Максим Розумний: Як зупинити Путіна?

Завдяки активним та ініціативним діям наших основних союзників, передовсім Сполучених Штатів і Великої Британії, стратегічна ситуація нині стала для України значно кращою, ніж була ще на початку 2021 року. При чому, схоже, що це відбулося навіть без відома вищого керівництва нашої країни

Союзники почали перегравати Путіна на його ж полі – в сфері провокацій і спецоперацій. Перший раунд ескалації напруги, що відбувся навесні минулого року, можна вважати виграшним для Росії. Несподіваним скупченням військ біля українського кордону Москва змогла нав’язати свій порядок денний у відносинах із Заходом, Путін відновив свій імідж “крутого хлопця” у міжнародній політиці і переключив росіян з внутрішніх проблем на зовнішні атрибути імперської величі.

Але зараз американці і британці зуміли зіграти на випередження. І зробили це з розумінням того, що основний фронт у сучасних гібридних війнах – це, все ж таки, інформація та інтерпретація подій.

Превентивне повідомлення про ймовірне збройне вторгнення росіян в Україну, що вийшло з американських джерел, створило інформаційне тло, на якому путінські надуті щоки імперської величі, хамські замашки російської дипломатії, абсурдні ультиматуми, істерика в російських медіа сприймалися вже як симптоматика душевно хворого пацієнта в стадії загострення.

Читати також: Максим Розумний: Ігри реконструкторів, або Чого хоче Путін?

У підсумку незграбної російської спроби геополітичного шантажу інформаційна картина російсько-українського конфлікту зазнала кардинальних змін. Ось, головні наслідки на сьогоднішній день.

1) Стало вже очевидним для всіх, що Росія використовує Україну як заручницю своїх відносин із Заходом. Тобто агресія проти нашої країни є способом дошкулити Європі й Америці та жодним чином не залежить від нашої “хорошої” чи “поганої” поведінки.

2) Стало зрозумілим, що не існує “провини обох сторін”, а є одностороння агресія РФ, яка обумовлена фактичним невизнанням української незалежності та права Києва самостійно визначати свою політику.

3) Ясно тепер і те, що події в Криму і на Донбасі 2014 року були не внутрішньоукраїнським конфліктом, а актом агресії з боку Росії. А відтак – не існує ніяких “представників Донбасу” чи “волі народу Криму”, а є лише російські спецоперації та окупаційні адміністрації.

4) Видно також, хто із західних наших партнерів справді хоче допомогти українцям захиститися від загрози зі сходу, а хто використовує кризову ситуацію для отримання зиску від співпраці з Кремлем.

Утвердження цих прозрінь у свідомості світового співтовариства є надзвичайно позитивним чинником і тим наслідком кризи, який Росія вже не може змінити.

Якщо Путін, у той чи інший спосіб, реалізує свої погрози, то це тільки погіршить його становище. Якщо ж він зробить вигляд, що нічого не сталося і жодної загрози від Росії для України не надходить, то це означатиме “кінець гри” з очевидним геополітичним та іміджевим програшем Кремля в підсумку. Адже Путіну, по-перше, вже ніхто не повірить, а по-друге, прояв слабкості – це те, чого йому не пробачать ні прихильники, ні вороги.

Бонусом до цього йде а) посилення антиросійських настроїв в Україні, б) переведення всіх вітчизняних проросійських політиків у статус потенційних або дійсних колаборантів, в) ресурсне посилення і додаткова мотивація українського війська.

Читати також: Максим Розумний: Путінська загроза - реальність чи блеф?

Крім того, спостерігаємо безпрецедентну мобілізацію на антиросійській платформі найбільш активних сил в НАТО. А також ймовірне відчуження від Москви національних еліт пострадянських республік. Вірним Путінським холопом залишається один лише Лукашенко, зростання проросійськості якого чітко корелює з втратою внутрішньобілоруської і міжнародної легітимності.

Що повинна за цих умов робити українська влада, аби не послаблювати позитивний ефект, а посилювати і розвивати його?

Тут є два головних напрямки роботи – інформаційний і дипломатичний. Про військові аспекти реагування на російську загрозу і внутрішню консолідацію на ґрунті громадянського патріотизму зараз не говоримо, але пам’ятаємо, що без цього нічого не працюватиме.

Отже, перше. Слід чітко артикулювати ті реалії, з якими вже не може не рахуватися світове співтовариство. Росія сьогодні – це непередбачувана, агресивна імперія, яка не приховує своїх реваншистських намірів, ігнорує норми і цінності цивілізованого співжиття та є головною загрозою миру і свободі в Європі. Будь-які спроби “зрозуміти” Путіна, виявляти йому «повагу», визнання особливих “інтересів” РФ на пострадянському просторі ведуть лише до зростання агресивності та авантюризму путінського режиму.

Названі вище висновки, які випливають з невмотивованої агресивної поведінки Росії в контексті поточної кризи, мають бути внесені в численні комюніке та меморандуми двосторонніх зустрічей наших посадовців та міжнародних форумів, у яких братиме участь Україна. Вони мають звучати з трибуни ООН та тиражуватися в світових медіа.

Друге. Потрібно запропонувати дієву і раціональну стратегію стримування агресора, яка була б прийнятна для наших партнерів. Для того, щоб зупинити нового Гітлера і врятувати Європу від страшної війни, Захід має зайняти жорстку і консолідовану позицію. Кожен акт агресії стосовно сусідів, кожен факт придушення свободи всередині Росії має вести до зменшення рівня політичної та економічної взаємодії з Кремлем західних демократій та скорочення ресурсної бази режиму, аж до повної його ізоляції.

Очевидно, що для реалізації такої стратегії є дві перешкоди. Перша – це вигоди від співробітництва з Росією, яка є джерелом сировини та ринком збуту продукції для західних корпорацій. Друга – це загрози неконтрольованої поведінки неадекватного лідера та можливих наслідків внутрішньої кризи в ядерній державі.

Обидві проблеми необхідно вирішувати автономно від завдань політичного стримування. Переговори щодо постачання російського газу в Європу і щодо контролю над ядерною зброєю РФ мають вестися з Москвою окремо від основного комплексу відносин. Спроби пов’язати вирішення цих питань з “індульгенціями” на зовнішню агресію та придушення свободи всередині РФ мають бути рішуче відкинуті Заходом.

Паралельно з цим Москву слід послідовно позбавляти інструментів шантажу – і сировинного, і ядерного. Іншого шляху просто не існує. Диверсифікація постачання енергоресурсів у Європу, розірвання технологічних ланцюгів, у яких присутні російські складові, нарощування воєнної переваги НАТО в регіоні Центральної та Східної Європи, домінування США в сфері стратегічних озброєнь і високих технологій – це єдиний шлях зменшити російську загрозу і змусити Москву домовлятися.

Позиція України в цих умовах викликатиме значно більшу повагу і розуміння, якщо в нашій зовнішньополітичній поведінці та риториці також будуть зроблені давно очікувані корективи.

Ми повинні перестати безкінечно щось просити і вимагати. Нам слід більше пропонувати і аргументувати. Україна має стати для Європи і євро-атлантичної спільноти не частиною проблеми, а механізмом вирішення проблеми.

Зокрема, необхідно переключитися у своїй зовнішньополітичній риториці з абсолютно контрпродуктивної вимоги негайного вступу до НАТО (“нас не беруть, але ми дуже хочемо”) на розширення і наповнення практичним змістом тих форм союзницьких відносин, які вже виникли, або можуть виникнути на хвилі нинішнього загострення. Нові програми співробітництва з НАТО, двосторонні і багатосторонні проекти і програми посилення обороноздатності України – це те вікно можливостей, яке може змінити наш статус і роль в Європі вже сьогодні, а не у віддаленій незрозумілій перспективі.

На наших очах формується балтійсько-чорноморський безпековий пояс, що охоплює країни з досить відмінними політичними, геополітичними та економічними інтересами, але об’єднані актуальною проблемою стримування російської експансії. Сюди входять члени НАТО Норвегія і Данія, нейтральні Швеція і Фінляндія, держави Балтії, ключові союзники США в регіоні Польща і Румунія, близька до нас Молдова, Туреччина, яка формально є членом НАТО, але займає дуже самостійну позицію, Грузія та Азербайджан.

Нема сумнівів, що програми військово-політичного співробітництва у цьому форматі можуть отримати значну підтримку з боку США, Канади і Великої Британії. А це вже, погодьтесь, серйозна коаліція.

Для України її географічне становище і перебування на вістрі протистояння Росії створюють унікальну нагоду (і необхідність, насправді) бути ініціатором подібного об’єднання.

А чекати, поки ця вся компанія опиниться в Північно-атлантичному блоці, де вона буде залежати від голосів російських симпатиків з Німеччини, Франції та Італії, немає ні часу, ні сенсу.