Іван Франко і корисні ідіоти

Після великих людей приходять пігмеї, які судять про них зі свого невеликого інтелектуального зросту

Я добре пам’ятаю, як ревізували в 1990-х постаті Шевченка, Франка і Лесі Українки. Маючи знайомства і зв’язки ще з сексотсько-комсомольської юності, наївну діаспору, що вірила, ніби Незалежна Україна нарешті постала і то вже навічно, і проросійську владу, це було зробити легко.За це добре платили, і не купонами чи гривнями. Молодь, чиє дитинство і юність припало на час злиднів, дарвінівську шарпанину і глорифікацію криміналітету, повірила новим гуру і стала їх наслідувати у стилі вільного безтурботного життя з постійними вояжами за кордон і відчиненими для них телестудіями та актовими залами університетів.

Але ревізіонізм, крім скандалів, нічого нового не приніс, бо Велика Трійця виявилася сучаснішою ніж нарцисистичне братство космополітів-алконавтів, почалися Майдани, які розірвали оте закляте коло національної меншовартості, і пігмеям треба було підлаштовуватись під нові реалії, щоб не втратити дійних корів, завдяки яким вони безбідно жили 20 років. Позаяк культура й освіта при їхньому домінуванні добряче деградувала, вони почали працювати іміджмейкерами та стилістами українських класиків, і жваво почали закидати авдиторію своїх прихильників меседжами про білі штани Шевченка, жінок Івана Франка і фемінізм Лесі Українки. Тепер уже позитивними. Щоб молодь мала брати з кого приклад, якщо клятих речників українського духу не можна викинути з історії й щоденного життя.

Ревізіонізм, крім скандалів, нічого нового не приніс, бо Велика Трійця виявилася сучаснішою ніж нарцисистичне братство космополітів-алконавтів, почалися Майдани, які розірвали оте закляте коло національної меншовартості, і пігмеям треба було підлаштовуватись під нові реалії

Тепер це роблять учні пігмеїв, ще дрібніші. А для свого комфорту можна влаштовувати нескінченні говорильні, що мають нульовий ККД, зате  під контролем – книжкові форуми, видавництва, ЗМІ, наукові установи, виші й навіть Шевченківський комітет. Усе це нагадує, прости, Господи, московський патріархат, єдино правильний і канонічний, і здихатися його буде нелегко.

Читайте також: За церковною брамою

"Ти, брате, любиш Русь за хліб і кусень сала, я ж гавкаю як пес, щоби вона не спала", - це про нашу постколоніальну еліту, яка і в час війни скористалася моментом і зараз розповідає про Україну, гастролюючи за кордоном і збираючи премії. На Заході насправді як і не знали, так і не знають про війну, і думають, що у Львові чи Києві так само небезпечно як у херсонських степах чи під Бахмутом.

"Ти, брате, любиш Русь за хліб і кусень сала, я ж гавкаю як пес, щоби вона не спала", - це про нашу постколоніальну еліту, яка і в час війни скористалася моментом і зараз розповідає про Україну, гастролюючи за кордоном і збираючи премії

Тим часом на війні гинуть художники, музиканти, письменники, дизайнери, журналісти, яким сумління не дозволило відсиджуватися на письменницьких віллах чи влаштовувати собі аншлаги на презентаціях.

Спершу мені подобалося, що от люди збирають гроші на ЗСУ, пишуть патріотичні пости, і пропагують Україну, але зараз це вже нагадує якесь шоу, танці на кістках, що має на меті не звільнити українську землю від окупанта, а завоювати собі прихильність Західної Європи й оголосити себе першими серед переможців. І чим довше триватиме війна, якої вони не бачили впритул, тим вигідніше для них.

Читайте також: Від першого до останнього подиху

На самому початку війни мені запропонували взяти участь в анкетуванні. Я не потребувала у Львові ні евакуації, ні гуманітарної допомоги, ясна річ, але така турбота була приємна. Але мене розлютив один пункт: "Чи бажаєте Ви просувати свою творчість за кордоном?". Ага, коли бомблять Київ і Чернігів, і ти молишся, щоб Україну не здали, і чи вийде твоя книжка тобі абсолютно байдуже. То було ницо  – втікати за кордон з безпечного місця й піарити себе на крові свого народу. Війна зрівнює всіх, я це знала, але за Орвеллом і тут є рівні й рівніші. Навіщо мені жити, якщо України не буде? – подумала я, і не я одна.

Якщо розповідати про Франка молоді, то треба не про його жінок, і знання мов, а про те, що він весь час вчився, шукав нові знання, намагався їх поширити. Про те, що він відчував енергію землі й це додавало йому феноменальної працездатності, що ціле життя його переслідували за його україноцентричну позицію, як свої, так і чужі. Що з усіх варіантів майбутнього він обрав найскладніший – бути з народом, служити йому, формувати націю.

Якщо розповідати про Франка молоді, то треба не про його жінок, і знання мов, а про те, що він весь час вчився, шукав нові знання, намагався їх поширити. Про те, що він відчував енергію землі й це додавало йому феноменальної працездатності, що ціле життя його переслідували за його україноцентричну позицію, як свої, так і чужі

Він їздив по селах і містечках, виступав, агітував, підтримував знедолених. Йому не дозволяли виступати в університетах, ізольовували від студентської молоді, то він брав на вакаціях студентів і гімназистів і водив їх у походи по Карпатах, щоб вони пізнали свій край і були для нього корисним. Він підбирав скалічених тварин і тримав у себе вдома. Він був частиною галицького краєвиду, дитям природи, яке вміє щиро захоплюватися і не здатне брехати. Він листувався з селянами, сільськими священниками та вчителями, давав їм і отримував від них. Він був воїном, а не прохачем чи придворним блазнем, зрештою. І що важливо – спершу Україна, потім світ, а не корисливе культуртрегерство.

Читайте також: Синдром вдаваної безпорадності

Тому він і Великий. Ясна річ, такі, як Франко, народжуються раз на кількасот років, такі як Шевченко — раз на кілька тисячоліть.Що не заважає пігмеям на кшталт Арестовича пищати про "маленьку українську культуру", а старим новим амбасадорам укрсучліту заявляти, що крім них нічого вартого немає. За методичками ФСБ, чи методичками хейтерів української класики 90-х, все одно. Іван Франко особливо їм ненависний, бо бувши універсально освіченою людиною з енциклопедичними знаннями, волів водитися не з сильними світа сього, а простими українцями від плуга.

Спеціально для Еспресо.

Про авторку: Галина Пагутяк, письменниця, лауреатка Національної премії імені Тараса Шевченка.

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.