Коли банан – не просто банан

"Під деревами тальх, щільно усіяних плодами, у широких затінках" - ці рядки, якими змальовує рай коранічна сура "Аль-Вакіа", часто перекладають як "під банановими деревами…", а відтак трактують як єдину згадку про них у священній книзі ісламу. Хоча у "звичній" арабській "тальхом" іменують червону акацію, а для бананів використовують слово "мауз" (співзвучне з перським та турецьким "муз").

Проте традиція ця насправді давня, спирається на авторитет власне мусульманських коментаторів – починаючи з Абу Саїда аль-Худрі, і врешті-решт вплинула навіть на наукову термінологію. Адже в 1753 році Карл Лінней дав банану "ботанічне" ім’я "муза парадізіака", тобто "райська" - немовби поєднавши східну назву зі східною ж легендою.

Карл Лінней

Сумніви ж у тому, що "тальхом" могли іменувати саме бананові дерева (які, звісно, з наукової точки зору взагалі ніякі не дерева, а велетенська трава) спираються насамперед на той факт, що банани на Близькому Сході набули поширення вже після смерті Мухаммада (але вже за життя вже згаданого Абу Саїда), коли у створеному наступниками пророка Арабському халіфаті розпочалася так звана "зелена революція", яка супроводжувалася численними запозиченнями культур перського, китайського або ж індійського походження.

Втім, банан і індійці, найімовірніше, запозичили, хоч і на тисячу-півтора років раніше за арабів. Більшість дослідників погоджуються з тим, що хоч дикі різновиди цієї рослини поширені і в Індії, і в цілій Південно Східній Азії, одомашнили її взагалі-то на острові Нова Гвінея, де їх іменували "мугу".

Одномашнили, бо в плодах "неприручених" бананів повно твердих кісточок-насінин. Потрібна була селекція, щоб врешті вивести сорти без них. Щоправда, такі, "ошляхетнені", рослини вже не могли розмножуватися природним чином – бо ж насіння вони вже не мали – лише живцюванням, тобто із допомогою тієї самої людини.

Кісточки в плодах "дикого" бананового дерева

Але й перспективи поширення для банану це відкрило неймовірні. Вже невдовзі його почали вирощувати на всі сусідніх – і близьких, і доволі далеких від Нової Гвінеї островах, зокрема й на тих, де мешкали малайці, які дали смачному і поживному плоду ще одне ім’я - "пала". А вже вони познайомили з бананами індійців при цьому доволі рано – вони згадані вже у ведичних гімнах. Що вже казати про "Махабхарату", "Рамаяну" та тексти буддійського канону.

Греки, які дісталися долини Інду вже за часів Александра Великого вже сприймали банан як суто індійську рослину. Звертаючи увагу, між іншим, не лише на її плоди, а й на листя. Яке давало тінь – в якій із задоволенням ховалися від спеки тамтешні мудреці. Та й досі слугує багатьом індійцям за своєрідний "посуд".

"Історія рослин" Теофраста, видана у 1644 році

Першим широкій грецькій аудиторії про банан (під назвою "пала") розповів Мегасфен – посол Селевка Нікатора, соратника Александра, який на той час вже став самостійним царем, до двору індійського володаря Чандрагупти. Можливо саме зі слів Мегасфена опис банана потрапив і до праць його сучасника – "батька давньої ботаніки" Теофраста.

Згадував "дивовижний індійський плід" і Пліній Старший. Він, щоправда, використовував для нього радше описову назву – "арієна" (тобто "подібний до тарана", "палою" римський вчений іменував рослину "в цілому"). Ми не знаємо, чи бачив Пліній "арієну" на власні очі. Проте й стверджувати, що про існування банана в стародавньому Середземномор’ї нібито не здогадувалися, не доводиться.

Це, між іншим, підважує заперечення тих, хто вважає, що банан не міг бути згаданий в Корані лише тому, що на той час він не був поширений на Близькому Сході, - зрештою, йшлося не про звичні рослини, а про "райську флору", про яку пересічні араби могли лише чути, не стикаючись з нею в реальному житті.

А ось в південному Китаї банани вирощували щонайменше з початку III сторіччя. Ян Фу, що жив в цей час, згадує їх як екзотичну, але вже цілком місцеву культуру. Втім, і для арабів, варто було їм лише познайомилися з бананом "вживу", він став одним з найулюбленіших їхніх фруктів (або ж ягід, якщо бути науково точними), тож і поширили вони його всюди, де клімат дозволяв створювати бананові плантації – аж до Мароко і півдня Іспанії (яку мусульмани іменували Аль-Андалус).

До Східної Африки банан, звісно, міг потрапити й іншим шляхом – з суматранської держави Шрівіджая через Мадагаскар, який був у цей час нею, по суті, колонізований. Не можна, однак, виключати, що й до Аравії його привезли не з Індії, а з тієї ж Суматри. Зрештою, є дослідники, що й арабське "мауз" виводять аж з новогвінейського "мугу".

Хай там як, а поширення культури на африканський Захід – до берегів Гвінейської затоки - є вочевидь заслугою саме арабських, або ж арабомовних купців. Про це свічить, що й назва плоду, поширена в тих краях, походить від арабського слова із значенням "палець", що з часом і перетворилася на вже відомий нам "банан".

Принаймні з XIII сторіччя популярною стає легенда, за якою банани не просто зростали в раю, а й були тим самим "плодом пізнання добра й зла", згаданим у Старому Заповіті. Її автором (або першим, хто її записав) називають одного з найвідоміших єврейських вчених і лікарів середньовіччя Моше бен Маймона.

Моше бен Маймон із учнями

Версія ця припала до душі й християнським книжникам Західної Європи. Можливо тому, що яблука, айва, або ж навіть фіги, які ототожнювали з "плодом пізнання до того" могли здаватися їм занадто банальними для цієї ролі і звичними для їхніх одновірців. Натомість банани здавалися куди екзотичнішими, та й знали про них європейці здебільшого за переказами – із книжок мусульманських авторів або ж творів Плінія і Теофраста, збережених візантійцями або перекладених арабською.

Чи не першим "західним" зображенням бананової плантації вважають малюнок у популярному посібнику "Таквінум санітатіс" - у копії, виготовленій аж у XV сторіччі. Та навіть за ним можна зрозуміти, що його автор просто не бачив бананових дерев "вживу". Та й не росли вони в країнах католицького світу– за винятком вже згаданої південної Іспанії, держав хрестоносців у Святій Землі та Кіпру.

Бананові дерева на малюнку з "Таквінум санітатіс" XV сторіччя

Кіпр - знову таки у XV сторіччі - опинився під владою Венеції. Проте, якщо б хтось і спробував привезти звідти банани хоча б до метрополії – вони б очевидно встигли б згнити у трюмах навіть найшвидших, як на ті часи, галер.

Сцена із бананом у фільмі "Небезпечна краса", звісно, ефектна, проте навряд чи могла мати місце за часів Вероніки Франко - саме з цієї, цілком банальної причини (власне й в книжці "Чесна куртизанка", за якою фільм знятий, її немає, це "винахід" режисера). Годі й казати, що за тієї доби й самі банани не викликали у публіки особливих еротичних асоціацій – принаймні до нас не дійшли жодні згадки про них.

Кадр з фільму "Небезпечна краса" - головна героїня, Вероніка Франко, ковтає банан на очах дружин венеційських аристократів

Найзахідніші з європейців – португальці - в тому ж XV сторіччі "зустрілися" з бананами на західному узбережжі Африки. І "допомогли" їхньому переселенню на острови в Атлантиці – насамперед на Канари. Ті, щоправда, невдовзі стали кастильськими. Тож уже кастилець Томас де Берланга – вже через кілька років після відкриття Христофором Колумбом Нового Світу, у 1516-му привіз перші саджанці до Гаїті. А звідти банани поширилися цілою Америкою (втім, до Бразилії їх, звісно, привезли ті таки португальці)

Деякі за кілька десятиліть встигли навіть здичавіти – згодом це дозволило деяким дослідникам припускати, що бананові дерева росли у Західній півкулі й до приходу європейців. Проте жодних надійних підтверджень цієї версії не досі не знайшли (та й зацікавити людину могли лише їстівні, а відтак виведені штучно банани, а їх в Новому світі до Великих географічних відкриттів точно не було).

З часом власні колонії та торгові факторії в Америці, Африці та Азії з’явилися й у французів, голландців, англійців, навіть бранденбуржців з курляндцями. І майже в усіх з них банани вже з XVI століття були цілком звичною частиною щоденного раціону – як для тубільців, так і для переселенців з Європи. А ось мешканці метрополій у своїй більшості про них хіба що чули захоплені відгуки.

Бананове дерево. Ілюстрація XVII сторіччя

До того ж, на відміну від кави, шоколаду, навіть ананасів, смак бананів залишався для європейців по суті незнайомим. Це додавало цьому символу далеких та незвичних заморських країн неабиякої загадковості та спокусливої привабливості – проте навіть схильна до загравань з подібними асоціаціями "галантна доба" банан немов би "не помітила".

Здавалося, що і в XVIII, і на початку XIX сторіч ним більше цікавилася науковці, такі як Георг Румф та згаданий вже Карл Лінней, та дослідники-селекціонери, серед яких варто відзначити Ніколя Бодена (він звернув увагу на сорт, згодом відомий як "Гро-Мішель") та Джозефа Пакстона (який створив сорт "Кавендіш").

Втім, навіть мешканцям Сполучених Штатів банани були майже невідомі ще в середині XIX сторіччя. Адже усі його сорти – так само як за середньовіччя чи раннього нового часу – так само псувалися при перевезенні. Ще й смерділи, виділяючи метан, не лише неприємний за запахом, а й вогненебезпечний. Не дивно, що й без того забобонні моряки вважали, що сама наявність бананів на борту несе нещастя, а тому відмовлялися їх перевозити навіть на невеликі відстані в межах тропічної зони.

Ситуація змінилася лише з появою рефрижераторів та швидкісного парового транспорту – однією з перших постачати тропічні фрукти славнозвісними білими пароплавами взялася "Бостонська фруктова компанія" Ендрю Престона.

Ендрю Престон

Майнор Кейт, засновник "Тропічної торгової та транспортної компанії", акцент зробив на так на постачанні, як на вирощуванні фруктів. Але робив це одразу в промислових масштабах. Почав з того, що засадив цією культурою землі обабіч залізниці, яку будував в Коста-Ріці його дядько. А потім став скуповувати, відбирати у власників та "отримувати в подарунок" від місцевих урядів великі земельні площі по всій Центральній Америці.

Майнор Кейт

Домагаючись максимального збільшення продуктивності та зменшення собівартості кінцевої продукції, ставку зробили на сорт "Гро-Мішель" (хоча загалом сортів бананів є більше тисячі, він здавався комерційно найпривабливішим – адже був солодшим і тендітнішим на смак, що чимось нагадував морозиво, і мав товсту шкірку, стійкішу до зовнішніх пошкоджень) – перетворивши його по суті на монокультуру, з усіма притаманними для монокультур "побічними ефектами" для країн-виробників.

Втім, головної мети торгівці бананами досягли. Їхній товар став доступним для пересічного споживача в Сполучених Штатах – навіть тодішні десять центів аж ніяк не видавалися захмарними, натомість отримував він смачну і поживну їжу, ще й в природній "упаковці".

Звісно, певні зусилля до того, щоб вживання "плодів тропічного раю" увійшло в звичку все ж довелося докласти. Між іншим, саме в цей час - чи не вперше! – публіка звернула увагу не "непристойну" форму плоду ("вікторіанські" уявлення про сором – це ж не лише про тодішню Британію, в чомусь "пуританські" США могли навіть доти фору колишній метрополії), проте реклама зрештою переконала покупців, що й бананами ласують і "справжні леді".

Сімдесяті роки стали часом першого "бананового буму" серед споживачів. Його їли повсюдно. Та кидали вже непотрібні шкірки… собі під ноги. Вулиці американських міст швидко вкривалися цими "відходами вуличної іжі" - іноді в кілька шарів. Прибирати їх було нікому. Для законодавців, політиків і поліції проблема виникла несподівано. Відтак співгромадяни "ласунів", та й самі вони все частіше підсковзувалися на бананових шкірках, падали й травмувалися, іноді дуже серйозно (іноді кажуть, що особливою слизькістю відзначалася шкірка саме сорту "Гро-Мішель").

На боротьбу з цією "пошестю" пішло кілька десятиріч – до справи долучився навіть майбутній президент Теодор Рузвельт, що очолював в ті часи нью-йоркську поліцію. Спроба використати "живих двірників" - свиней, що мали б харчуватися шкірками – успіху не мала. Довелося перевиховувати людей – іноді доволі жорсткими методами. А на згадку про той самий "бум" залишився чи не найвідоміший театральний та "кіношний" гег – вважають, що першим на банановій шкірці на екрані підсковзнувся Чарлі Чаплін в стрічці "Біля моря" 1915 року.

Кадр із фільму "Біля моря"

За цей час "райський плід" розсмакували вже й європейці. Спочатку британці, а за ними й мешканці континенту. Першу партію бананів - тоді ще з ближчих до Старого Світу Канарських – привезла в 1888 році ірландська за походженням компанія "Файффз", яка з того часу перетворилася на найбільшого і найвідомішого постачальника тропічних фруктів до Європи.

Конкуренти "Файффз" з "Елдер Демпстер", які теж починали з Канар, перспективнішою вже невдовзі визнали продукцію з країн Карибського басейну – насамперед з британської Ямайки. І в цьому їх підтримав уряд імперії, зацікавлений у зміцненні зв’язків із колоніями.

Проте головною тенденцією доби була вже не конкуренція, а монополізація. У 1899 році "Бостонська фруктова компанія" і "Тропічна торгова та транспортна компанія" об’єдналися в корпорацію "Юнайтед фрут". Через два роки "Елдер Демпстер" злилася з "Файффз", а ще через рік "Юнайтед фрут" придбала ключовий пакет акцій цього британського конгломерата. Це вже була супермонополія.

І все це відбувалося саме тоді, коли в тих же Сполучених Штатах розгорталася демонстративна боротьба з трестами - друкували викривальні статті, починали антимонопольні розслідування, домагалися навіть примусового поділу найодіозніших корпорацій.

Натомість в Центральній Америці корпорації, створені тими ж американцями, майже безперешкодно підминали під себе економіки цілих країн і купували місцеві уряди. Саме такі, залежні від іноземних комерсантів "клієнтські" держави О.Генрі назвав у 1904 році "банановими республіками". Письменник знав, про що йдеться, бо певний час і сам жив в Гондурасі.

О.Генрі (Вільям Сідні Портер)

"Юнайтед фрут", між іншим, намагалася підпорядкувати собі і цю країну. Але їй завадила інша американська компанія - "Каямей", заснована уродженцем Бесарабії Самуелем Змурою (дідусь в нього взагалі був із Шаргорода, проте сам Змура виріс уже в США). Коли президент Гондурасу Мігель Давіла став підігрувати "об’єднаним" та надав право збирати імпортні мита американському ж банку Моргана – зокрема й зі змурівських бананів – власник "Каямей" просто влаштував переворот і зробив главою держави лояльного до себе Мануеля Боніллу.

Одночасно продавці все більше "підсаджували" на банани споживачів. В самих лише США за перше десятиріччя XX століття обсяги торгівлі ними зросли ще в два з половиною рази і сягнули фантастичної на той час цифри у сорок мільйонів грон на рік. В 1913 році президент Вудро Вільсон запропонував обкласти продаж бананів податком – у відповідь преса розгорнула масштабну кампанію на захист "права" незаможних на "власні маленькі розкоші".

По інший бік океану до популяризації бананів долучали справжніх наукових світил, таких як нобелівський лауреат Ілля Мечников (між іншим, уродженець Слобожанщини, що довгий час працював в Одесі і був фактично витіснений за кордон владою Російської імперії).

Втім, наймасовішою була рекламна кампанія, запущена "Юнайтед фрут" в 1917 році в Сполучених Штатах. Вона була спрямована вже на конкретні аудиторії – від громадян з низькими доходами до батьків маленьких дітей. Останніх переконували в особливій харчовій цінності тропічних фруктів – під впливом тодішньої реклами мільйони американців і досі снідають кукурудзяними пластівцями з нарізаними бананами.

Реклама бананів 20-х років XX століття

Не менш наполегливо "Юнайтед фрут" намагалася відмити свою репутацію, дискредитовану повідомленнями преси про відверто гангстерські методи ведення бізнесу фруктовими монополіями в Центральній Америці. В "Нешнл Джіографік" з’явилися статті про те, що корпорація дбає про руїни міст мая в Гватемалі, інші медіа розповідали, що "Юнайтед фрут" несе "мешканцям диких джунглів" сучасну цивілізацію.

​​Змальовуючи життя у значною мірою вигаданому "бананаленді" - тропічному раю з розслабленим відпочинком на відкритих верандах в компанії загорілих мачо і напівоголених дівчат, преса заохочували побачити його й на власні очі, адже "Юнайтед фрут" влаштовувала для співвітчизників круїзи Карибським морем - на тих самих білих пароплавах, які перевозили її банани.

Листівка із зображенням корабля з флоту "Юнайтед фрут"

Звісно, вся ця реклама мала відчутний присмак імперської естетики – але цілком відповідала настроям тодішньої публіки, яка дивилася на Центральну Америку саме очима колонізаторів. Так само, зрештою, як європейці дивилися на свої колонії в тій же Африці.

Втіленням цих стереотипів – і водночас глузуванням над ними – став знаменитий танок Жозефіни Бейкер, під час якого з одягу на ній була одна лише спідниця з тих самих бананів (звісно, гумових, справжні б не протрималися на тілі й хвилини).

Вперше продемонстрований на сцені в 1926 році в Парижі, він шокував і водночас викликав неймовірне захоплення в тогочасної публіки. Фантазії було де розгулятися – і йшлося не лише про відверту оголеність самої танцівниці, а й про очевидні в цьому контексті асоціації між задерикувато задертими догори бананами й ерегованими чоловічими геніталіями.

Жозефіна Бейкер у "банановій спідниці"

Звісно, африканці сприймали подібні перформанси як відверто расистські. Сенегальця Леопольда Сенгора, зрештою, дратувала навіть реклама напою "Бананія", поширена в той час у Франції – із зображенням усміхненого (і повністю одягненого, варто зазначити) африканського вояка. Втім, для європейських расистів "кабаре з темношкірими" були не менш яскравими символами "занепаду Заходу", що нібито втратив культурну й моральну "чистоту".

Реклама "Бананії"

Втім, "бананово-еротичних" натяків вистачало в культурі міжвоєнного часу і без спідниці Бейкер. Досить згадати шлягери "Я ніколи не бачив прямого банана" чи "Банан у вашому фруктовому кошику". А ось пісеньку "Так, в мене нема бананів" вважають радше свідченням наближення справжнього лиха для виробників бананів – "панамської хвороби", що почала нищити плантації в центральноамериканських країнах саме в цей час.

Насадження виявилися вразливими не в останню чергу тому, що складалися по суті з генетичних копій однієї рослини певного сорту – того самого "Гро-Мішель". Але це не спонукало корпорації відмовитися від системи монокультур. "Юнайтед фрут" навпаки намагалася зберегти вже відпрацьовану "бізнес-модель", хіба що перекласти збитки на тубільців. 20-і роки в її історії були відзначені насамперед "банановою бійнею" в Колумбії, коли виступи робітників із вимогами поліпшити умови праці на вимогу корпорації придушувала місцева армія.

Інтереси "Юнайтед фрут компані" в країнах Карибського басейну

Змура в 1930 році продав "Кайямей". Але для того, щоб купити акції головного конкурента і самому стати на чолі тепер вже "двічі" об’єднаної компанії. А за рік в Гватемалі владу здобув такий собі Хорхе Убіко, який не лише віддав корпорації майже усі "вільні" землі в країні, а й ухвалив закон, який змушував працювати на неї "Юнайтед фрут" мешканців країни.

Рекламні зусилля компанії в цей час були подвоєні. Сам "батько піару" Едвард Бернейс створив для неї знамениту "Чікіту" - яка мала викликати в покупців асоціації з безтурботним святом, а не визиском та рекетом. Втім, у "Чікіти" був і цілком реальний прототип - бразильська співачка, танцівниця та акторка Кармен Міранда.

Кармен Міранда на обкладинці журналу

Ні, вона не танцювала оголеною, навпаки, намагалася триматися стереотипного уявлення про латиноамериканку - милу, веселу, безпосередню, втіленням мрій якої насправді є затишок у сімейному колі.

З приходом до влади в Німеччині нацистів – з їхньою пристрастю до автаркії - тамтешня "Імперська асоціація німецького садівництва" спробувала була оголосити заокеанським бананам бойкот. Але виявилося, що торгують ними німецькі таки торгівельні мережі. Тож вимоги невдовзі відкликали.

Обмежилися домовленістю, що й перевозити банани з Нового Світу будуть німецькими кораблями, придбаними з цієї нагоди в "Юнайтед фрут". Щоправда, й виділяти для закупівель таку потрібну для інших цілей іноземну валюту уряд не поспішав.

Заощаджували валюту і керівники СРСР. Але банани сподобалися особисто Йосифу Сталіну. Тож наприкінці 30-х років їх вирішили таки купувати. Навіть для Києва – оголошення про це нагадувало, що мешканці міста не бачили цих "смачних і багатих вітамінами плодів тропічних країн" з 1913 року.

Втім, лежали вони на радянських прилавках недовго. Бо почалася друга світова. А під час неї імпорт бананів припинили навіть до Британії. Тамтешні домогосподарки відсутність звичного вже продукту намагалися компенсувати "фальшивим" - з вареної петрушки, приправленою банановою есенцією, проте справжні тропічні ласощі сурогат нагадував хіба що виглядом. Не дивно, що першу партію бананів у 1945-му зустрічали урочистим парадом.

За рік до того в Гватемалі була повалена диктатура Убіко. Новий президент Хуан Аревало під впливом "нового курсу" Франкліна Рузвельта розпочав реформи, покликані вирвати країну із злиднів. А його наступник Хакобо Арбенс - що забезпечити місцевих селян землею - вирішив вилучити в "Юнайтед фрут" ті землі, які вона все одно не використовувала. Пообіцявши сплатити за них ціну, яку корпорація сама зазначала в своїх податкових деклараціях.

Хакобо Арбенс

Це був виклик. І "Юнайтед фрут" - за звичкою – вирішила усунути "нахабу" від влади. Проблема була лише в непідробній популярності президента у Гватемалі. Тож корпорація вирішила використати проти нього не місцевих маріонеток, а… США.

І з’ясувалося, що визначення "бананова республіка" - це насправді не лише про Центральну Америку. А методи, якими "уславилася" фруктова корпорація, вона застосовувала не лише в країнах з тропічним кліматом. Так чи інакше з "Юнайтед фрут" була пов’язана ціла купа вашингтонських посадовців – включно з держсекретарем Джоном Фостером Даллесом.

Едвард Бернейс запропонував піар-хід, який мав виправдати втручання в очах американської публіки, не кажучи вже про істеблішмент - звинуватити Арбенса у зв’язках із комуністичною Москвою ("Холодна війна" була саме в розпалі). І в легенду, схоже, повірили навіть її автори – хоча жодних доказів, що її б підтвердили, так і не знайшли.

Едвард Бернейс

Врешті-решт, за усунення Арбенса взялося ЦРУ, очолюване братом держсекретаря, Алленом Даллесом. Операція отримала назву "Успіх". І була доведена до кінця. От тільки успіх "Юнайтед фрут" зрештою виявився пірровим.

Її ставленик Карлос Кастільо Армас виявився абсолютним нікчемою. І вже невдовзі Гватемала занурилася у більше ніж тридцятирічну громадянську війну, що перетворила країну на руїни.

Саме після гватемальського перевороту корпорація втратила монополію на ринку та опинилися в глибокій кризі. "Панамська хвороба" остаточно добила плантації "Гро-Мішель" і змусила перейти на стійкіший, хоч і незвичний на смак для споживачів "Кавендіш" - іноді це означало, що починати доводилося мало не з нуля.

Бананові дерева, знищені "панамською хворобою"

Питання до "Юнайтед фрут" зрештою з’явилися й у міністерства юстиції США, а традиційні методи контрпропаганди, включно зі зняти за гроші компанії фільмом "Чому Кремль ненавидить банани?" вже не спрацьовували.

Власне й друзі монополіста у Вашингтоні насправді не "зупинили наступ комунізму в Західній півкулі", як хвалився в 1954 році Даллес. Врешті-решт Арбенс комуністом і не був, а гватемальська операція лише підказала латиноамериканським "борцям з імперіалізмом", де їм надалі шукати союзників.

Вже через якихось п’ять років відверто прорадянський режим був встановлений на Кубі. За іронією долі, створили його Фідель та Рауль Кастро, батько яких був службовцем "Юнайтед фрут". Та й освіту вони отримували по суті за її гроші.

Це, звісно, не завадило Кастро оголосити "Юнайтед фрут" втіленням імперіалізму та причиною соціальних проблем цілого континенту. А двом кораблям з "білого флоту" компанії – долучитися до невдалої висадки десанту в Заливі Свиней у 1961 року. Запланована як косплей операції "Успіх" вона, однак, завершилася ганебним провалом і лише зміцнила диктатуру в Гавані.

За вісім років акції "Юнайтед фрут" купила компанія АМК Елі Блека, який наполіг на злитті та перейменуванні об’єднаної корпорації. Але звички залишалися її другою натурою. Вже невдовзі керівників корпорації звинуватили в сплаті більш ніж мільйонного хабаря міністру економіки Гондурасу за лобіювання рішення про зниження податку на вивіз бананів з цієї країни. Блек навіть не став чекати цих звинувачень та викинувся з вікна.

Елі Блек

Показово, однак, що всі ці історії мало чому навчили фруктових монополістів, та й державних посадовців, відповідальних за контроль над ними. Навпаки. В сподіванні зберегти бананові плантації, які потерпали від хвороб, з середини XX сторіччя їх почали масово обробляти пестицидами – не зважаючи на численні побічні ефекти.

Заборони цієї отрути домоглися лише через кілька десятиліть, коли ґрунти вже були отруєні, а наслідки для людей вже неможливо було приховати. Проте відповідальність за використання хлордекона на французьких Мартиніці та Гваделупі в Парижі визнали лише в 2026! А жертви DBCP з Коста-Ріки і Нікарагуа досі вимагають, щоб на них хоча б звернули увагу... Тим часом під загроза знищення новим варіантом старої хвороби опинилися й плантації "Кавендіша".

Натомість в колишніх метрополіях вже в 60-і роки минулого сторіччя банани перетворилися на символ "суспільства споживання" та капіталізму в цілому. Надто буденного й банального, а тому архаїчного навіть для покоління хіппі – що вже говорити про наступні. Та й в мистецтві - від Енді Воргола й обкладинки альбому "Вельвет андеграунд" до сучасних мистецьких інсталяцій – банан вже давно не так про еротику і смак далеких мандрів, як про нестримну комерціалізацію.

Обкладинка альбому "Вельвет андеграунд"

Але саме тому по інший бік залізної завіси – поки вона існувала, звісно, – банан залишався "райським плодом". Хоч і символізував вже не південний, а західний "парадіз".

І не те, щоб банани взагалі не були знайомі мешканцям "країн реального капіталізму". Навіть до СРСР вони час від часу потрапляли. Щоправда дуже нерегулярно, бо постачальники змінювалися разом із політичною кон’юнктурою – спочатку це був Китай, після сварки з Пекіном – В’єтнам і Гвінея, а потім Еквадор, де саме в 70-ї роки скинули проамериканську військову диктатуру.

З іншого боку, "радянські люди" у масі своїй так і не звикли до бананів. Які для них назавжди залишалися чимось екзотичним – навіть мультфільм "Три банани" (який вже за назвою натякав на дефіцит цих пересічних насправді фруктів) був знятий за казкою чеського автора. Та що там казки! Навіть рецепт визрівання зелених плодів, які треба було загортати на кілька днів у газету, змогли засвоїти в СРСР далеко не всі.

Навіть для радянських фільмів банани змушені були виготовляти штучні

А ось скажімо для східних німців нестача бананів була наочною ілюстрацію "різниці між системами" - врешті-решт по той бік кордону жили такі ж німці, і в них жодного дефіциту тропічних фруктів не було. Іноді навіть кажуть, що в цьому й був свідомий розрахунок Конрада Аденауера, який нібито наполягав на безмитному ввезенні їх до Федеративної Республіки. Але варто було з’явитися бананам у продажу в НДР– як за ними одразу виникали величезні черги. Навіть зараз в у східних землях Німеччини, коли бачать подібну чергу, можуть запитати, чи не за бананами?

Черги у Східному Берліні були не лише за бананами, а й за м’ясом, проте про них тепер пам’ятають менше

Тож чи варто дивуватися, що й падіння Берлінського муру - ті, хто справді його довго чекав – і зараз часто згадують як своєрідне "відкриття брами" до казкової "бананової країни" повних полиць. Не завжди, в цій країні ціни були доступними для всіх. Але ж не на банани - вони й справді ніколи не коштували дорого!

Спеціально для Еспресо

Про автора. Олексій Мустафін, український журналіст, телевізійний менеджер, політик, автор книжок науково-популярного спрямування

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.