"Кожен із персонажів назавжди вписаний у мою пам'ять", – письменник Богдан Коломійчук про свою нову книжку "Хороші передчуття"

Що стало поштовхом до написання книги "Хороші передчуття"? Чи змінився ваш творчий підхід порівняно з попередніми творами?

Ця книжка – це збірка короткої прози, переважно есеїв, які я написав із 2022 до 2025 року в період моєї військової служби. У війську, а тим паче на фронті, вільного часу небагато, тому й про звичні для мене великі тексти довелося забути. Це з одного боку, з іншого – есеїстика найкраще підходить для того, щоб передати читачу емоції, які переживає людина в незвичних для себе часто критичних обставинах. Адже коли обмаль часу, то й писати хочеться тільки про найважливіше і найсуттєвіше. Це як повідомлення з фронту додому, коли за кожним словом цілий спектр емоцій.

З попередніми творами завжди все було зрозуміло: я працював у своєму улюбленому жанрі історичного криміналу, створив серію пригод львівського комісара Адама Вістовича. Закони жанру – це як правила гри в шахи. Вони добре відомі, але водночас кожна нова партія по-новому цікава.

В короткій прозі такого штибу все інакше: тут фактично немає правил, а самому автору доводиться бути максимально відвертим з тими, хто його читатиме.

Які персонажі в цій книзі для вас найближчі — і чому? Чи має хтось із них автобіографічні риси?

Усі персонажі цієї збірки близькі й важливі. І за кожним із них – реальний прототип.

Ми живемо в час, коли в кожного в Україні є хтось на фронті. Це тисячі контактів, тисячі акаунтів у соцмережах, коли найбільша радість – бачити навпроти них статус "активний".

Кожен із персонажів цієї книжки назавжди вписаний у мою пам'ять, навіть якщо їхня активність у мережі була "давно тому". Можливо, я вигадав для них нове псевдо або ім'я, але це мало що змінює.

Чи були труднощі під час роботи над текстом? І як ви їх долали?

Я не назвав би це труднощами. Література, зрештою, - моя професія, а текст – основний інструмент. Можливо, раніше було зручно користуватися жанровою оптикою, яка створює дистанцію між автором і читачем. У моїй новій книжці такої дистанції немає. Тут у рази більше відвертості й оголених нервів.

Мені дуже допомогла, наприклад, участь у фестивалі "Дні есеїстики", які щорічно організовує Український ПЕН, куди мене було запрошено у 2023 й у 2024 роках, це неабияк творчо змобілізувало.

Також допомогли тримати форму публікації в німецькомовній пресі. Скажімо, в мюнхенському часописі die horen (це був чудовий номер, присвячений Україні, який з нашого боку редагували Галина Петросаняк і Наталка Сняданко) і австрійському Literatur und Kritik.

Це виявилось чудовою нагодою зібрати докупи думки й трансформувати їх у текст.

У ваших творах часто присутній Львів — наскільки це місто залишається для вас джерелом натхнення?

Для мене, як для жанрового автора, Львів – і далі невичерпне джерело інформації.

В іншому ж, – це домівка, яка зараз також страждає від російських обстрілів. Сюди я приїжджав у відпустки з фронту і потім із важким серцем їхав назад.

До речі, і в міському фольклорі, і в літературі Львів дуже часто якраз і постає містом, за яким сумують.

За понад три роки служби так склалося і в мене.

Над чим плануєте працювати надалі?

Збираюся повернутися в жанрову прозу. Наразі домовилися з моїм видавництвом (ВСЛ) про четвертий роман із серії пригод комісара Вістовича. Плануємо книжку на першу половину наступного року.

А далі знову звернуся до воєнної тематики.

Яку роль у вашому житті відіграє література сьогодні?

З появою "Хороших передчуттів" література для мене стала чимось більшим, ніж покликання. Це водночас і спосіб рефлексії та комунікації.

Читаючи тепер сучасників або авторів минулого, які писали про війну, я добре бачу між рядками. Краще розумію, що пережив автор чи його персонажі.