Максим Розумний: Путінська загроза - реальність чи блеф?

Вочевидь, що такому наказу має передувати розгром укріплень Об’єднаних сил на Донбасі, що здійснюється, в основному, ракетними і авіаційними ударами, супроводжується перерізанням стратегічних комунікацій, кібератаками на військові об’єкти та критичну інфраструктуру, диверсіями в тилу і деморалізацією керівництва країни.

Поки війська “ДНР” і “ЛНР” тріумфально розширюють свої кордони до адміністративних меж відповідних областей, в Одесі і Харкові проголошуються аналогічні утворення і їм на допомогою вирушають гібридні з’єднання російських десантників, спецназу і “братніх” добровольців з сусідніх Білгорода і Придністров’я.

Беремо до розгляду програму-максимум – з захопленням Києва і приведенням до влади маріонеткового проросійського уряду. Тоді слід очікувати активної ролі Лукашенка і перекидання по частково відремонтованій трасі Е95 мобільних ударних груп Союзної держави з Брянська і Гомеля паралельно з блокуванням навчального центру ЗСУ “Десна”, висадкою російського десанту для захоплення аеропорту «Бориспіль» та, можливо, військової злітно-посадкової смуги під Васильковом. Стримувати українську сторону від активної оборони мають російські бомбардувальники над урядовими кварталами столиці.

Потім, зрозуміло, що за планом вдячні визволені українці в особі Віктора Медведчука зустрічають в “Борисполі” тимчасовий уряд (Азаров, Олійник, Табачник), який прибуває спеціальним бортом в супроводі Лукашенка, Кадирова і Шойгу.

Тим часом російські БТГ з білгородського, кримського і одесько-придністровського напрямків з’єднуються в районі Світловодська-Кривого Рогу-Котовська. В оточений район Дніпра (міста) і Запоріжжя висуваються формування 1-го армійського корпусу Південного військового округу ЗС РФ (Донецьк) підсилені загонами Росгвардії для придушення опору українських військових та патріотичних громадян. Там встановлюється влада «народних республік», що охоплюють, таким чином, половину країни - від Харкова до Одеси - і ставлять світ перед фактом федералізації України.

Нема сумнівів, що подібні плани у генштабі Герасимова існують в досить деталізованому вигляді і провокують рефлекс посиленого слиновиділення у компанії Путіна-Патрушева-Шойгу-Чемезова-Володіна. Але яким чином діяла б Росія, який цей план був затверджений і прийнятий до реалізації?

Ясно, що свої наміри вона б ретельно приховувала. Стягування військ відбувалося б під прикриттям легендованих навчань, дипломатичної “миротворчої” активності, а казус беллі готувався б у великому секреті, щоб бути сприйнятий як величезна несподіванка і “віроломство” української сторони.

Росіянам було б важливо не допустити мобілізації українських збройних сил. У момент нападу вони мали б бути розслаблені і дезорганізовані. Найкраще для цього підійшов би сезон травневих свят або, що більш символічно, період святкування Дня незалежності, коли військові готуються до параду, керівництво прохолоджується на морях, а великі міста порожніють в кульмінаційній точці городно-курортного ескапізму.

Паралельно з цим, у ключових регіонах мали б активно працювати агентурні мережі, формуючи бойові групи, альтернативні органи влади, а проросійські настрої населення мали б підживлюватися демонстративною турботою про українців і “братерською” риторикою кремлівських ЗМІ. Нові Маркови, Аксьонови, Левченки не сходили б з екранів підконтрольних телеканалів, вербуючи собі прихильників в регіонах і готуючи громадську думку до політичного розвороту. З Москви нам би показували старих і нових, вирощених ГРУ і СВР, політичних лідерів з привабливими обличчями і заманливими обіцянками. 

На зовнішній арені Лаврову і компанії довелося б уникати антиукраїнських висловлювань та постійно наголошувати на прагненні допомогти українському народові здолати внутрішні суперечності, висловлюючи сподівання на майбутнє порозуміння і більш конструктивний курс державного керівництва України.

Стратегічним завданням Москви було б також позбавлення України можливої підтримки Заходу. Для цього вона мала б тактично уникати конфронтації з НАТО і Вашингтоном, та вивести своє майбутнє вторгнення в сусідню країну поза рамки відносин із Заходом.

Всередині Росії початок воєнних дій мав би виглядати як логічне, але водночас вимушене і спонтанне рішення, що має на меті «припинити страждання» братнього українського народу, та аж ніяк не є покаранням “зарвавшихся хохлов” чи завойовницькою операцією на чужій і ворожій території. Адже захоплені військовою силою території треба буде ще якось контролювати і утримувати, що можливо тільки при бодай видимій взаємній лояльності окупантів і окупованих.

Як бачимо, насправді Росія робить усе навпаки. Вона відверто погрожує і демонструє ненависть до всього українського, консолідуючи населення і політикум сусідньої країни на антиросійській платформі.

Крім того, Москва свідомо робить Україну заручницею своїх відносин із Заходом, спонукаючи останній робити для захисту України навіть більше, ніж він був до цього готовий.

Путін прямо говорить, що проблема не в якихось “народних республіках” і ображених “хунтою” українських громадянах, а в зоні особливих інтересів Росії та в фактичному невизнанні Москвою української незалежності і права Києва на самостійну внутрішню і зовнішню політику.

Ясно, що за цих умов шанси на успішне вторгнення російських військ, якби воно трапилося прямо зараз, кардинально зменшуються. Наше військо (будемо сподіватися) мобілізоване, сектор безпеки на сторожі, союзники гранично вмотивовані, а всередині Росії можлива війна, її неминучі жертви і втрати навряд чи будуть визнані більшістю населення як виправдані і необхідні.

Тоді чому Кремль діє всупереч логіці? Чому він робить усе, щоб майбутнє вторгнення в Україну було якомога важчим для реалізації і тяжчим за наслідками для самої Росії?

Відповідей може бути дві. Або Путін діє сам собі на шкоду і не знає, як правильно організувати інтервенцію, або загроза вторгнення є фіктивною і прикриває собою іншу мету й інший план.

Перший варіант аналізувати ми не будемо, а про другий спробуємо поміркувати у наступній публікації.