Мобілізаційна криза в умовах війни: як ухилянтство підриває безпеку Ізраїлю

Це неприємно, показово і водночас – зовсім не унікально. В Ізраїлі, країні, яка існує в стані перманентної війни довше, ніж існує саме поняття "ТЦК", конфлікт навколо призову є не одноразовим інцидентом, а хронічною, десятиліттями тривалою політичною кризою – з масовими протестами, перекритими трасами, арештами тисяч ухилянтів і навіть загрозою падіння уряду. Ба більше, там це не побутова сутичка на районі, а рух, що має ім'я, ідеологію, навіть депутатів у парламенті – і сотні тисяч людей, які готові стояти на дорозі, аби довести: служити вони не будуть ніколи. 

Про особливості ізраїльської моделі, і чого не варто копіювати Україні, розповість Еспресо. 

Держава, де немає цивільних – окрім тих, кому це заборонила релігія

фото: reuters

Ізраїль давно є хрестоматійним прикладом для будь-якої дискусії про мобілізацію. Обов'язковий призов до Армії оборони Ізраїлю (ЦАХАЛ) діє з моменту заснування держави 1948 року – і стосується не лише чоловіків, а й жінок, що є рідкістю у світовій практиці. Другий начальник Генштабу ізраїльської армії Ігаль Ядін колись сформулював це дуже влучно: в Ізраїлі немає цивільних людей – є солдати на 11-місячній відпустці. 

Резервна система там – не формальність, а фактична основа обороноздатності: за задумом, у разі великої війни тотальна мобілізація резервістів має завершитися впродовж доби. Західні військові аналітики іноді жартома називають ізраїльську армію "важкоозброєним ополченням" саме через те, наскільки глибоко механізм резерву вбудований у щоденне життя суспільства (населення Ізраїлю близько 10 млн осіб) – людина залишається мобілізаційно придатною фактично до 40 років, і призовна система побудована так, щоб у людини залишалося відчуття вибору, а не якогось покарання.

Все це справді виглядає як модель дисципліни і суспільного консенсусу. Але є один сегмент ізраїльського суспільства, для якого це правило ніколи не діяло – і саме навколо нього останні роки розгортається тривала й гостра внутрішньополітична криза.

Компроміс, який мав бути тимчасовим – і став вибухонебезпечним

Ще на зорі державності один з творців сучасного Ізраїлю Давид Бен-Гуріон домовився зі спільнотою ультраортодоксальних євреїв (хареді) про звільнення студентів єшив (релігійних навчальних закладів) від військової служби за принципом "Торато умануто", тобто "Тора як професія". Тоді йшлося про кілька сотень людей, і це був символічний жест на підтримку відродження традиції вивчення Тори, знищеної Голокостом. 

Вісімдесят років по тому ця "тимчасова" пільга перетворилася на структурну проблему: хареді сьогодні становлять близько 13–14% єврейського населення Ізраїлю, тобто приблизно 1,3 мільйона людей, – і десятки тисяч чоловіків призовного віку роками користуються звільненням від служби просто за фактом навчання в єшиві. Простіше кажучи – не хочеш служити, стаєш студентом в релігійному навчальному закладі. 

Спільнота хареді живе за принципом, який один з її сучасних представників, Моше Рот, сформулював гранично відверто: вивчення Тори – пріоритет над усім іншим, і жодна причина, включно з обороною держави, не може виправдати відмову від нього. Головний рабин ізраїльських сефардів Іцхак Йосеф свого часу заявляв, що громада масово залишить Ізраїль, якщо її почнуть примусово призивати. Тобто це не маргінальна позиція купки радикалів – це офіційна позиція впливових релігійних партій, які десятиліттями входять до урядових коаліцій і без чиєї підтримки жоден ізраїльський прем'єр не сформує більшість. Тому вони мають свою політичну вагу і завдяки цьому десятиліттями така "лазівка" в мобілізації існує. 

Коли терпіння суспільства закінчилося

Ультраортодоксальний мітинг в Ізраїлі "Марш мільйон" проти служби в армії у 2025, фото: France 24

Перелам стався не одразу. Але 7 жовтня 2023 року, після "свого 11 вересня", тобто великого нападу ХАМАС і початку війни в Газі, ізраїльська армія зіткнулася з гострим дефіцитом особового складу. І тут питання, чому одні йдуть на фронт, а інші продовжують сидіти в єшивах за державний кошт, перестало бути суто теологічною дискусією і стало питанням елементарної суспільної справедливості. 

У червні 2024 року Верховний суд Ізраїлю одноголосно постановив, що без окремого закону, який би розрізняв студентів єшив та решту призовників, загальний обов'язок військової служби поширюється на хареді так само, як і на всіх інших громадян. Суд прямо назвав багаторічну практику звільнень "недійсним вибірковим правозастосуванням" і "серйозним порушенням верховенства права та принципу рівності перед законом".

Реакція спільноти була миттєвою і масштабною. Хареді заблокували вулиці Єрусалима та Бней-Брака. У жовтні 2025-го понад десять тисяч представників громади зібралися навіть біля ізраїльського консульства в Нью-Йорку. А в так званому "марші мільйона", організованому мережею єшив після серії арештів студентів за непокору, брали участь настільки масові натовпи людей, що поліції довелося перекрити всі дороги до Єрусалима, залучити дві тисячі особового складу і закрити головний залізничний вокзал міста. На момент тих подій було затримано 800 людей із майже семи тисяч зафіксованих ухилянтів-ортодоксів. 

Цифри самі по собі промовисті: за нещодавніми оцінками ізраїльської армії станом на середину 2026 року кількість людей, класифікованих як ухилянти від призову, сягає приблизно 32 тисяч, ще близько 50 тисяч отримали офіційне попередження. Загальна кількість тих, хто в перспективі може підпасти під цю категорію, оцінюється у 80–90 тисяч. Попри це, поліція за рік з початку кризи проактивно заарештувала лише 17 таких ухилянтів – настільки токсичною політично є ця тема, що влада фактично нічого з цим не робить. 

Політика як заручник релігійної впертості

фото: Getty Images

Те, що починалося як суспільний конфлікт, перетворилося на пряму загрозу існуванню уряду Біньяміна Нетаньягу. Ультраортодоксальні партії Шас та Об'єднаний іудаїзм Тори, без чиїх голосів коаліція не має більшості в Кнесеті, послідовно ставили ухвалення закону про звільнення від призову умовою своєї лояльності – погрожуючи не голосувати за державний бюджет і навіть ініціювати розпуск парламенту. 

Навесні 2026 року, коли Ізраїль вів паралельну війну з Іраном, Нетаньягу та міністр фінансів Бецалель Смотрич публічно відклали розгляд закону про звільнення хареді, аби прискорити ухвалення воєнного бюджету. Це рішення, яке опозиція одразу назвала визнанням поразки цього законопроєкту. Втім, це виявилося лише паузою: вже влітку хареді-партії відновили тиск, оголосили бойкот голосувань у коаліції та почали висувати вимогу розпуску Кнесету і дострокових виборів – торгуючись за дату голосування буквально по тижнях, аби вона випала на зручний для мобілізації їхнього електорату період.

Сам законопроєкт про призов різні критики й досі описують як юридично сумнівний та переповнений лазівками документ, який формально нібито розширює призов хареді, а по суті консервує звільнення для студентів єшив на постійній основі. Саме тому він викликає опір навіть усередині коаліції Нетаньягу: частина депутатів відкрито відмовляється його підтримувати, попри тиск і публічні погрози. Паралельно просувається інша, ще резонансніша ініціатива – Основний закон про вивчення Тори як "фундаментальну цінність" ізраїльського суспільства, з формулюваннями, які опоненти прямо звинувачують у спробі юридично прирівняти сидіння над релігійними текстами до служби в армії…

Коли цей законопроєкт обговорювався в липні, засідання комітету Кнесету перервали бойові ветерани з посттравматичним синдромом, які прийшли вимагати від депутатів-хареді підтримки для солдатів – перш ніж ті просуватимуть закони на користь тих, хто взагалі не служив.

То чи можливий компроміс?

Конфлікт навколо мобілізації хареді – це не суперечка про механіку призову (як забезпечити явку, як карати ухилення, як зробити процес гуманнішим), а суперечка про саму легітимність обов'язку. Хареді не кажуть "ми готові служити, але зробіть це справедливіше", як, наприклад, можна часто почути в Україні, офіційна позиція хареді полягає в тому, що вивчення Тори апріорі важливіше за оборону держави, і жодна форма компромісу тут неможлива в принципі, бо йдеться не про якусь логістику реформ, а про ієрархію цінностей.

Саме тому всі спроби компромісного закону в Ізраїлі виглядають однаково: він формально розширює призов, але фактично зберігає масові звільнення, супроводжуючи це косметичними санкціями – обмеженнями на виїзд за кордон до 26 років чи скороченням субсидій, які, за оцінками критиків, або легко обходяться, або їх ніхто не наважується застосовувати на практиці. Тобто це нагадує більше політичне перемир'я заради виживання коаліції. Саме тому воно щоразу розвалюється, щойно з'являється новий тригер: чи то арешт чергового ухилянта, чи то потреба ухвалити воєнний бюджет, чи то наближення виборів.

Що з цього корисно Україні – а що ні

Певна спокуса провести пряму паралель між подіями пов’язаними з мобілізаціє в Україні та Ізраїлі зрозуміла: в обох випадках – суспільна напруга навколо явки на службу, конфлікт довіри між державою і громадянами, звинувачення в несправедливості, і в обох випадках влада балансує між необхідністю поповнювати армію і ризиком дестабілізації всередині країни. Багато українських експертів вже неодноразово зверталися до ізраїльського досвіду виживання країни, кажучи, що його треба запозичувати. Але, як бачимо, не варто думати, що в Ізраїлю не має тих самих внутрішніх проблем, з якими стикається Україна через мобілізацію, вони є, але питання лише в тому, як з ними справлятися, мінімізуючи шкоду.

В Ізраїлі хареді відкрито і послідовно заперечують сам принцип – не процедуру, а обов'язок як такий, і роблять це вже майже вісім десятиліть поспіль, спираючись на релігійну ідентичність та свою політичну вагу. Це принципово інший досвід, ніж український, і тому інструменти, які могли б спрацювати в одному випадку, безсенсовні в іншому. Теперішний українській системі мобілізації, найімовірніше, справді бракує прозорості, єдиних стандартів поведінки груп оповіщення та швидкого й публічного розслідування спірних інцидентів – саме про це говорять критик і фахівці, пропонуючи або повну відмову від вуличного оповіщення (в народі "бусифікації") у звичному форматі, або, навпаки, перехід до максимально загальної без винятків, а отже – сприйнятої як справедливішої, мобілізації.

Ізраїльському ж уряду бракує геть іншого – політичної спроможності взагалі змусити частину власного електорату визнати, що правило рівності перед законом стосується і їх також, попри те, що на боці цього правила стоїть навіть Верховний суд країни.

Тобто загалом кажучи, суспільне невдоволення мобілізацією – не виняток, а закономірність для держав, які ведуть тривалі війни. Тим більше, чим довше триває війна, тим сильніше суспільство вимагає однакових правил для всіх. Але поки жодна демократія у світі не знайшла ідеальної моделі, яка одночасно забезпечувала б потреби армії, враховувала права окремих громад і не породжувала нових конфліктів. Бо сама по собі війна – це завжди випробування не лише для армії, а й для суспільного договору, який доводиться постійно переглядати в пошуках балансу між свободою, справедливістю та необхідністю виживання держави.

Досвід Ізраїлю показує, що навіть країна, яка десятиліттями будувала свою безпеку навколо загального військового обов'язку, сьогодні змушена переглядати старі компроміси. І робить це не безболісно – через судові рішення, масові протести, політичні кризи та складні переговори.

Читайте також: Хто громив авто ТЦК у Львові: оператор дронів у ЗСЧ і військовий у відпустці