"Нам блазнів множити не варто, і в мистецтві особливо", - Любомир Медвідь

80-річний народний художник України, академік, кавалер ордена Ярослава Мудрого V ступеня Любомир Медвідь є нині не просто знаним митцем, а й таким, чиї твори за мінімальні гроші не купиш. На спеціальному аукціоні для допомоги воїнам АТО два його пейзажі продали за сім з половиною тисяч доларів. Автор персональних виставок не тільки в Україні, а й  за кордоном (зокрема у Варшаві, Нью-Йорку, Торонто, Чикаго, Ханчжоу) Любомир Медвідь у радянські часи хоча й не був репресованим, але теж зазнавав обмежень. Тим більше, що  близько товаришував з дисидентами. Збудувавши вісь творчості на основі власних пошуків змісту людського життя та віри в Господа,  Любомир Медвідь поділився спогадами та роздумами про світ і людину в ньому в ефірі програми "Вечір з Миколою Княжицьким". Уривки з цієї розмови нині вашій увазі. 

Пане Любомире, недавно ви хворіли на Covid. Як  перенесли хворобу? 

На щастя, позбувся її півтора місяці тому. Так, я мав Covid середньої важкості. Сьогодні думаю, що дуже добре зробив, що ліг у лікарню. Бо вдома я міг би то все й не пережити, оскільки – вік. 80 років все-таки.  А завдяки правильному лікуванню зараз не маю важких насідків і помалу з того виходжу.

…і продовжуєте працювати. Як гадаєте, навіщо живе сучасний художник? У середньовіччі, приміром, художник в загальному уявленні жив для того, щоб малювати портрети вельмож або таке, щоби цих вельмож зацікавлювало, а вони натомість художника утримували.  За радянської системи художник існував, щоби  - з одного боку - прославляти систему,  а з іншого, щоб через мистецтво демонструвати свободу і показувати, що народ цю свободу має. Ну так, як ви, наприклад. Чи люди вашої школи. Чи близькі вам за духом, які не були в тренді соціалістичного реалізму, але отримували від того, що малювали, величезне задоволення.

Але все-таки в тренді соціалістичного реалізму ми були. Адже  жили в той час і так чи інакше мусили на свою сучасність реагувати. Наше творче кредо мало бути або узгоджене або неузгоджене з тим, що відбувалося навколо нас. І то вже інша справа, в яку форму ми то все вбирали  

Знаю, що в ті часи ви багато спілкувалися з Калинцем та іншими дисидентами. Але, попри те, самі дисидентом не стали і таким себе не вважали, зберігаючи свій рівень свободи і власне непристосуванство. 

Не обов’язково перебувати в окопах…. Значно важче було людям, які в окопи не пішли, а змушені були діяти в умовах системи (а система була доволі щільною і жорсткою). І навіть в тих умовах намагатися промовити до суспільності в той чи інший спосіб – алегоричний чи менш алегоричний, більш відкритий чи більш закритий, донести свої думки, позицію – це теж вчинок. Тобто художники – це аж ніяк не люди, що ухиляються від реальності, бо промовляють  у свій власний спосіб. 

Коли ви були дитиною, то мріяли стати письменником. Ваші картини часом нагадують літературні твори. Якось пов’язане ваше бажання оперувати словом з тим, що знаходить свій вияв у малярських творах? 

Моя картина якраз починається там, де завершується можливість слова, і навпаки: слово починається там, де закінчуються можливості картини. То є дві різних форми мистецького вислову. Вважаю, що художник, позбавлений інтелекту та відчуття моралі (а це завжди взаємопов’язано - якщо немає інтелекту, то й мораль відсутня),  мав би облишити пензель чи, скажімо, різець, чи стек і не хуліганити у просторі, який називається простором мистецтва. Нам блазнів множити не варто, і в мистецтві особливо. На жаль, нині  не можна сказати, що на мистецьких теренах із митцем все гаразд. Бо істинні достоїнства – відповідальність, інтелект та мораль, кожен розуміє по-своєму. Навіть дехто у значенні доктрини соціалістичного реалізму, коли  також казали, що "маєте бути відповідальним перед громадськістю". Але якщо людина почуває себе достатньо організованою і відповідальною, то вона і в умовах тоталітарного режиму може зробити дуже й дуже багато. 

Однак, приміром, Калинець був обмежений у тому, що робив.

Але те, що робив, офіційних підстав забороняти не було. Так і  те, що  робив я, не давало підстав офіційним органам  для  якихось заборон. Формальних підстав. То присікувалися в інакший спосіб.  Приміром, 1962-го року у Львівській картинній галереї відкрилася моя виставка, яку розкритикувала газета "Львовская правда". Не сподобалися діти на картинах - нерадісні. Але критика в друкованому органі обкому Компартії означала заборону. Так і сталося: мою виставку, яка мала відбутися у Києві, після цього скасували. 

Пане Любомире, вам випало бути студентом відомих митців (зокрема Карла Звіринського). Як колись ви у них, так нині у вас вчиться  молодь. Чи відрізняються сучасні українські студенти від вас, тодішніх,  і чим? 

Радикально відрізняються. І, на жаль, не завжди на їхню користь. Ми навчалися мистецтву, знаючи, що в такий спосіб збережемо для себе певну волю і певну незалежність. І навіть якщо доведеться говорити обережно, алегоричною мовою, то мистецтво – це площина, в якій ти можеш зреалізувати те, що задумав.  А щодо сучасного покоління молодих людей, то, на мій погляд,  вони, швидше, бачать дорогу, а не бачать мети. 

Коли дивишся на ваші роботи, чи роботи ваших друзів або близьких до вас людей тогочасної художньої школи, то бачиш абсолютно європейський рівень. Враження, що ці речі могли бути створеними у  будь-якій європейській країні. Однак тоді не особливо можна було говорити навіть про Малевича, Київську школу художників… Інтернету не було, а  навколо був суцільний соцреалізм. Отож звідки такі суголосні Європі ідеї? 

Інформація і справді була дуже обмеженою. Однак те, що її було так мало, перетворювало її у неймовірно цінну. З одного боку. З іншого - як би то дивно не звучало, навіть у тоталітарну епоху були люди, які дбали, щоб відомості про суттєве і значиме все ж з'являлися. За таких умов  існував Твардовський з "Новим міром" чи наш "Всесвіт", який став вікном у світ іноземної  літератури - наскільки це було можливо. Зокрема, там уперше в СРСР надрукували  "Хрещеного батька" Маріо П’юзо. Тоді ж там був опублікований роман століття – "Все королівське військо"Роберта Пена Воррена, за який автор отримав Пулітцерівську премію,а сам роман за версією журналу "Тайм" увійшов  до переліку ста найкращих англомовних романів всіх часів. 

Ваш цикл "Ремінесценсії" свого часу був надзвичайно відомим і популярним. Він ніс у собі певні ідеї, пов’язані з зображенням суспільного людського цинізму. Що вас турбує зараз?

Те, що й турбувало. Приміром, ще в 60-ті роки  я звернувся до теми евакуації. Це, властиво, була евакуація не в прямому розумінні того слова, що хтось звідкись кудись їде. А йшлося про параметри людини у всесвіті, про її місцеперебування, про пошуки нею у тому всесвіті свого місця. І звернення до такої теми продиктували мені мої враження від  євангельської притчі про блудного сина. Я занурився у роздуми  про шлях від отчого дому і шлях до отчого дому. І от все те, чим почав займатися в контексті тих роздумів, пізніше переросло в різні проекти, і зокрема в проект "Ремінісценсії".  Мені й сьогодні подобається розмірковувати над тим, куди йдемо – "від" чи "до", мета є чи її не існує. Кафка казав: "Існує мета, немає дороги. Те, що ми називаємо дорогою, є ваганням". А я би сказав дещо інакше:  існує дорога, але немає мети. От зрозумілої мети сучасна людина у всякий спосіб воліє позбутися. Тобто є потреба вирішувати  щось злободенне, але немає думок,  що поза тим. Існує прагматизм хвилини, але не існує вищої мети, того, що відрізняє людину від рослини. Хоча  рослину жодним чином образити не хочу. Мене бентежить, що наші сучасники якось дуже легковажно ставляться до проблем, що  пов’язані з вірою, що вони позбавлені контакту з Вищим розумом, з Абсолютом. 

У вас удома є фото вашого родинного розваленого будинку у Вар’яжі  - колись місті з Магдебурзьким правом, а нині  занедбаному селі в Сокальському районі на Львівщині, на вашій малій батьківщині. Це  має якийсь стосунок до осмисленої вами теми евакуації? 

Так, мені "евакуацію" випало пережити. Коли в 1945-му році вже був визначений кордон між Радянським Союзом і так званою демократичною Польщею, ми опинилися на самому пограниччі. Саме тоді відбувалися оці депортації, відомі нам як Вісла-1, Вісла-2. Нас вивезли в Радянський Союз. Попри все, мій батько таємно все ж сподівався, що опиниться в Україні, а не де-інде.  При тому дуже ризикував, бо був не звичайною сільською людиною, а дрібним торговцем, що мав у Вар’яжі власний магазин. А це за радянської системи аж ніяк не "плюс" до біографії. І ми  залишилися. Волею випадку. Бо коли зупинилися на станції Хабарівці під Збаражем, вагони-телятники, в яких нас везли, раптом саме в той момент виявилися потрібними для якоїсь іншої мети.  Отож в цьому місці нас викинули з тих вагонів з усім нашим манаттям і ми два місяці жили на станції. Якимись правдами-неправдами батько дістався до Львова (мав тут власні контакти), і так ми на цих землях осіли. Очевидно, моя підсвідомість те страшне повернення не забула, зрештою, як про супутнє йому напруження сил усілякого роду - і фізичних, і духовних, й інтелектуальних. Тож сумніву нема, що то все присутнє у моєму єстві і що воно виявляється у моїй творчості. До речі , в кінці травня і упродовж червня у Львівському палаці мистецтв я покажу свій новий проєкт, пов'язаний з прочитанням притчі про блудного сина. Тобто мене далі цікавить доля людини у її вічній мандрівці.

Пане Любомире, чи слідкуєте за сучасними політичними подіями, зокрема в Україні? Як їх оцінюєте? 

Дуже тривожуся. І причини зрозумілі. Також хвилююся за те, що така багата під різним оглядом (і талановитими людьми, і ресурсами, і можливостями) країна як Україна досі не має належного пошанування у світовому співтоваристві. Знову ж таки зрозуміло, чому.

Але ж змінили владу - вибрали Зеленського, який обіцяв боротьбу з корупцією і багато інших свобод. Чого ж це не працює? 

Я Зеленського не вибирав однозначно. Ефект, який стався вже майже два роки тому, до цього часу мене дивує.  Але навіть у такому невдалому виборі з тим треба жити.  З того потрібно зробити належні висновки, і намагатися надалі минати підводні камені та  вирівнювати становище нашого державного човна. Бо про корабель поки не йдеться…