українських комуністів – крок, що дав його опонентам ще один привід звинувачувати його в симпатіях до комунізму. Зрештою, він відкрито вважав себе марксистом, зокрема у відомому листі до наркома освіти УРСР Миколи Скрипника писав: "Все своє свідоме життя я був марксистом і революціонером-соціалістом".

Хоча варто відзначити, що його соціалізм був дуже своєрідним. Історик Ярослав Пеленський дотепно назвав Володимира Винниченка "нешлюбною дитиною Карла Маркса з вродливою і темпераментною українською молодицею". Ця метафора вдало передає поєднання в його світогляді марксистських соціалістичних ідей із щирою відданістю українському національному рухові. Винниченко прагнув не просто соціальної революції, а створення української держави на соціалістичних засадах, через що його погляди часто вступали в суперечність як із російськими більшовиками, так і з українськими консерваторами.

У 1920 року він навіть повернувся в Україну, сподіваючись знайти спільну мову з більшовицькою владою на умовах, які б зберегли бодай якусь українську автономію та національно-культурні права. Спроба провалилася швидко й болісно: більшовики використали його ім'я в пропагандистських цілях, реальної влади чи впливу йому не дали, і Винниченко остаточно розчарувався в можливості компромісу з Москвою в будь-якій її формі – червоній чи білій.

З кінця 1920-х він жив у Франції, практично відійшовши від активної політики й повністю присвятивши себе літературі та малярству. Радянська влада стежити за ним не переставала, побоюючись впливу його імені. Зрештою, Винниченку не дозволили повернутися в Україну навіть тоді, коли перед смертю він про це просив.

Письменник, що випередив свій час

Якщо політична кар'єра Винниченка – це історія компромісів, розколів і зрештою поразки, то його літературна спадщина значно однозначніша. Він автор понад п'ятнадцяти романів, більш ніж двадцяти драм і сотні новел. У прозі й драматургії він одним із перших в українській літературі відверто працював із психологією особистості, впливом фройдизму, проблематикою емансипації жінок і конфліктом між особистою мораллю та революційною доцільністю – тема, знайома йому не з теорії, а з власного досвіду підпільника.

У еміграції він написав, мабуть, найвідоміший свій твір – утопічний роман "Сонячна машина", один із перших зразків українського фантастичного роману, де змальовано суспільство майбутнього, що навчилося жити в гармонії з природою і одне з одним. Це не випадковий сюжет: Винниченко все життя шукав рецепт справедливого суспільства, і соціальна утопія стала для нього способом домовити те, чого не вдалося досягти на практиці як державному діячеві. 

Чому суперечка не вщухає

Історія з частковим перейменуванням львівської вулиці – не примха одного чиновника, а віддзеркалення реального й досі не закритого спору в українській історичній пам'яті. З одного боку, Винниченко – людина, яка стояла біля витоків усіх ключових документів Центральної Ради й УНР, перший очільник української держави в революційну добу, письменник, якого визнавали спадкоємцем Франка й Лесі Українки. З іншого – політик, чиї соціалістичні переконання й федералістський, а не самостійницький погляд на майбутнє України, за оцінкою критиків, коштували молодій державі дорогоцінного часу й, можливо, самої армії, яка могла б її захистити. Додайте до цього пізніший, хоч і невдалий, компроміс із більшовиками – і вийде постать, яку сьогодні, під час війни за виживання держави, важко однозначно вшановувати без застережень.

Сам Винниченко, найімовірніше, не здивувався б такій суперечці: усе життя він писав про конфлікт між ідеалом і практикою, про ціну компромісу і про те, наскільки важко залишатися чесним із собою, коли обставини вимагають жорсткого вибору. Просто цього разу предметом суперечки стало не його літературне alter ego, а власне пам'ять про нього та його політичні діяння. 

Читайте також: Вигнали із семінарії і став вождем УНР, якого найбільше боявся Ленін: 147 років Симону Петлюрі