Від Катині до Волині: російський слід в еволюції польської історичної травми

Але цікаво те, що ще років п'ятнадцять тому головною датою польської історичної скорботи була зовсім інша трагедія – Катинський розстріл, і вшановували її не менш урочисто, тільки в квітні, а не в липні. Те, що сталося за ці півтора десятиліття в польській політиці пам'яті – це наочний приклад того, як національна травма може бути тихо замінена на іншу, зручнішу для поточного політичного моменту через впливи третіх сторін. І варто розібратися, як саме це відбулося – і кому це вигідно.

Більше про це в аналітиці Еспресо.

Катинь: травма, яка десятиліттями відмежовувала Польщу від Росії

фото: wikipedia.org

Щоб зрозуміти масштаб зсуву, треба згадати, з чого все починалося. Навесні 1940 року органи НКВС СРСР за прямим наказом сталінського керівництва розстріляли майже 22 тисячі поляків, серед яких близько 15 тисяч офіцерів, захоплених під час радянського вторгнення в Польщу восени 1939 року. Розстріли відбувалися одночасно в кількох місцях – здебільшого в Катинському лісі під Смоленськом, а також у Твері та Харкові. 

Радянський Союз десятиліттями брехав, перекладаючи провину на нацистів, і лише восени 2010 року Державна дума Росії офіційно визнала, що розстріл здійснено за прямими наказами Сталіна – визнання, яке, як згодом виявилося, було радше жестом на публіку, ніж початком якогось справжнього перегляду.

Для Польщі Катинь довгий час була, якщо можна так висловитися, ідеальною травмою в сенсі політичної однозначності. Адже жертва очевидна – польські військові та інтелектуальні еліти, а кат тим більш очевидний і зовнішній – тоталітарний сусід.

Тут не було жодної незручної двозначності, жодного "а що робили наші" в той час – тільки чистий державний спланований злочин проти беззбройних полонених. Саме тому Катинь протягом десятиліть була і залишається одним із центральних символів польського страждання від СРСР, а після 1990-х – предметом вимог справедливості до Росії, яка так по-справжньому і не відкрила архіви та не взяла відповідальності, а зараз у час російсько-української війни – тим більше не хоче про це дискутувати.

Смоленськ-2010: трагедія, що народила міфологію

Уламки польського урядового ліката на місці Смоленської катастрофи, фото: Reporter

Переломним моментом, який парадоксальним чином і зміцнив, і водночас підірвав центральність Катині в польській свідомості історичних травм, стала авіакатастрофа 10 квітня 2010 року. 

Тоді президентський Ту-154М летів у Смоленськ саме на заходи з нагоди 70-х роковин Катинського злочину і на борту перебували 96 осіб – від президента Леха Качинського з дружиною до начальника Генштабу, голови Інституту національної пам'яті, депутатів і духовенства. В один момент політичний цвіт Польщі загинув. 

Досі точаться суперечки щодо причин: офіційна версія – помилка пілотування в тумані, проте частина польської політичної еліти, передусім брат-близнюк Ярослав Качинський, роками наполягала на версії замаху, і емоції довкола падіння літака вщухали дуже повільно, а щомісячні "смоленські меси" перетворилися на політичний ритуал, на якому брат Качинський звинувачував тодішнього прем'єр-міністра Польщі Дональда Туска у зраді через халатність організації урядом польоту президента та змові з росіянами. Колишній президент Александер Кваснєвський влучно назвав історію з падінням літака – "Катинь №2".

Роковини Смоленської катастрофи, фото: Роман Балук

Іронія історії в тому, що Смоленська катастрофа мала б, здавалося, ще міцніше зацементувати Катинь у центрі польської пам'яті – трагедія в трагедії, друга загибель еліти на тому самому місці. І справді, якийсь час так і було. Але дуже скоро саме цей епізод розколов польське суспільство навпіл – не щодо ставлення до СРСР чи Росії, а щодо внутрішньополітичної інтерпретації: хто винен у тому, що сталося, і чи можна довіряти російському розслідуванню та як має реагувати влада?

Розкол поляків на прихильників згодом знову провладної "Права і справедливості" (PiS), яку очолив загиблий брат президента Ярослав Качинський та опозицію на чолі з Дональдом Туском приніс у політичний дискурс нові гострі теми, і поступово Катинь із символу об'єднання перетворилася на розмінну монету внутрішньої польської боротьби. 

Спільна трагедія, яка мала б консолідувати, натомість оголила помітну тріщину.

Як на звільнене місце зайшла Волинь та участь в цьому 5 колони з України

фото: zn.ua

Приблизно тоді ж, на початку і у середині 2010-х, у польському політикумі почала прискорено набирати вагу зовсім інша історична тема – Волинська трагедія 1943 року, коли на Волині та в Східній Галичині відбувалися взаємні етнічні чистки між українським і польським населенням за участі УПА, ОУН, польської Армії Крайової та польських батальйонів самооборони у вирі Другої світової війни.

Але цікаво те, що вже у 2013 році саме проросійські сили в Україні активно підштовхували Польщу до жорсткішої позиції щодо Волині. 5 липня 2013 року 148 народних депутатів України – переважно 119 від Партії регіонів, 23 від КПУ та кілька позафракційних – звернулися до спікера польського Сейму Еви Копач з проханням офіційно визнати Волинську трагедію геноцидом польського народу та засудити "злочинні діяння українських націоналістів". 

Ініціатором і публічним обличчям акції став відомий проросійський депутат Вадим Колесніченко, який хвалився, що підписи зібрали "без жодних проблем за три години". Це сталося у відповідь на резолюцію польського Сенату від 20 червня 2013 року, де події вже називали "етнічним очищенням з ознаками геноциду".

Цей епізод надзвичайно промовистий. У той момент при владі в Україні був Віктор Янукович, а Партія регіонів відверто грала на руку Москви. Замість того щоб захищати український наратив чи шукати примирення, ці депутати самі просили іноземний парламент дати максимально жорстку оцінку діям ОУН-УПА, яка неминуче мала ускладнити відносини між Києвом і Варшавою саме тоді, коли Польща активно підтримувала європейський курс України. 

Таким чином, теза про те, що проросійські сили давно хотіли "розкрутити" тему Волинської трагедії, має під собою не просто здогади, а конкретний документальний слід ще до Майдану. Тому це виглядає, як класичний прийом гібридної політики: не створювати конфлікт з нуля, а вміло посилювати вже існуючі болючі точки, щоб у критичний момент вони спрацювали як клин між двома сусідами, які мали б бути природними союзниками проти спільного агресора.

Польський Сейм, 11 червня 2025 року, фото: Getty Images

Далі процес пішов по наростаючій, після кількох років обговорення та утвердження партії PiS при владі : 6 липня 2016 року Сенат Республіки Польща ухвалив постанову про вшанування жертв "убивств українських націоналістів". Показовою є риторика того періоду, зокрема, новообраного сенатора від партії "Право і справедливість" Яна Жарина, який у 2015 році заявив, що українці "не стануть повноцінною нацією" без визнання Волинської трагедії геноцидом польського народу. Він також стверджував, що держава, яка прагне інтегруватися до європейського культурного простору, не повинна "прославляти ОУН-УПА". Це вже не мова істориків, а мова політичного ультиматуму – і саме вона згодом стане нормою у польському політикумі стосовно теми Волинської трагедії.

А з повномасштабною російсько-українською війною, Польщу заполонив мільйон українських біженців. Діяльність ультраправих партій отримала нові приводи та больові точки. Українська тематика почала лунати все частіше, як спосіб знайти образ ворога й об'єднати навколо себе електорат.

Все це стало благодатним ґрунтом для всім відомої ідеї, яка завжди знає всі відповіді – популізму, і різні польські політики почали все більше його використовувати, згадуючи минуле як аргумент для відносин з Україною, тим самим заробляючи собі рейтинги. В цьому контексті, 11 липня 2023 року, у 80-ті роковини трагедії, польські депутати ухвалили резолюцію про вшанування пам'яті жертв Волинської трагедії, голосно заявивши, що польсько-українське примирення повинно включати "визнання провини і вшанування пам'яті жертв". 

Кульмінацією стало рішення про встановлення окремого державного дня пам'яті. У липні 2025 року президент Польщі Анджей Дуда в останні дні своєї каденції підписав закон, який встановив 11 липня Національним днем пам'яті жертв геноциду, вчиненого проти поляків на сході Другої Речі Посполитої, а сам Сейм у своїй заяві прямо вказав, що українські націоналісти в 1939–1946 роках "скоїли злочин геноциду проти польського населення", вбивши понад сто тисяч поляків (ця цифра стала певною магічною, адже давно спростовано таку велику кількість жертв).

МЗС України відреагувало стримано, але недвозначно, назвавши це рішення таким, що "йде всупереч із духом добросусідських відносин", особливо через триваючу війну із спільною російською імперіалістичною загрозою. 

Точка неповернення? Орден "Білого орла" і УПА

Навроцький дарує Зеленському книги про Волинську трагедію, фото: пресслужба президента Польщі

Якщо ще кілька років тому це виглядало як повільне, поступове зміщення риторики через вибори і нові владні меседжі, то 2026 рік перетворив тему на відкритий дипломатичний конфлікт. 

Приводом стало цілком внутрішнє українське рішення – присвоєння одному з підрозділів Сил спецоперацій ЗСУ почесного найменування "Героїв УПА". У відповідь новообраний президент Польщі Кароль Навроцький показово позбавив президента України Володимира Зеленського найвищої державної нагороди країни – ордена Білого Орла, а опитування, оприлюднене того ж дня, показало, що рішення підтримали 51% поляків, тоді як проти виступили 36%. Тобто, фактично, лише третина поляків розуміє, які проблеми несе це надмірне загравання з минулим.

"Після того, як він ухвалив це рішення, це означає, що він продовжує політичну боротьбу всередині своєї держави за рахунок підняття настроїв, ненависті до українців – те, що робив Орбан. Погана історія, вважаю, що вона закінчиться погано. ... Ми з поляками не можемо бути не партнерами або не друзями, тому що ми – сусіди. Якщо ти не партнер, не друг – то хто ти? Потім це перетворюється, з роками, з десятиліттями, на те, що у нас із русскімі – неповагу, агресію, радикалізацію суспільства. У те, що робив Орбан", – відзначив президент України Володимир Зеленський, порівнюючи Навроцького з колишнім найбільш проросійським політиком ЄС - Віктором Орбаном.

В цій історії цікавим є те, як думка самого Навроцького помітно змінилася від часу, коли він був головою Польського інститут національної пам’яті до моменту, коли став кандидатом у президенти і зрештою новим президентом Польщі (щось подібне було і в самого Орбана, коли спершу він воював з комунізмом та не підтримував Путіна, а тоді став його найпершим другом у ЄС). 

Адже ще у 2023 році Навроцький заявляв, що "українці мають право самі обирати своїх героїв, навіть якщо для них героєм є Степан Бандера чи Роман Шухевич". Але ставши кандидатом у президенти у 2025 році, публічно вже заявляв, що не бачить Україну в ЄС чи НАТО, доки не будуть вирішені важливі для Польщі історичні питання. І такі заяви лунають не лише з боку Навроцького, але й від інших важливих владних діячів. Наприклад, очільник Міноборони Польщі Владислав Косіняк-Камиш прямо попереджав, що Варшава не погодиться на вступ України до Євросоюзу, якщо Київ не відмовиться від вшанування діячів ОУН та УПА, зокрема Степана Бандери.

Паралельно відбувся і досі триває символічний, майже театральний сюжет із ексгумаціями на які довго наполягала польська сторона, яка переконана, що в українській землі лежать кістки десятків тисяч їх замордованих співвітчизників. Україна із розумінням до цього ставиться і дала дозвіл на розкопки, зокрема, в селі Пужники на Тернопільщині, в Гута Пеняцькій на Львівщині, інших місцях. 

"Ці дослідження дуже важливі для польської держави і для польського народу. Ми ставимося з глибокою повагою до їхніх почуттів і бажання перепоховати вбитих громадян Речі Посполитої, згідно з християнським церемоніалом, згідно з традицією", - нещодавно відзначив в інтерв’ю Еспресо голова Українського інституту національної пам'яті Олександр Алфьоров.

Деякі роботи вже завершилися і, за спостереженням експертів, результати виявилися не такими переконливими, як сподівалися польські політики. А українські сподівання, що цей крок стануть підставою для зустрічного жесту доброї волі з польського боку, поки не справдилися. 

Хай там як, але Український інститут національної пам'яті продовжує виконувати взяті на себе зобовязанні і надає нові дозволи на ексгумаційні роботи, щоб довести полякам відданість України у встановленні правди та пошуку примирення:

"Наголошуємо, що спільна пам’ять і готовність до порозуміння зближують наші народи в ім’я спільних цінностей, заснованих на християнській традиції, повазі до прав людини, добросусідстві в Європі та спротиві російському імперіалізмові".

Російський слід, який всім помітний

фото: gettyimages

На додачу до всього, за офіційними українськими даними, ситуацію активно розігрівала й досі цим займається третя сторона. 

"Якщо відбувається щось нелогічне, то шукай когось третього, кому це безумовно вигідно. ... У цьому якраз зацікавлена Росія. ... За комуністичною старою традицією, використовувується те протистояння, яке було між нами, у внутрішньополітичних цілях. У Польщі, звичайно, ці внутрішньополітичні цілі очевидні. За рік там будуть парламентські вибори. Й ультраправі партії порушують українську тематику для того, щоб знайти образ ворога й об'єднати навколо себе електорат. Так колись робили нацисти в гітлерівській Німеччині. Ці методи нічим не відрізняються. Якщо Польща не буде підтримувати Україну, то Україна знайде підтримку в німців, французів і інших країн, а Польща просто буде маргіналізуватися, залишиться і поза процесами європейської солідарності, і поза процесами відбудови. Це і є план Росії і деяких американських кіл: розвалити Європу, роз'єднати Європу, послабити сильні європейські країни і, звичайно, залишити Україну без підтримки", - відзначив коментарі Центрзон.нет нардеп Микола Княжицький, співголова групи ВРУ з міжпарламентських звʼязків з Польщею.

Дуже цікаве дослідження нещодавно опублікував "Детектор медіа". Вони проаналізували сотні повідомлень у соцмережах і дійшли висновку, що російські інформаційні операції не створюють тему Волині "з нуля", а класично використовують уже існуючі історичні суперечки, підсилюючи найбільш емоційні повідомлення, особливо синхронізуючи хвилі ботів та пропагандистів навколо пам'ятних дат і політичних заяв. Тобто за хвилями інформаційного шуму стосовно цього питання, часто ховаються агенти Кремля. 

У Центрі протидії дезінформації нещодавно теж повідомили, що координацію інформаційних операцій, спрямованих на розпалювання ворожнечі між українцями та поляками, здійснює директор ФСБ Олександр Бортніков, а російські спецслужби готували публікацію сфальсифікованих документів про події Другої світової війни, щоб додатково підірвати українсько-польські стосунки.  Європейська служба зовнішніх дій також попереджала, що Росія цілеспрямовано використовує історичні теми та політичні заяви, щоб впливати на громадську думку в ЄС і погіршувати відносини між Україною та її партнерами, насамперед з Польщею.

Іронія тут майже груба: країна-агресорка, яка щодня вбиває українців і колись убила польську еліту під Смоленськом та сьогодні посилає дрони на її території – отримує безкоштовний геополітичний бонус щоразу, коли Варшава й Київ зациклюються на суперечках сторічної давнини, підігріваючи їх діянням своїх спецслужб. 

Як констатує політоглядач "Dziennik Gazeta Prawna" Міхал Потоцький: "Росіяни, на жаль, успішно використовують тему Волинської трагедії для того, щоб посварити Польщу та Україну".

Зрештою, багато поляків це теж розуміють. Наприклад, міністр закордонних справ Польщі Радослав Сікорський неодноразово заявляв, що Кремль зацікавлений у конфліктах між Польщею та Україною і використовує історичні питання для їх поглиблення. А у популярному польському медіа OKO.press виходять статті із заголовком: "Москва поширилася по всій Польщі. Політики говорять мовою російської пропаганди".

Замість висновку: у всіх є свої травми, але не всі треба продавати

Пам'ятник на місці трагедії Красного Саду, фото: uinp.gov.ua

Варто ще відзначити, що польському публічному дискурсу часто бракує повноти картини. Адже наратив про поляка як вічну жертву – імперіалізму сусідів, радянського тоталітаризму чи українського націоналізму – має системну хибу: він старанно оминає часи, коли польська держава сама була не раз стороною насильства. І мова тут не про змагання "хто гірший", а про те, що без визнання власних гріхів розмова про примирення перетворюється на односторонній монолог. Коли пам'ять будується лише на формулі "ми – мученики, вони – кати", історія перетворюється на політичну зброю.

Сьогодні історія стала політичним товаром. У кожного народу є свої історичні рани, і сучасні політики чудово навчилися ці травми продавати. Замість важкої роботи над порозумінням. Зміна головного фокусу польських електоральних емоцій із Катині на Волинь – цьому підтвердження. 

Хай там як, постійно торгувати минулим – шлях у глухий кут. Українці, як і поляки мають свої історичні травми, але вони не повинні ставати інструментом маніпуляцій, особливо у час, коли Кремль використовує будь-який такий розкол для досягнення своїх імперських цілей. До того ж, як Київ, так і Варшава знають у вигляді ще більших трагедій, що означає бути під впливом Москви. 

Головне питання лише в тому, чи вистачить обом суспільствам зрілості не дозволити мертвим тягнути живих углиб минулого через інтереси третіх сторін. Спільний ворог на сході та потреба у добросусідстві – це реальність, у якій нам жити вже зараз. 

Тому взаємо прощення та діалог двох народів - це конструктивний шлях у спільне європейське майбутнє, на шляху до якого основними інструментами мають стати не голосні політичні заяви, а економічні форуми, як у Гданську, чи круглі столи між істориками обох країн, як робив Інститут національної пам’яті. Формула примирення давно відома: "прощаємо і просимо прощення". Потрібно тільки нею активно користуватись.

Читайте також: Навроцький "позичив" ідею у проросійських активістів, щоб позбавити Зеленського ордена Білого Орла: польське розслідування