"Медовий місяць" - назва нового кінопроєкту, початкову стадію розробки якого підтримав цьогоріч "Український культурний фонд". Це ще не початок зйомок. Якщо команда знайде гроші на виробництво, стрічка дійде до глядача в кращому випадку за півтора року. Адже планується повний метр, тут інакший цикл виробництва, ніж у телевізійному кіно.
У цій царині все значно швидше. Вже в листопаді на глядача очікує прем`єра – шестисерійна стрічка "Перші дні", над яким працювало відразу кілька українських режисерів. Серіал про долі українців, які кожен по-своєму зустріли початок повномасштабного російського вторгнення, покажуть одночасно в 12 країнах, серед яких - Австралія. Це копродукція з трьома скандинавськими мовниками, і відзняли стрічку навесні цього року. Крім того, вже цьогоріч українське телебачення або вже показало, або ще готує кілька прем`єрних мінісеріалів, сюжетна основа яких – перші місяці нової фази війни.
Подібні новини – красномовна відповідь на болюче питання активної частини суспільства, чи треба саме зараз знімати кіно про війну. І дискусії, які час від часу зринають здебільшого в Facebook, переважно плутають поняття, внаслідок чого плутаються самі учасники. Найперше серед дискутантів нема згоди щодо визначення часових рамок війни. "Не треба знімати про війну, зарано, травматичний досвід, до війни, почалася війна" - це про кінець лютого 2022 року, про початок березня 2014-того чи взагалі про перші вбивства на Майдані після 19 січня того ж року. Бо якщо міряти війну від 2014-того, то дискусії не мають сенсу. Адже серіалів на задану тему лише за 2022-2023 рік знято в рази більше, ніж за період 2014-2021 роки, коли війна на українській території по факту тривала й російська окупація мала й дотепер має – місце. Проте повнометражне кіно, здебільшого державним коштом та навіть часом у копродукції, знімали без проблем. А проєкти на воєнну тематику не лише подавалися, а й схвалювалися. Вони навіть проходили по окремій тематичній секції "Патріотичне кіно".
Результат не міг бути швидким, бо знімати повнометражне кіно довго. Але він усе ж не минув непоміченим. Від вересня 2022 року у національному прокаті один за одним почали "вистрілювати" воєнні різножанрові стрічки: "Снайпер. Білий ворон", "Мирний 21", "Бачення метелика", "Обмін", "Клондайк" чи ось найсвіжіша прем`єра – "Шлях поколінь" Михайла Ухмана. Вони мали дуже цікавий ефект для глядача: сприймалися як фіксація та художнє переосмислення саме нинішньої, гарячої фази війни. І ніде не чулося про "не на часі".
Таким чином, для кіномитців війна все ж таки почалася майже десять років тому. Чому ж до масштабного вторгнення страху перед воєнними стрічками в суспільстві не було, а зараз він раптом з`явився? Причому настільки, що серед чинних лідерів думок є прихильники поставлення створення художніх стрічок на велику паузу. Зосередившись на документалістиці. Бо там – правда не художня, без умовностей, і зразком такої жахливої, але потрібної правди є стрічка "20 днів у Маріуполі" Мстислава Чернова.
Читайте також: "Ми робили свою роботу і показали, як воно є насправді": творці фільму "20 днів у Маріуполі" розповіли про зйомки в окупованому місті
Чому проти зйомок художніх фільмів ніхто з тих, хто сьогодні протестує, дотепер проти не був. Ба більше: фільмам "Кіборги" Ахтема Сейтаблаєва, "Іловайськ" Івана Тімченка, "Наші котики" Володимира Тихого аплодували, оцінювали високо, досі ставлять як зразки у своїх жанрах та сегментах (військова драма на реальних подіях та військова чорна комедія). Аж раптом звучать заклики витрачати гроші на дрони для ЗСУ, а не на кіно й серіали. Невже зараз такий продукт не потрібен? Пояснення комплексне й складається з кількох компонентів.
Перший і найважливіший – потреби армії після 24.02.2022 справді зросли в рази, рази й рази. Проте якщо від якихось витрат і відмовлятися – то точно не від витрат на культуру. Без перекладеної вкотре тротуарної плитки чи без нового фонтану в центрі далекого від бойових дій міста чи містечка обійтися значно легше, ніж без даху над головою для тих, хто його втратив. Але без культури, особливо масової, яка формує й тлумачить по можливості найширшій громадськості правильну цивілізаційну позицію, обійтися важко. Як і перемогти. Бо фонтан чи стадіон не мотивують. Книга, музика, фільм – так.
Звідси виходить другий компонент: недовіра. Чому агресивне ставлення до кожного нового кіно-телепроєкту? Бо фінансується виробництво непрозоро. Особливо коли йдеться про державні кошти, які за замовчуванням розподіляють між собою лояльні до влади виробники. Або ж реалізують проєкти колишні комедіографи, прямо причетні до "Студії Квартал`95". Так сталося з фільмом "Буча", який минулого року вже після оприлюднення тизеру й оголошення про зйомки викликав скандал, відторгнення й хвилю хейту. Продюсером і сценаристом виступив "кварталівець" Олександр Щур, і неприйняття цього активною частиною культурної спільноти базується не на сумніві щодо професійності, а насамперед на недовірі до всього "кварталівського".
Інший свіжий приклад – телефільм "Юрик" Олександра Тименка. На відміну від "Бучі", якої ніхто крім виробників ще не бачив, цю стрічку під шаленим тиском автори змушені були вилучити з доступу. Причому що тут ніщо не віщувало біди. Раніше ця команда зняла мінісеріали "Мама" і "Мама-2" Тараса Ткаченка, теж на воєнну тематику і їх зустріли дуже прихильно. До створення "Юрика" не причетні "кварталівці", знімали його не за державний кошт, фінансування прозоре – проєкт виграв конкурс соціально важливих стрічок від USAID. Але на виході образив та неабияк розлютив маріупольців. Відтворені в фільмі кадри з життя обложеного Маріуполя не відповідали реаліям, а деякі сюжетні лінії – зокрема, можливість евакуації "зеленим коридором" за підтримки ОБСЄ, - взагалі підспівували російській пропаганді. Самі творці теж постаралися стрельнути собі в ногу: почали огризатися й заявляти, що маріупольці… самі винні, бо колись вітали "русский мир".
Нарешті, третій компонент: фаза війни, яка почалася наприкінці лютого минулого року, справді стосується кожного з нас. Навіть того, хто вперто відвертався й не помічав російської агресії. Щоденні повітряні тривоги, нічні обстріли, руйнації, загибель дорослих і дітей – все це тут і поруч. Тому є цілком зрозумілі застереження: а що як буде ретравматизація? Раптом фільм чи серіал про війну та окупацію викличе в людей, яких це торкнулося прямо, повторні біль та страждання – власне, так уже сталося з "Юриком" і цього бояться в "Бучі". Але водночас "Юрик" став водорозділом та зробив виробникам потрібне й вчасне щеплення. Сьогодні в приватних розмовах керівники й редактори студій, які себе поважають, вже на етапі заявки категорично наголошують: аби не повторити "Юрика", не дай Бог. Дмухають на воду – і правильно роблять.
Тож розробка й запуск у виробництво фільмів та серіалів на воєнну тематику з огляду на це потроху стає відповідальним. Саме цим, а не лише бажанням висловитися на актуальну тематику й відрефлексувати, пояснюється досить значна кількість втілених, і ще більша кількість анонсованих проєктів. Кіно перестало боятися війни. Бо ті, хто ризикнув узятися за справу, справді бояться перебору, трешу й ретравматизації глядача. Що свідчить про відповідальність. Хай не всіх, але – багатьох.
Спеціально для Еспресо.
Про автора: Андрій Кокотюха, письменник, сценарист.
Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.