Освіта колись і тепер

Наші сучасники виросли на міфі, що греко-католицькі священники в Галичині були темними й неосвіченими в 19 столітті, тобто за Австрії. Небіжка після поділу Польщі звільнила сільське духовенство від кріпацтва й відкрила йому шлях до освіти. До того парафіяльні священники посилали  своїх синів у двір львівського єпископа, де за пів року їх виучували та висвячували. Але вже син отця Андрея Мудрака Петро, що народився у 1795 році, пішов до Самбірської гімназії, потім до Львівського університету на теологію, далі пів року пробув у Перемишлі, де його висвятили на священника. Якраз вчасно, бо батько помер і йому довелося брати на себе відповідальність за двох молодших братів. Один недовчився, бо захворів, а інший  здобув таку саму освіту і став священником. Отець Петро був парохом  понад тридцять років у моєму Урожі й урешті програв битву проти місцевої дідички і рідної консисторії, бо завжди був на боці селян і взагалі мав бунтівну вдачу. Починаючи з 1820 року в селах відкривають перші школи, де викладають професіонали – вчителі з відповідною підготовкою. Скасування панщини дозволило дітям заможних селян навчатись у гімназіях, семінаріях та університетах. Величезний вплив на світогляд галицької інтелігенції мав часопис "Зоря Галицька", що виходив у Львові з 1848 по 1857 рік, доки його не з’їли москвофіли.

Читайте також: Слова-гайдамаки

Пересічний галицький парохіяльний священник першої половини 19 ст. знав латину (цілком пристойно), німецьку (бо то була мова документів), польську (бо то була мова спілкування еліти), русинську, тобто українську (не надто добре через неусталений правопис, але  ситуація покращувалася з кожним роком). Трохи знав давньогрецьку, давньоєврейську і французьку (з гімназії).Найважче було здати матуру в гімназії, де поряд навчалися українці, поляки, євреї та німці й часто виникали міжетнічні конфлікти, насправді між колонізаторами й автохтонами. Автохтонам велося найгірше,  Гімназист знав  всесвітню історію, географію, математику, світову літературу, і з таким багажем йшов до духовної семінарії. У 26-27 років він одружувався, якщо вдавалося, і після висвячення потрапляв у світ неуцтва й темряви. Як син священника, він уже знав, що його чекає стріча з дідичем, як правило зі спольщеної руської шляхти, часом без освіти, який мав затвердити його призначення на парохію, що йому доведеться догоджати декану і консисторії, і світській владі, і навіть своїм парохіянам, яких традиційно споювали влада і місцевий феодал, змушуючи купувати горілку. Ні Гомер, ні Платон, ні Святий Августин йому вже не будуть потрібні. Але вибір він мав: або бути на боці парохіян, русинів,  або на боці місцевої влади. Або деградувати, занурившись у безпросвітну буденність, або дбати за свою отару і власну душу. Такий самий вибір постає і зараз  перед кожним випускником університету чи духовної семінарії. Корупція і бюрократія — це два коні Апокаліпсиса, які б’ють копитами над українською душею.

Читайте також: Від першого до останнього подиху

Як син священника, він уже знав, що його чекає стріча з дідичем, як правило зі спольщеної руської шляхти, часом без освіти, який мав затвердити його призначення на парохію, що йому доведеться догоджати декану і консисторії, і світській владі, і навіть своїм парохіянам, яких традиційно споювали влада і місцевий феодал, змушуючи купувати горілку. Ні Гомер, ні Платон, ні Святий Августин йому вже не будуть потрібні

Отець Дуткевич з села Розсільна Богородчанського повіту написав аж 4 томи щоденників, починаючи з 1839 року і закінчуючи 1851. Писав латиною, польською, німецькою та українською. Антін Крушельницький, який досліджував рукописи того священника, дав йому таку характеристику: "Що до самої вдачі о. Дуткевича, то бачимо в ньому звичайний тип сільського руського пароха, зайнятого поперед усього своєю парафією і доходами з неї, притім великого "аристократа", ворога всякої самостійної діяльности селян, загорілого австрійського патріота, хоч се знов не стоїть йому на перепоні голосити горячі промови в честь росийського царя та його армії. Одним словом, се вірна дитина тодішньої нашої суспільности, вихована на "Зорі Галицькій", "Галичо-рускім Вістнику" та на німецьких урядових часописах, які він або сам передплачував, або одержував від влади". Критикуючи русинів за готовність повірити кожному пройдисвіту, о. Дуткевич сам став жертвою пройдисвітів і одним з тих, хто притягнув у Галичину москвофільство, яке виявилося троянським конем у світанковій сутіні національного відродження. І таких, як він, було багато. Зараз їх назвали б "корисними ідіотами". Вони зневажають власний народ, національну культуру і мріють або повернутись в лоно "великої російської культури", або здобути успіх на Заході,  не з ідейних міркувань, а тому, що це добре  оплачується.

Критикуючи русинів за готовність повірити кожному пройдисвіту, о. Дуткевич сам став жертвою пройдисвітів і одним з тих, хто притягнув у Галичину москвофільство, яке виявилося троянським конем у світанковій сутіні національного відродження. І таких, як він, було багато. Зараз їх назвали би "корисними ідіотами"

Колись дуже давно, за совітів,  я мала бесіду зі своїм однокурсником-поетом. Після універу його послали викладати українську мову петеушникам на Донбасі,  а я опинилась у вимираючому поліському селі. Тому я добре знаю, що буває, коли  розкидаються цінними кадрами з досить якісною універсальною освітою, але без педагогічного вишколу, посилаючи їх у глухі закутки, де вони або деградують, або втечуть через три роки, відробивши  "панщину".

Читайте також: Синдром вдаваної безпорадності

Важливо, щоб освіта в державі від початкової до вищої була національною за змістом, а не лише за формою. Не варто сподіватись, що культурна рослина самотужки переможе бур’ян, як це було всі тридцять років Незалежності

Теперішні випускники навіть не знають, що колись після закінчення вишів примусово посилали працювати за призначенням і ти не смів протестувати. Найліпші місця отримували діти партійної номенклатури й завезені московити. Так-от, мій однокурсник сказав тоді, що у нас, як у творчих людей, один вихід:  прославити Україну можна лише ставши відомими на Заході. Тоді ми щось змінимо. На щастя, цього не трапилось ні з ним, ні зі мною. Ми залишились серцем і тілом з Україною, бо на якомусь етапі відчули, що чужина зруйнує нас як особистостей.

Тому так важливо, щоб освіта в державі від початкової до вищої була національною за змістом, а не лише за формою. Не варто сподіватись, що культурна рослина самотужки переможе бур’ян, як це було всі тридцять років Незалежності. Не перемогла і не переможе, якщо держава не стане на захист української освіти та культури, оголосивши їхній розвиток пріоритетним для нації, чия "еліта"  хизується купленими дипломами, сплагіаченими дисертаціями та всілякими брязкальцями у вигляді куплених чи випроханих нагород. Саме тому нашу війну виграють не парохіяльні священники та сільські вчителі, а люди зі здоровим глуздом, вільні, самодостатні, готові ціле життя навчатися і ділитися знаннями з тими, хто здатний їх прийняти.

Спеціально для Еспресо.

Про авторку: Галина Пагутяк, письменниця, лауреатка Національної премії імені Тараса Шевченка.

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.