Костянтин Москалець: Мій Стус

Один з найкращих способів ушанувати пам’ять поета – це просто сісти і почитати його вірші. Може, тому таким доречним здається вихід у світ напередодні сумної дати нового зібрання поезій Стуса, запропоноване небайдужим читачам одним із найкращих українських видавництв, властиво, “А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГОЮ”. Робота над післямовою до цієї книги, численні розмови з її упорядником, Іваном Малковичем, не тільки спонукали мене уважно перечитати понад 300 сторінок Стусового поетичного доробку, а й повернутися душею в той, не такий уже й давній, лихий час, коли світ облетіла звістка про смерть українського поета-дисидента, практично невідомого моєму, молодшому поколінню. Саме тоді, восени 1985 року, я вперше почув це стисле ім’я, яке радше нагадувало псевдонім котрогось із нескорених бійців УПА, тоді ж, завдяки українській редакції радіо “Свобода”, почув заборонені в СРСР вірші поета. Сьогодні важко уявити, але досить легко пригадати, з якими труднощами проникали й поширювалися за нашою «залізною завісою» твори ворожих комуністичному режимові авторів. “Свічу в свічаді”, видану “Сучасністю” 1977 року, мені по великому секрету позичили почитати на одну ніч, “Палімпсести” тієї ж “Сучасності” 1986 року з чудовою вступною статтею Юрія Шевельова – на три дні. Зайве говорити, що та ніч і ті три дні були одними з найзмістовніших у моєму житті. Інтенсифікована обмаллю часу читацька рецепція досягала гостроти лазерного променя, подеколи здавалося, що я не читаю, а чую ці вірші, і голос читця та його висока сутула постать здавалися до болю знайомими, щоб не сказати рідними. 

Я також ніколи не забуду останньої ночі в гуртожитку Літературного інституту, в Москві, коли мій однокурсник, московський єврей, привіз цілу паку самвидаву з віршами Стуса. Української мови він не знав, і ми, замість того, щоб хляти горілку з рештою випускників, усамітнились у кімнаті, майже до ранку читаючи поезії, які я на ходу перекладав приятелеві російською, а тоді обговорюючи їхні чесноти, бо вад у віршах Стуса за тих обставин ми не помічали впритул.

Можливо, Стуса дійсно найкраще читати вночі.

Уже значно пізніше, в 1999 році, мені випало – не побоюсь цього слова, яке декому може видатись надмірно пафосним – щастя писати розлогу рецензію для часопису “Критика”, присвячену щойно виданому зібранню творів Василя Стуса. Саме тоді я познайомився з усім масивом відомих на той час творів поета, включно з численними варіантами віршів, а також епістолярною та літературно-критичною спадщиною. І тільки тоді відкрилася вся велич цієї рідкісної для наших теренів постаті, його драматична, важка боротьба не тільки з примітивним і продажним, зараженим комуністичною ідеологією соціумом, але й із Богом та занапащеною Вітчизною (саме так, у розумінні Стуса ці слова обов’язково мають бути бодай подумані з великої літери). Мене й сьогодні дивує розмах його особистості, її неспівмірність із довколишнім оточенням, і, відповідно, гостре небажання адаптуватися до вимог того оточення, слідувати писаним і неписаним законам стада. Людина, яка в оригіналі читала Гайдеґґера в той час, коли більшість тодішніх викладачів єдино істинної марксистсько-ленінської філософії навіть чути не чула ім’я німецького мислителя, або ж, чуючи, на всі замки замикала двері професорських умів, з головою залазячи під рятівні догматичні ковдри; людина, яка безжально роздавала дошкульні і справедливі оцінки тогочасним літературним та політичним генералам, як і літературним та політичним процесам загалом, проникливий і глибокий літературознавець, яких після Зерова не траплялося в українському літературознавстві, незважаючи на всі його офіційні інституції, титули і ордени – ця людина змушена була все життя поневірятися на маргінесах, заробляючи хліб насущний найостаннішими, найнепрестижнішими навіть для убогої і понурої країни Рад роботами, роками сидячи в ув’язненні і на засланні, врешті, гинучи насильницькою, найпевніше, смертю в промерзлому кучинському карцері.

Мені й досі бракує Стуса. Живого, різкого, кострубатого, безкомпромісного – і безмежно відважного та обдарованого. А також бракує таких, як він. Людей, з якими можна говорити й читати вірші одне одному до світанку. Людей, які не продають і не продаються за жодне з нещасних лакомств світу цього. Людей, з якими не страшно піти на розстріл – і з якими не страшно жити гідне людини життя. Я тішуся, що нове видання “Палімпсестів” має саме таку, синю обкладинку. Вона нагадує про нічне небо і про вічність, якої у Василя Стуса не зможе відібрати вже ніхто, у якій його ім’я вічно палатиме золотими літерами. І дай нам Бог усім до тієї вічності дорости.