За церковною брамою

Посипались промосковські партії —  і ось уже з Києво-Печерської лаври виїжджають окупанти в рясах з унітазами, лампочками, меблями, як працівники російських посольств, депортованих з європейських країн. Покидають зону комфорту. Електорат, що приводив до влади всіляких покидьків, на Майданах не стояв і  не падав під кулями снайперів, прикриваючись дерев’яними щитами. Тому й на захист їхній не став. Як сподівався той, що його називають Паша Мерседес.

У моєму Урожі був похорон загиблого на війні хлопця, він ще воював у АТО, потім був мобілізований знову. Щоб гідно провести воїна в останню дорогу, прибули священники, греко-католицькі й Київського патріархату. Московського, дякувати Богу, вже нема на Дрогобиччині. Але їх не пустили до хати, бо родина загиблого – баптисти. Правда, з обійстя не вигнали.

Читайте також: Освіта колись і тепер

Мене завжди дивувало, наскільки люди тупі, коли йдеться про конфесію. Не інакше як це витівки самого Сатани. Щоб у XXI столітті  людина з  освітою казала, що слово "католицький" походить від слова "кат", вважала себе рабом Божим  чи повзла на колінах до плащаниці у Страсну п’ятницю, і стояла кілька годин у черзі до сповіді перед Великоднем.

Я знаю, як виглядає віра. Це гарно одягнена жінка з непокритою  головою, яка виходить з Храму Господнього в Єрусалимі й витирає сльози. Це римо-католицький чернець, що поїхав до Польщі, аби зібрати гроші на операцію чеченцю-мусульманину, бо той потрібен своїм трьом дітям

Я знаю, як виглядає віра. Це гарно одягнена жінка з непокритою  головою, яка виходить з Храму Господнього в Єрусалимі й витирає сльози. Це римо-католицький чернець, що поїхав до Польщі, аби зібрати гроші на операцію чеченцю-мусульманину, бо той потрібен своїм трьом дітям. Це – греко-католицький священник, який щотижня їздить у військовий шпиталь до поранених, не питаючи до якої вони ходять церкви. Тобто серце віруючого відкрите для світу, творіння Божого, великого й малого.

Читайте також: Від першого до останнього подиху

Нещодавно я почула одну історію про те, як до села повернувся колишній священник і декан, який після заборони греко-католицької церкви зробив свій вибір: приєднався до УПА. Потім опинився в Канаді, де побудував таку саму церкву, яку залишив, і, відчувши, що його життя от-от згасне, вирішив приїхати на Україну. В парохіальному домі жила колишня вчителька з Вінниччини, вона привітно зустріла священника, і дозволила в неї перепочити. Потім він пішов до церкви. Вона тепер належала УАПЦ. Але паламар замкнув перед отцем браму і навіть не пустив його на подвір’я. Серце старого чоловіка не витримало і він тут же впав мертвий. Село, яке давно вже забуло про те, за яких умов їхня церква перейшла спершу до московської, а потім до автокефалії, було шоковане нелюдським вчинком церковного прислужника. Громада вирішила поховати отця біля церкви й пригрозила, що виламає браму, якщо їй заборонять це зробити, бо про те, щоб тіло занести до церкви не було й мови, священник категорично відмовився. Тоді жінка, яка мешкала в колишньому домі священника, запропонувала перенести туди тіло. У валізі покійного знайшлося облачення, бо той наче відчував, що вже не повернеться до Канади, де мешкав у притулку для старих. На похорон приїхав єпископ зі священниками. Смерть однієї людини перевернула свідомість цілої громади, відкрила давні зарубцьовані рани від кривд і несправедливості.

 Ще одне село, де Роман Шухевич одружився з донькою місцевого священника. Тепер там не то ПЦУ, не то УАПЦ. Новий парох, то десь було на початку 90-х, викинув усі метричні книги з церкви біля шкільного туалету, бо вони "католицькі". Деякі з них підібрали  люди, а решту там зігнило. Не знайшлося ні влади, ні вчителів, які б зберегли унікальні записи про народження, одруження і смерть своїх земляків і родичів. У нас в селі, коли робили зачистку церкви під музей, папери просто спалили. Комуністи.

Читайте також: Синдром вдаваної безпорадності

Ми живемо  у дуже викривленому морально і духовно суспільстві, де священник відмовляється ховати загиблого героя, де бідну вдову, що не може дати на церкву стільки, скільки багач, не допускають до сповіді ти останнього причастя, де підпалюють дідівські церкви, щоб збудувати нову в стилі руського православія

Ми живемо  у дуже викривленому морально і духовно суспільстві, де священник відмовляється ховати загиблого героя, де бідну вдову, що не може дати на церкву стільки, скільки багач, не допускають до сповіді ти останнього причастя, де підпалюють дідівські церкви, щоб збудувати нову в стилі руського православія, де знищують фрески відомих митців на стінах церков, і де держава каже: ми не втручаємось у справи церкви. Зате дозволяє отцям духовним агітувати на виборах і балотуватись, а в державних школах релігійні фанатики можуть на уроках релігійної етики ображати дітей не домінівної конфесії, і ніхто не може дати собі з цим ради. Де в сільській бібліотеці протікає стеля, а в селі будують ще одну церкву, де підлітки гуртом гвалтують дівчинку і викладають відео в Інтернеті, де врешті Свято Господнього Воскресіння – це вартість великоднього кошика.

Тепер не торговців виганяють з храму, а самого Христа. І Він змушений стояти перед замкненою церковною брамою.

Спеціально для Еспресо.

Про авторку: Галина Пагутяк, письменниця, лауреатка Національної премії імені Тараса Шевченка.

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.