Коли "Мирні люди" не такі

Львів - перше місто в Україні, де показали українсько-канадсько-французький документальний фільм "Мирні люди" режисерки Оксани Карпович, прем'єра якого на великому екрані в Україні стартує 29 серпня. Властиво, перше місто у всеукраїнському турі стрічки, який охоплює Львів, Одесу, Київ, Харків та Дніпро, і де її Оксана Карпович представлятиме особисто. 

У цього фільму, попри те, що світова його прем'єра відбулася щойно цього року - на Берлінале - одному із найпрестижніших кінофорумів Європи та світу -  уже є низка нагород. Зокрема, на тому таки Берлінале "Мирних людей" відзначили спеціальною відзнакою від екуменічного журі та спеціальною відзнакою від журі Amnesty International у програмі Forum. Отримала спеціальну відзнаку ця стрічка й на кінофестивалі у Гонконгу, а в Кракові - нагороду "Срібний Ріг". В Україні цей фільм (який є вже другим повномасштабним документальним фільмом у творчій біографії його режисерки)  відкривав фестиваль документального кіно Docudays UA.

Взагалі говорити про війну щось особливе в координатах війни, у яких живе ціла країна - завдання доволі непросте. Є ризик повторення і - якби страшно це не звучало - банальності. Адже кожен в Україні (принаймні  із тих, кому доля рідної країни небайдужа) встає і засинає із новинами на фронті. Ними не здивуєш, як не здивуєш страшною картинкою руйнувань на екрані, коли реально прилітає від північного сусіда у будь-яку точку країни. Попри те, що до фільму увійшла зафільмована реальність виключно на Донбасі, у Київській, Харківській та Миколаївських областях.

Оксана Карпович не прагне дивувати. Вона (уродженка Києва, що від 2013 року живе та працює у Монреалі та у 2022 році  - як локальна продюсерка  допомагала міжнародним журналістам висвітлювати наслідки вторгнення)  просто бере записи телефонних розмов між російськими військовими - учасниками війни з Україною - та їхніми рідними й викладає уривки цих розмов на фоні зруйнованих українських міст та сіл і реального життя місцевих людей. Слухати ці розмови, що їх подавали у відкритий простір СБУ, ГУР та Антон Геращенко, було її спробою зрозуміти, чому відбувається те, що відбувається, що від цього чекати та що з цим робити. Поки не з'явилося розуміння, що досвід проживання війни й того, як вербалізується ця війна загарбниками вартує, аби не канути у лету. 

Це дуже важливо, що всі ці голоси невигадані — українські спецслужби від початку повномасштабного вторгнення  опублікували сотні перехоплених телефонних дзвінків російських військових до їхніх рідних та друзів. І в такій концентрації ти раптом бачиш не лише роль пропаганди у вторгненні та природу російського імперіалізму, а й духовні обшири тих звичайних росіян, чиї голоси чуємо і з кого складається російський народ. Людей, котрі люблять своїх рідних та хвилюються за них і водночас втрачають людську подобу, коли заходить мова про Україну. 

"Ішла мати з двома дітьми, наші вальнули її при дітях. — Вона теж ворог". "Швидше вбивай усіх українців і приїзди додому". "Правильно дитина по факту сказала". "Ми вбиваємо цивільних і дітей. – Ні, не вбиваєте, ви фашистів убиваєте". "Мені подобається людей убивати. – Це не люди"...  

Цих фрагментів розмов (а до фільму увійшли уривки бесід від березня по листопад 2022 року) значно більше. Іноді вони настільки моторошні (як розмова сина з матір'ю про подробиці тортур, до яких вдаються російські військові щодо українських полонених - син зі смаком оповідає, а мама каже, що й сама б так з українцями робила), що самій спадають нездорові думки щодо обох учасників розмови.

Однак, як зізналася Оксана Карпович, хоч вона й уклала ці розмови хронологічно, утім не переслідувала мети вигранити насильство. А - навпаки - намагалася зберегти баланс, який дозволив би глядачу переварити почуте. Попри те, що пошук цього балансу був неймовірно складним завданням. Адже як засвідчували перехоплені розмови російських окупантів, із критичним мисленням та здоровим глуздом за поребриком товаришують хіба одиниці. Але ті поодинокі тверезі голоси теж знайшли своє місце у фільмі.

Фільм "Мирні люди" - це свого роду історія вторгнення з погляду окупантів, їхні голоси у цій війні. Голоси пересічних росіян, які насправді лише дуже умовно жертви обставин, як їх подекуди намагаються представити окремі жалісливці. А насправді - кожен громадянин РФ особисто відповідальний за форму втілення божевільних ідей свого правителя. Бо переважна більшість цих людей не відчуває жодного каяття за вчинене та хоч якоїсь емпатії до людей, чиє життя вони зруйнували. Російські загарбники люблять своїх дружин і дітей, хочуть потішити їх подарунками, грабуючи місцеві українські домівки, порівнюють добробут українців із власним, не хочуть помирати, скаржаться на своїх командирів та труднощі, але не говорять про те, що по них залишається випалена земля. 

Оце візуальне спокійне монотонне тло упродовж усього фільму (як могла б виглядати зйомка закріпленою у бронетехніці відеокамерою - розбиті дороги, розтрощені та зарослі бур'янами будинки, безлюддя) справляє не менш сильне враження, ніж фрагменти розмов. І навіть мирні кадри, де українці у своєму поруйнованому місті біля під'їзду рідної 5-поверхівки разом сідають до столу чи чекають у черзі, поки розвантажать легковик з продуктами, не гамує внутрішнього болю за те, що переживає Україна.

Оксана Карпович розповіла, що на покази цього її фільму за кордоном приходили й росіяни. Але жодного разу вони не взяли участь у тематичних розмовах, не поділилися думками та враженнями. Бо що тут скажеш?

Адже, вочевидь, після перегляду навіть до далекого від українських воєнних реалій іноземця приходить розуміння, що вся ця романтизована російська культура, якою так любить захоплюватися західний світ - насправді міф. Адже на істинно глибокій культурі такі духовні покручі та в такій неймовірній кількості не ростуть…