Війна з ХАМАСом, агент з ведмедиком і останній розстріляний повстанець – 5 книг з нетривіальними розслідуваннями

Міхаель Бар-Зохар. Залізні мечі, зранені серця. Доленосна війна Ізраїлю з ХАМАСом. – К.: Наш Формат, 2025

Ця книжка - не просто документ чи хроніка. Це емоційний репортаж і наукове дослідження водночас - про біль і рішучість, про пошуки правди посеред моря фейків, про народ, що бореться за своє виживання. У своїй книжці "Залізні мечі, зранені серця. Доленосна війна Ізраїлю з ХАМАСом" Міхаель Бар-Зохар - відомий ізраїльський історик, доктор наук, професор, політик і популярний письменник - нагадує, що 7 жовтня - це не лише вбивство терористами 1200 ізраїльтян, захоплення понад 250 заручників і провали, які призвели до цього, а радше те, як ця подія та реакція Ізраїлю змінила Близький Схід згодом. Автор описує героїзм простих ізраїльтян, вплітаючи особисті трагедії заручників; аналізує передумови катастрофічного провалу сил безпеки, які уможливили напад; оцінює дії Армії оборони Ізраїлю у відповідь - ту саму операцію "Залізні мечі". Таким чином, це глибоке дослідження історичного контексту арабо-ізраїльських відносин, щоб пояснити причини та масштаби конфлікту. "Підрозділи АОІ повільно просувалися через спалені й зруйновані будинки містечок і сіл, - згадує автор. - Солдатів приголомшили жахливі картини, що відкрилися перед ними. Це був терористичний акт, якого за всю 75-річну історію Ізраїлю ще ніколи не бачили й навіть не могли уявити. Ті, хто пережив Голокост, відчували, що їхні спогади затьмарює моторошне видовище, явлене в донедавна райській місцевості. Навіть угрупування ІДІЛ у свої найжорстокіші часи не катувало, не обезголовлювало й не спалювало живцем матерів, немовлят і літніх людей. Ненависть, яка вивільнилася під час цієї варварської бійні, не лише вразила й розгнівала ізраїльтян — вона також несла страшне послання, що стирало на порох роки надій і мрій: миру з ХАМАСом і його прибічниками ніколи не буде і не може бути".

Едуард Андрющенко. Агент з ведмедиком. Шпигунські ігри Віктора Петрова (Домонтовича). – Х.: Віват, 2026

Звичайно, історія героя цієї книжки нагадує детектив, бо як інакше можна описати долю радянського науковця, який об’явився у Харкові 1942 року в німецькому мундирі, потрапив до таборів ді-пі в Європі, з яких загадково зник, і якого вже у 1960-х ховали в Києві генерали КГБ? Тим не менш, її написання так само сповнене пригод, які заслуговують окремої історії. "Пишу запит до СЗРУ, - згадує автор свою "епопею" з написання книжки. - Поки чекаю на відповідь, чутки підтверджуються. У жовтні виповнюється 130 років іздня народження Віктора Петрова. Із цієї нагоди, по-перше, Олександр Скрипник, дослідник історії спецслужб, який нині спеціалізується на документах з архіву СЗРУ, випускає на "Історичній правді" статтю, написану на основі справи. А по-друге, того ж дня (10 жовтня - день народження Петрова за старим стилем) в Національному музеї історії України відкривається присвячена йому виставка, на якій, зокрема, можна побачити копії деяких документів. А вже невдовзі отримую з СЗРУ відповідь на запит - і завантажую електронну копію справи". Тож, з одного боку, "Агент з ведмедиком" Едуарда Андрющенка - це книжка, що розкриває подвійну біографію Віктора Петрова (В. Домонтовича): археолога, автора інтелектуальних романів і водночас агента радянських спецслужб. На основі розсекречених архівних справ Служби безпеки України та Служби зовнішньої розвідки автор простежує, як вибудовувалась співпраця агента "Іванова" із органами, якою була його діяльність під час Великого терору та Другої світової, у повоєнній еміграції та після повернення до СРСР. З іншого боку, це книжка про зламані та збережені біографії, про вибір і виживання, про інтелектуальну гру з державою та власною тінню. Автор веде розповідь, як археолог розкопки — від найпізнішого шару до самого дна, відкриваючи не лише подвійну гру Віктора Петрова, а й долі його сучасників: Рильського, Багряного, Шевельова, Кримського та інших.

Леся Бондарук. Справа Гончарука. Останній розстріляний повстанець. – К.: Локальна історія, 2026

"Наших знову тягають у КГБ, - отримує листа герой цієї книжки. - Допитуються про минуле. Питали за тебе". "Чого вони риють? Я своє відсидів", - подумав 62-річний Іван Гончарук. Зайшла донька. - Наталю а якщо з людини зняли судимість, то чи можуть знову відновити справу? – запитав старий. - О, пап, врядлі - відповіла та й пішла у своїх справах". Насправді другий реченець каторги колишнім зекам могли накинути навіть за неоплачений проїзд у трамваї. Історія родини автора цих рядків знала і не такі підступи з боку влади (навіть "незалежного" періоду), коли "незручних" для неї "націоналістів" просто ліквідовували. Тож не дивно, що 12 липня 1989-го, за два роки до відновлення незалежності України, радянська влада розстріляла Івана Гончарука, колишнього вояка Української повстанської армії, про що мова у книжці "Справа Гончарука" Лесі Бонларук. Дев’ятнадцятирічним її герой покинув рідні Грудки на Волині, пройшов табори Колими й повернувся до України аж у 1970-х. КДБ і прокуратура Волинської області 1987-го відновили кримінальну справу, сфабрикувавши нові обвинувачення на підставі давніх матеріалів, доносів сусідів та тиску на свідків. Натомість показовий суд у Камені-Каширському довів, що навіть під час перебудови радянська система вбивала. Аж 2021-го Івана Гончарука посмертно реабілітували, а місце його поховання й досі невідоме. Організатори та судді цього процесу ще живуть у незалежній Україні, отримують багатотисячні державні пенсії та не притягнуті до відповідальності. У своїй книжці, опрацювавши сотні архівних документів, спогади очевидців та Іванових рідних, авторка живим репортажним викладом повертає історію останнього розстріляного повстанця до національної пам’яті й наголошує: щоб відновити історичну справедливість, важливо не тільки реабілітувати жертв режиму, а й покарати причетних до репресій. 

Анатолій Андржеєвський. Як я будував. – К.: Зелений Пес, 2026

Звісно, ця книжка не про те, "Як я вчився кататися на велосипеді" відомого автора, але її назва так само з дитинства, коли її читали, і в якому дід-каторжанин ще будував "світле майбутнє" на уранових рудниках Джезказгану. Так, ви праві, мова про "атомну промисловість" - жорстко, суворо, буденно. І звісно, іронічно, бо як інакше можна описати колишню віру в "мирний атом", якою жив "радянський народ". "Автор згадує головні засади, на чому ґрунтується правильне керування будівничими проєктами, - дізнаємося ми подробиці "виробничого" процесу. - Він багацько років працював у складі міжнародного об’єднання. І в ті часи задля спілкування користалися трьома мовами: англійською, українською та московською. Чужоземні фахівці вважали достатнім знання англійської мови, деякі з них опанували московську задля можливости працювати на теренах бувших підмосковських держав. Тому не дивуйтесь такому мовному розмаїттю на світлинах". Слід додати, що в описувані часи мало хто дивувався з довколишнього життя, розуміючи, що краще не дивуватися, а опановувати "московську мову" задля "можливостей" та інших життєвих благ. І зовсім вже одиниці робили з усього висновки, про що ідеться у цій книжці. "Аби якнайліпше зрозуміти автора, - підказують нам рецепт, - він радить опановувати сі згадки способом потрійного сприйняття - спершу читати текст, повдруге роздивлятись та уважно вдивлятись у світлини, мальовки та віддруки фарботворів, і вже аж тоді нарешті підсвідомо пов’язувати читане та бачене в одність. Якщо правильні настанови втілювати неправильно - сум’яття стане багато, а порядку - зовсім забракне". А "порядки нарушать", як казали в органах правопорядку, ніколи ніде й нікому не було (і не буде) дозволено.

Даріус Фору. Стоїчний шлях до багатства. Стародавня мудрість для стійкого добробуту. – К.: Наш Формат, 2025

Як зберігати спокій і будувати достаток серед постійних змін та невизначеності? Міркуючи над цим, раптом з’ясовуєш, що стародавня стоїчна мудрість - це не лише філософія, а й практичний інструмент для створення стійкого добробуту. Тож, хоч як дивно, але "Стоїчний шлях до багатства" Даріуса Фору для українців, які щодня стикаються з викликами війни - особливо актуальна книжка. Вона навчає фокусуватися на тому, що можемо контролювати: власних судженнях, діях і звичках системного інвестування. "Перевагою стоїків, - дізнаємося ми, - є байдужість до всього, що перебуває поза їхнім контролем. Якщо поглянути на щоденні ситуації, стає очевидно, що ми витрачаємо багато емоційної енергії, реагуючи на речі, яких не контролюємо. Злитися через те, що на вулицях затори, — марна трата вашої енергії". Тож автор пропонує три ключові принципи: інвестувати у власні вміння, приймати короткострокові втрати без паніки і послідовно примножувати капітал завдяки довгостроковій візії. Практичні поради, історії та приклади провідних інвесторів, а також стоїчні методи інвестування допоможуть вибудувати фінансову стійкість. "У своїй основі стоїцизм - це стратегія виживання, - нагадує автор. - Не просто набір поглядів, а спосіб захистити своє психічне здоров’я. Але його також можна застосувати, щоб захистити свої гроші. Більшість людей вважає, що стоїки з відразою ставилися до грошей. Урешті-решт ми не повністю контролюємо заробіток і фінансові втрати. Згідно з традиційним стоїцизмом, єдине, що ми здатні контролювати, — це наші дії і судження".