Я читав її у поїздах і в підземних переходах, де ховався від ракетних обстрілів, захоплено розповідав про неї на презентаціях власної книжки – може, навіть більше про "Машину обурення", ніж про свої тексти.
Тобіас Роуз-Стоквелл – письменник, дизайнер і технолог, який живе у Нью-Йорку, він публікувався в The Atlantic, WIRED, NPR, BBC, CNN та багатьох інших виданнях. Його дослідження спрямоване на зменшення токсичності та поляризації в рамках провідних технологічних платформ, зокрема неусувного сьогодні фейсбуку. Раніше він очолював гуманітарні проєкти в Південно-Східній Азії, зосереджені на зусиллях з подолання руйнівних наслідків громадянської війни (зокрема, у Камбоджі), за що був ушанований нагородою від Далай-лами XIV.
У цій книзі розповідається про радикальний вплив соціальних медій на суспільство і політику.
Наводячи чимало яскравих прикладів, аналізуючи застосування малопомітних і, здавалося б, не надто впливових чинників, от як створення "лайків" або кнопки поширення контенту, Роуз-Стоквелл аналізує, як саме вони впливають на наш спосіб мислення, спричиняючи загальносуспільну кризу довіри.
Читайте також: Дощ війни
Автор занурюється в історію друку і журналістики (від Мартіна Лютера, поширенню поглядів якого сприяло створення друкарського верстата – та аж до занепаду й зникнення місцевих газет, які не витримали конкуренції з соціальними медіями), переконливо доводячи, що сьогодні ми маємо справу з неабиякою загрозою раціональному мисленню і зваженому прийняттю рішень.
Розповідь Тобіаса Роуз-Стоквела викликає тим більшу цікавість, що він сам брав участь у розробці та прикручуванні згаданих кнопок, створенні алгоритму ранжування, який почав збільшувати охоплення емоційно забарвленого контенту. Більшість цих функцій були створені із цілком позитивними намірами (зробити поширення контенту вірусним, закликати людей до солідарності, співпраці та взаємодопомоги, стимулюючи благодійні та політичні акції тощо). "Ми були одержимі ідеєю емпатії як інструменту для зміни людської поведінки. Я був переконаний, що будь-яке збільшення кількості емпатії зробить світ кращим, що емпатія – це буквально одне з найважливіших почуттів, яке може відчувати людина. Популярним рефреном тієї епохи стала промова Обами про так званий дефіцит емпатії та про те, що сама по собі емпатія – це "якість характеру, яка може змінити світ". Соціальні мережі були найважливішим новим інструментом, який ми мали для пробудження емпатії. Хоча сьогодні це важко помітити, оптимізм навколо цих інструментів був відчутним і заразливим у перші роки їхнього використання. Ми вважали, що ця технологія була доброчесною сама по собі", – згадує автор.
Однак не так сталося, як гадалося. Соціальні показники, стрічки фейсбуку, створені алгоритмом, можливість ділитися контентом в один клік – докорінно змінили типи інформації, доступні для всіх, і в сукупності спричинили кардинальні зміни в тому, як ми аналізуємо та обробляємо нову інформацію. Адже вся архітектура соціальної мережі працює з урахуванням вірусності, з конкретною метою привернути нашу увагу якомога швидше. За відсутності тертя між імпульсивними думками наших сусідів і нашими власними, за відсутності неквапливої рефлексії швидке мислення має перевагу.
Читайте також: Похвала мужності
Відчуття потоку інформації такого типу є відчуттям терміновості – все стає критично важливим. Наш мозок не знає, як відрізнити емоційно нагальне від того, що справді важливо.
Ось чому, коли ми заходимо на фейсбук, то майже одразу стикаємося з потоком негативу, чварами, сварками, образами, відфренджуванням і блокуванням: "Вперше більшість інформації, яку ми споживаємо як біологічний вид, контролюється алгоритмами, створеними для захоплення нашої емоційної уваги. Як наслідок, ми чуємо більше розлючених голосів, які вигукують страшні думки, і бачимо більше загроз і страшних новин просто тому, що це історії, які, найімовірніше, нас зацікавлять".
Тепер, коли в гру вступив штучний інтелект, справи наші стали ще драматичнішими. Мережею поширюється фейковий контент, створений машиною, і відрізнити правду від вигадки, реальних людей від вигаданих, події, що сталися, від подій, яких ніколи не було і не буде, практично неможливо. Як приклад можу згадати нещодавнє вірусне поширення фотографії під назвою "Авдіївка просить молитви", де воїни моляться на колінах у снігу біля розп'яття. Мало хто звернув увагу, що в жінки на передньому плані недомальований автомат, що форма солдатів невідомого жодній відомій армії зразка, а той, хто висить на хресті, з доброго дива вбраний у щось, що ненав'язливо нагадує балетну пачку... Тисячі репостів і лайків (щоправда, згодом чимало користувачів, з якими емпатія і штучний інтелект зіграли недобрий жарт, видалили згенеровану картинку зі своєї стрічки).
Читайте також: Іспит сумління
Чи кращі справи з висвітленням реальних подій? Сьогодні ми навряд чи побачимо заголовок, який не пройшов би серйозного спліт-тесту для оптимізації залучення аудиторії (принаймні в американських виданнях). Сумна правда полягає в тому, що війна, терористична атака або жахливе масове вбивство – кожна з цих подій принесе реальні гроші компанії, яка продає новини. Або ж тисячі лайків і поширень у соціальних мережах, які поруч із засобами масової інформації стали прожекторами, що висвітлюють ці історії, відкидаючи величезну тінь, яка не раз набагато страшніша за реальні події, бо викликає надмір люті, гніву, ненависті та обурення.
"Машина обурення" – це черговий точний і невтішний діагноз нашого цифрового часу, заклик до вироблення реальних інструментів зменшення галасу та шаленства. Тільки від нас залежить, одужаємо ми чи ні, знайдемо вихід із лабіринту алгоритмів – а чи залишимося там назавжди, швидко втрачаючи людську подобу і гідність.
Спеціально для Еспресо
Про автора. Костянтин Москалець, письменник
Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.