Ми добре пам’ятаємо, чим закінчуються справи, випускаючи з поля зору те, чим вони починаються. Тож коли дійде до хорошої новини, шок від поганої вже встигне влягтися…
Так і з цими підсумками чергового року війни, по-своєму макабричного, по-своєму доброго, року, який для мене розпочався бомбардуванням Києва російськими ракетами й тривалими та частими відключеннями електроенергії. Як рік зустрінеш, так і проведеш, згадував я, прислухаючись до вибухів у вузькому коридорчику між рятівних, кажуть, двох стін.
Читайте також: Дощ війни
Вибухів потім справді не бракувало, і ракетних, і дронних, і метафоричних. На жаль, ми й досі не маємо (з невідомо чи поважних причин засекреченої) статистики щодо людських втрат на полях боїв із московською ордою. Однак, судячи з кількості похоронів загиблих воїнів навіть у невеличкому містечку, де живе моя мама, рахунок іде на тисячі. А це тисячі нових сиріт і вдів, поруйнованих доль і родин, страхітливі діаграми несправедливо заранніх смертей та, не в останню чергу, тисячі ненароджених українських дітей.
Переглядаючи дані соціологічних опитувань і досліджень, я розумію, що протягом цього року рухався у тому ж напрямку, що й решта українців (принаймні моя вікова група і соціальне коло). Так, скажімо, я теж почав більше цікавитись політикою і частіше переглядати новини.
Читайте також: Похвала мужності
Якщо в довоєнні часи однією з моїх настільних книг була "Без новин" Рольфа Добеллі, то сьогодні я міг би виставити швейцарському автору не один контраргумент щодо його часто слушних роздумів про недоцільність читання новин. Читати новини у воєнний час треба – бодай задля того, щоб зорієнтуватись, куди прилетіло цієї ночі, як там справи з підтопленим метро та охопленим полум’ям Сходом, звідки цього разу рухаються "шахеди" тощо. Щоб не залишатись у прекрасній інтелектуальній ізоляції, наодинці зі страхами та припущеннями, варто читати й аналітику та авторські колонки, які я знаходжу на улюбленому Еспресо – чи це будуть блискучі тексти Віталія Портникова, чи інсайдерські матеріали Миколи Княжицького, а чи фахово бездоганні, дуже добре написані колонки Ігоря Гулика та в’їдливі й дотепні ескапади Оксани Забужко. Якщо зважити, що все попереднє життя я взагалі не цікавився ані політикою, ані публіцистикою, то прогрес помітний – і, повторюся, не я один почав звертати більшу увагу на поточні політичні моменти та їхнє висвітлення у медіях.
Зрозуміло, що я так само більше довіряю ЗСУ і Валерію Залужному, що я не менше за своїх співгромадян відчув повільне, але невблаганне зростання цін, а також дуже подібне на початок лихих 1990-х років занедбання в транспортній, медичній і бюрократичній сферах.
Ніколи не забуду сцени у відділі соціального захисту, мимовільним свідком якої став у лютому. Старший чоловік приїхав із далекого села, щоб отримати довідку для отримання допомоги. Відверто вороже налаштована чиновниця (переважно вони всі так налаштовані за замовчуванням) закотила істерику: у неї, мовляв, тисяча неопрацьованих паперів і сьогодні вона не зможе прийняти "дєдушку". Чоловік, проте, виявився не в тім’я битий: "Не можеш прийняти? Щоб тебе Господь Бог прийняв, у мене син четвертий рік воює, хто мені допоможе?" Розкішне народне прокляття і, може, осудливі погляди нашої черги виявилися чудодійним ліком на бюрократичну безсердечність, чиновниця мовчки відклала свої папірці й за лічені хвилини оформила чоловіку довідку.
Читайте також: Іспит сумління
Але ж не можемо ми всі клясти на кожному кроці! У маршрутках, де водіїв починає ковбасити від одного погляду на посвідчення учасника бойових дій, у лікарнях, де поранені бійці змушені вистоювати в довжелезних чергах і не завжди отримують належну увагу та лікування; про військкомати краще взагалі не згадувати. Зрештою, кожен з читачів може з власного досвіду додати численні факти цинізму, брутальності, загального падіння культурного й етичного рівня у суспільстві.
Причому хай би йшлося про виживання, про захоплення рятівних шлюпок на приреченому "Титаніку", це ще якось можна було б зрозуміти. Ні, йдеться про невитравлений спадок хамства радянських часів, що, як вірус, жив у народному організмі кілька десятиліть, а тепер, за сприятливих обставин анархії, безвідповідальності і корупції почав бурхливу руйнівну діяльність.
В особистому плані цей рік для мене був доволі успішним, гріх нарікати. Я теж донатив на ЗСУ, може, менше, ніж хотілося б, та все ж. Теж ховався у підземних переходах і на станціях метро під час повітряних тривог, тож жодна ракета російських потвор мене поки що не зачепила. У квітні Видавництво Старого Лева видало книжку моєї колумністики "Спорудження мосту", було кілька змістовних презентацій, дві найкращі – у дорогому серцю Львові. У липні я закінчив переклад книги есеїв Кшиштофа Чижевського "У напрямку Ксенополісу", де чимало співзвучних моїм власним думкам та настроям текстів. У серпні була подорож до Польщі на люб’язне запрошення Анни Лазар і проєкту "Ґданськ – Місто Літератури". Це нагадувало подорож машиною часу, адже востаннє я був у Ґданську 1989 року, коли все місто палало плакатами "Солідарності" і дихало войовничим щодо ненависного Союзу духом. Тепер же я зайшов до музею "Солідарності", де все було тихо, спокійно, усміхнено, революція здавалася такою далекою, що аж нереальною.
А поза тим розумієш, що хоча цей рік і не був таким катастрофічним, як 2022-й, коли розпочалася війна, та все ж не був він і безтурботним та натхненним, як оті довоєнні літа. Це один з років періоду війни, рік переходу до невідомого, тимчасовий рік, якщо можна так сказати, і підбивати остаточні підсумки поки що зарано. Ілюстрацією в пам’яті зринає вірш Хорхе Луїса Борхеса "Кінець року", який, як завжди буває зі справжньою поезією, не застарів і через багато десятиліть: "подив перед дивом, що, попри те, що ми краплі ріки Геракліта, щось у нас залишається: незрушність, щось, що не знайшло того, чого шукало".
Спеціально для Еспресо
Про автора. Костянтин Москалець, письменник
Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.