Яке кіно, коли війна… А отаке! 

Поновлюють роботу видавництва, навіть у Харкові, який росіяни закидають бомбами щодня. Виходять нові книжки, хай не завжди однозначні за змістом, як ось збірники промов Володимира Зеленського. Запрацювали театри й кінотеатри. А музиканти що далі, то частіше дають благодійні концерти і їздять у благодійні тури не лише Європою, а й українськими містами, які далі від зони активних бойових дій. Тому питання про поновлення процесу кіновиробництва в Україні – логічне. 

Перш ніж запропонувати свій варіант відповіді, яке кіно може бути, коли в країні війна, зроблю невеличкий екскурс у часи – як тепер бачимо, — не останньої великої війни на європейському континенті. Мова про Другу світову, і відразу скажу: кіно у воюючих державах в той період знімали. 

Союзниками – час показав, що ситуативними, — в тій війні проти нацистської Німеччини були СРСР, Велика Британія та США. З цих трьох лише територія, яка входила до складу Радянського Союзу, була частково окупованою німцями. Хоча "частково" водночас означає повну окупацію України, Білорусі, Молдови та країн Балтії. Але на далеких від війни підрадянських теренах навіть у самий розпал бойових дій кіно знімати не припиняли. У вересні 1941 року радянські кіностудії, серед яких була і Київська та Одеська студії художніх фільмів, були евакуйовані до Середньої Азії. Де відновили й продовжили знімати кіно. Причому не завжди – на актуальну воєнну тематику. Зокрема, одеські кіномитці брали участь у створенні авантюрної комедії "Насредін у Бухарі". 

А тим часом у зайнятому німцями Києві на базі згаданої вже студії виникло товариство "Ukraine Film GmbH". Воно не лише опікувалося кінопрокатом – був і такий, з німецькими стрічками в репертуарі, - але й виробляло пропагандистські стрічки на замовлення окупанта. Хоча фільмування похорону жертв радянського терору в Вінниці, як на мене, не аж такий пропагандистський злочин, як зафільмована агітка про переваги роботи в Німеччині. 

У Великій Британії художнього кіно під час Другої світової не знімали. Зате документальне розвивалося. Серед найбільш прикметних – цикл Гемфрі Дженнінгса "Лондон вистоїть!" До слова, театри в Лондоні не просто працювали, а й ставили під бомбами нові вистави. Популярним був також радіотеатр, матеріал для якого, як і для театру драматичного, давала Агата Крісті. В той період королева детективу писала й публікувала не лише романи, а й п`єси, котрі втілювали на сцені й по радіо. 

Найпростіше було Америці. Бойових дій на її території не було, і Голлівуд роботу не припиняв. У воєнний період виходили не лише героїчні екшени для підтримки бойового духу з Джоном Вейном та Ерролом Флінном у головних ролях. Саме 1941-1945 роки стали золотим часом для фільмів нуар. Вони відповідали духу й настроям часу й чимало зі створених у той період стали еталоном і вважаються класикою жанру, зразком для наслідування в епоху "нового Голлівуду". 
Повертаємося до воюючої України. Причому – воюючої вже дев`ятий рік. Не буде перебільшенням ствердити: пробудження українського кіно, його поступове ставання на індустріальні рейки, — критикам скажу на випередження: які вже є, - стало можливим саме в де-факто воєнну добу. Закон, який заборонив показ російських фільмів та серіалів в Україні, після чисельних баталій був ухвалений та вступив у дію влітку 2015 року. Вже за два роки українська прем`єра відбувалася щотижня. Ще за рік українські фільми почали конкурувати в прокаті. Загалом до ковідних обмежень, які зупинили не лише виробництво кіно, а ще чимало процесів, в Україні було знято стільки україномовних стрічок, скільки не було створено за весь час історії українського кіно. 

Мовні обмеження зникли – натомість тематично проєкти й далі обмежувалися. Це, зокрема, відзначають творці стрічки "Снайпер. Білий ворон", яка вийшла в прокат 24 серпня цього року. Стала другим після комедії "Скажені сусіди" українським кінотеатральним релізом від початку гарячої фази війни з Росією. І за перший вікенд зібрала 1 407 057 грн. Стрічку на той момент подивилося 11 559 глядачів. За статистикою на український фільм на старті прокату було продано кожен п`ятий квиток. Проте автори звертають увагу на те, що фільми про війну, яка триває в Україні вісім років, можна порахувати на пальцях. Те саме відзначає й кінознавець Поліна Толмачова: "Про війну треба знімати тут та зараз. Може глибокого, на сторіччя або хоча б на "Оскара" шедевра й не вийде. Але людям історії потрібні приблизно як хліб. Просто щоб вижити та перемогти всю цю наволоч на нашій землі".

За збігом обставин з цієї осені в прокаті очікуються українські фільми про війну, які вдалося протиснути свого часу, без перебільшення, дивом. "Клондайк", "Батько", "Мирний 21" - ось неповний перелік стрічок різних жанрів, які так чи інакше оповідають про російську агресію на Донбасі, українське протистояння ворогу та долі звичайних, цивільних українців, котрі чинять опір, як можуть. Серіалів на цю тему ще менше, хоча вони мають значно більший вплив завдяки ширшому охопленню аудиторії. Від 2015 по 2021 рік включно їх було… аж чотири. 

Пояснювалося це просто: менеджмент приватних медіагруп спирався на смаки тих, хто втомився від війни вже на другий день після російського вторгнення в Крим і вимагав комедій, знятих за російськими лекалами та в просторі, позбавленому як контексту, так і повітря. Після зміни керівництва Держкіно подібні пріоритети були та в кіновиробництві, фінансованому державою. Як бачимо, саме кіно про війну раптом вистрілило й влучно стрілятиме далі. 

Документальне кіно за згаданим вище британським прикладом нині знімають в Україні не лише наші, а і європейські документалісти. З художнім кіно складніше хоча б через те, що виробничий період однієї стрічки займає щонайменше два роки, а бюджет проєкту за скромними підрахунками потягне на 30 мільйонів гривень – саме стільки обійшовся державі "Снайпер. Білий ворон". З серіалами, на перший погляд, простіше, бо телевізійне виробництво дешевше. Та приватні медіагрупи не мають зараз і половини того бюджету, який був актуальним до 24.02.2022. І хоча окремі продюсери проявляють креатив, експериментують із форматами та знімають стрічку "День, коли я зустрів Спайдермена", загалом кіновиробництво потребує не лише ідей, але й чималих грошей. 

Під час війни в СРСР кіно знімали, бо держава виділяла на це кошти. У Голлівуді індустрія фінансувала сама себе, бо від самого початку так розвивалася. Українське кіновиробництво і в спокійніші часи не могло повноцінно розвиватися ані без державних грошей, ані – що не менш важливо, - без політичної волі того, хто гроші виділяв. А назвати цю волю політичною буде правильно. Бо зменшення виробництва безбарвних комедій та відхід від російських форматів мелодрам "на два ринки" на користь кіно й серіалів з ідеологічною, патріотичною й просвітницькою складовою – це насправді політика. Те, що в запасі є актуальне кіно про україно-російську війну, сталося не завдяки, а всупереч загальному тяжінню до формату "какой разницы" і "усталости от войны". Лишається зрозуміти, як жанрово й тематично розвиватиметься наша кінотелесеріальна індустрія після перемоги. Адже культурні продукти, що задають потрібний під час війни героїчний контекст, перемогу наближають. Країни, в яких знімали кіно й видавали книжки, вигравали війни…