Не вбий, або Токсичність критики

Натрапляючи на пости, присвячені темі знецінення і критики, я відчувала певний дискомфорт, бо загалом у критиці немає нічого злого. Ба більше, вона потрібна – особливо коли ти щойно починаєш писати або друкуватися і всі твої тексти здаються тобі мало не геніальними. Це підтверджують твої друзі й рідні – і що з того, що вони не є фахівцями в літературі? Сьогодні ж початківці (та й не лише вони) ще більше утверджуються у своїй талановитості завдяки соцмережам, де під відверто слабкими віршами рясніють десятки захоплених коментарів. Чи повірять такі автори фаховому критикові, який скаже, що ці тексти кепські і що їх узагалі не варто друкувати – навіть у соцмережах? Навряд чи. А дарма.

Згадувала тих, хто колись критикував мої тексти або навіть не критикував, а просто мовчки слухав, коли я читала вголос щось із новонаписаного, і нічого не говорив: мовчання промовляло більше за слова. Згадую старших друзів-письменників, які чесно казали те, що думали про мої ранні тексти. Часом зміст сказаного означав, що так, як я тоді писала, взагалі не варто писати: це тексти вторинні, по них видно, що в мене ще дуже мало життєвого і літературного досвіду. Юрко Іздрик, якому я надіслала добірку віршів для легендарного часопису “Четвер”, не просто відхилив майже всі з них і надрукував тільки одну поему (але, як я собі тепер думаю, краще б не друкував і її!), а й прокоментував, що з тем і лексики видно, що я закінчила Могилянку і що, шукаючи матеріалу для віршів, я беру якісь черепки й, замість описувати їх, загортаю в папірчики. “Описуй нарешті черепки, Бо!” – сказав він. Як мінімум, це було для мене неочікувано. Але не знеохотило й не можу сказати, що травмувало. Радше спонукало до пошуків іншої мови письма в собі, і було несподівано приємно виявити, що вона в мені є – життєдайна і прекрасна.

Якщо хочеш знати, що таке добре письмо й добра література, то довіряєш тим, хто на ній знається. Якщо хочеш навчитися добре писати, шукаєш тих, у кого можеш чогось навчитися – чи з їхніх текстів, чи безпосередньо від самих письменників. Свого часу я вчилася писати у Бориса Віана (коли мені була цікава майже що фантасмагорична побудова простору й подієвості в тексті), але, написавши свій перший чималий за обсягом прозовий текст, спершу відклала його, а згодом узагалі викинула: це були радше вправи з письма. Письмо задля письма, сюжет сам по собі, який нічого, крім власне сюжету, не промовляв навіть до самої мене. Письмо з голови, а не з серця.

Згодом я багато вчилась у неймовірно тонкого поета Олега Лишеги – і з його віршів, і від нього самого. Бачила його неймовірну скромність – він ніколи нікуди не пхався зі своїми текстами, не рекламував себе на весь світ, а водночас знав собі ціну. Вчилась у Тараса Прохаська – точності й лаконізму письма, а також легкої іронії щодо себе й написаного. Чогось вчилась у Селінджера. Чогось – у мого майбутнього (як згодом виявилося) чоловіка, Костянтина Москальця. О, була низка авторів, у яких мені було що взяти! Обравши собі таких учителів, я досить стерпно витримувала колючі рецензії критиків (а вони також були; здається, немає письменника, який не досвідчив би їдкої, некоректної, поза межею етичності, критики). Видаючи книжку, тепер я й сама вже більш-менш знаю, чи вона добра, і, працюючи над рукописом, сама відсіюю те, що є слабким, недокінченим, не надто вдалим. Читаю те, що критики пишуть про мої книжки й про книжки моїх колег, дослухаюся до написаного, але довіряю передовсім фаховим літературознавцям, а не журналістам від культури.

Критика – це незле. Кепсько, коли вона вбивча й жовчна, коли рецензент насолоджується критиканством, насміханням із автора. Із доброї ж критики можна багато чого взяти. Зрештою, завдяки їй можна вчасно сказати самому собі «стоп» і не друкувати того, за що колись буде нестерпно соромно. Можна взяти глиняні черепки й навчитися нарешті писати їх. Або ще інакше: зліпити свій прекрасний глиняний глечик. Вочевидь, якщо я піду на майстер-клас із гончарства, гончар спочатку теж коментуватиме мої невправні спроби, скеровуватиме або зупинятиме мою руку. Але врешті саме завдяки цим коментарям я навчуся робити те, що роблю, добре.

Тож дякую тим, завдяки кому я не надрукувала колись безлічі дурниць, і трохи шкодую через тексти, повні дурниць, які таки надрукувала, бо не знайшлося когось, хто сказав би: "Не квапся, почекай. Ти можеш писати краще".

...Поки я роздумувала про критикування без критиканства, сторінка фейсбука принесла мені десятки постів з нагоди святкування 109-ї річниці Пласту. Мене вразило, що майже всі вони про неймовірну взаємопідтримку. Багато пластунів писали про те, що саме Пласт навчив їх вірити в себе. Там, де їм бракувало певних умінь, знань і наполегливості, де хотілося опустити руки й здатися, були ті, хто казав: “Ми віримо в тебе. Йди далі”.

Прикро, що в літературному світі, де перетинається безліч прекрасних, обдарованих людей, ми, на жаль, не завжди вміємо підставити плече й подати руку, зате добре вміємо розгромити й принизити. Може, це теж про заповідь “Не вбий”? Ви щось про це знаєте? Я не знаю.