Як перемога Майдану наблизила поразку демократії

"Чи думав я пізнього вечора 21.11.2013, коли їхав на передостанньому метро на Майдан, що через 11 років по нас запускатимуть міжконтинентальні ракети? Ні. Але жалкую виключно про одне. Що в лютому 2014-го ми фізично не додавили мразоту. Тому став можливим лютий 2022. І міжконтинентальні ракети. Справи треба доводити до кінця. Визнаю свою провину, бо й сам часто вірив в заспокійливі мантри. А треба було гасити. Одразу і жорстко. Всі ті, хто був на Банковій 1 грудня — були праві", - написав з нагоди  річниці Революції Гідності журналіст та блогер Богдан Буткевич. 

Це не перша і не остання рефлексія на події одинадцятирічної давнини, котрі в фіналі не допустили рукотворного розвороту України від Європи до Росії. Нарешті – а не у 2004 році під час аналогічних, але не схожих подій, — зробили Україну суб'єктною на карті світу. Але водночас дали початок війні Росії з нами, яка триває досі. І від 2022 року стала масштабною, кривавою і загалом, за словами ексголовкома Валерія Залужного, нині вже має всі ознаки Третьої світової.  

А ще події в Україні непрямо, проте стали однією з причин перемоги на президентських виборах у США Дональда Трампа, яку вже називають поразкою демократії як такої. Водночас криза демократії відчувається і на європейському континенті. На тамтешніх виборах праві сили, орієнтовані на Росію, а отже, на диктатуру, або витісняють демократів, або – утримують позиції з мінімальною перевагою. І так само в антидемократичній риториці згадують підтримку України. Точніше, небажання більше підтримувати нас навіть на словах, бо власних проблем вистачає. 

Читайте також: Коли закінчиться війна...

Пан Буткевич озвучив думки тих, хто одинадцять років тому був переконаний: треба "додавити мразоту". Тобто, всі проросійські сили, які зберігали вплив на політику, економіку, культуру, медіа й, по суті, були внутрішніми ворогами демократії як такої та демократичного вектора розвитку України зокрема. 

Над Партією регіонів не відбувся показовий відкритий судовий процес. Її керівники й активісти в центрі та на місцях не сіли за ґрати чи бодай не були вислані в їхню улюблену Росію, якщо взагалі не в Північну Корею, а отримали депутатські мандати "ОПЗЖ" й пізніше – "Слуги народу". Вони вільно поводилися в державі, яку зрадили в січні 2014-го, проголосувавши за "диктаторські закони". І так, вони привели у свою ж країну війну. Аби потім або зрадити офіційно, ставши гауляйтерами, або втекти на мирний Захід, вивівши власні статки. 

Ось тільки повноваження "давити мразоту" здебільшого кортить комусь делегувати. Бо самосуд, лінчування – вже не демократія. Як не є нею вияв неконтрольованого народного гніву взагалі. А саме цим став Майдан'2013. 

Спершу, хто пам'ятає, це був формат студентської дискотеки під стелою в центрі Києва, де молодь – казали, що під патронатом Юлії Льовочкіної, сестри одіозного "регіонала" і медіамагната Сергія Льовочкіна, — дружним хором вимагала: "Без політики, без політики!" Відбувалося дійство напередодні запланованого в Вільнюсі саміту, де Україна готувалася підписати Угоду про Асоціацію з ЄС. Тому це зібрання охрестили Євромайданом. Звісно, Росія проти, і ходила конспірологічна теорія, котра опосередковано підтверджувала чутки про участь "регіоналів". Мовляв, усе це велів організувати Янукович, аби підкріпити свій намір Угоду підписати. Бо ж народ вимагає, і він як легітимний президент має слухатися. 

Проте все помінялося після кидалова: Янукович здав назад, Угоду про шлях до Європи не підписано. Вже в ніч із 29 на 30 листопада силовики жорстко, пустивши першу кров, розігнали тих, хто лишився сумувати. А 1 грудня Майдан побачив реальний мільйон розгніваних українців. Так Євромайдан змінив назву: Революція Гідності. 

Читайте також: Не чекати чарівника, якій закінчить війну

Проте це була демократична революція. Хоча б через відсутність реальних лідерів. Троє політиків – Яценюк, Кличко, Тягнибок, — виконували лише функцію перемовників з чинною владою, передусім із Януковичем. Майдан розбився на самоорганізовані сотні. Проте не чутно було вигуків: "Хай чабан за отамана буде!" Тож сотні не захоплювали владу в центрі й на місцях, не заволодівали зброєю, не конфісковували "панське" майно та статки "буржуїв". І загалом не формували "революційної диктатури". Навпаки, чинна влада руками силовиків та "тітушок" викрадала, била, калічила, арештовувала революціонерів, котрі навзаєм могли чинити хіба моральний опір. Коли ж у відповідь – нарешті! - полетіли коктейлі Молотова, це означало – урвався терпець. Але ж саморобна зброя виявилася все одно зброєю самозахисту, а не превентивного нападу. 

Тепер згадуємо перші тижні перемоги Революції Гідності. Не втечу Януковича енд компані, не початок анексії Криму і не контрдії Антимайдану, організаторів та учасників якого не покарали. А такого собі Олександра Музичка, він же Сашко Білий, який тими днями ходив з автоматом привселюдно, заходив до установ та лякав зброєю чиновників. Ось вам справедлива кара, мразото, готуйтеся, додавимо. І що, мав Білий підтримку? Навпаки, здебільшого було відторгнення. Переможці – майданівці бачили правосуддя не таким, якщо взагалі якимось його бачили. Музичко-Білий у результаті загрався в народного месника й загинув під час сутички з міліцією. Поговорили про навмисне вбивство, поставили пам'ятник. Запит на "роздушену мразоту" нікуди не зник – але його й не реалізували. Та й не душив нічого той Білий, лякав хіба…

Словом, демократія не витримала викликів, кинутих диктатурою. Через те, що демократія не може від природи користуватися інструментарієм диктатури. Щоб перемогти диктатора, демократ повинен ним стати. І приходимо в точку неповернення, коли переможець Дракона сам повинен стати Драконом – або програти. Активні українці перемогли там і тоді. Проте не змогли поки що перемогти тут і тепер. Як, зрештою, значно сильніші демократії значно ослабли після розвалу СРСР. 

Відчуття поразки – не лише наша, українська проблема. Але визнати проблему – перший реальний крок до її вирішення. Демократія не може бути диктатурою. Та показувати зуби у відповідь та знайти спосіб "додавити мразоту" по закону демократія може й повинна. Особливо у воюючій країні, як наша. 

Спеціально для Еспресо.

Про автора: Андрій Кокотюха, письменник, сценарист.

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.