Ну, скажіть, як пояснити заяву лідера в інтерв'ю Associated Press про те, що так звана російська опозиція за своїми поглядами мало чим відрізняється від російської влади. "Це не опозиція. Це просто ще один супутник Путіна, хоч і з іншим обличчям, ім'ям і тим самим дияволом всередині", - сказав Зеленський, мовби не пригадуючи бодай історії із наданням українського громадянства Олександру Невзорову у червні минулого року.
Офіс президента завжди мав якийсь дивний, я б сказав, збочений пієтет перед так званими харошімі русскімі, осіб з найближчого кола Зеленського. Їх знімкували на вулицях Києва, — взяти бодай того ж Євгена Чичваркіна, мільярдера і власника "Євросєті", що розгулював українською столицею в дивацькому вбранні "русского бояріна". Вже не кажу про Романа Абрамовича, — цього "втаємниченого" перемовника з Путіним, заради якого Зеленський навіть писав листа Джо Байдену, аби врятувати від санкцій…
Читайте також: Краще б утік. Вже й забули б
І тут раптом – "той самий диявол усередині". Ні, ну не може права рука президента не знати, що діє ліва…
Причина – в іншому. У тому, що на Банковій чудово знають про "пам’ять метелика", притаманну пересічному виборцю. Саме це знання – а ще витончені маніпуляції з фактами, — і є головним козирем влади в комунікації з "героїчним народом". Комунікації, спрощеної відсутністю альтернативних каналів інформації, і – якщо вже говорити за великим рахунком – відсутністю свободи слова.
Тут можна тицяти владній команді те, що вона годує астрономічними бюджетами так званий єдиний телемарафон, численні анонімні телеграм-канали, армію ботоферм. І отримати коротеньку відповідь у вечірньому відосику Зеленського: мовляв, справжня битва відбувається не в соцмережах. Натомість, якщо мені не зраджує пам’ять, саме в соцмережі влада, — що далі, то частіше, — підкидає полінець у багаття пристрастей ручками Мар’яни Безуглої та навіть дивними повідомленнями офіційних структур, зокрема СБУ, як це було у випадку з Порошенком на кордоні.
Читайте також: "На зло тещі відріжу собі вухо..."
Взагалі, — якщо вже йти ad fontes, – до джерел, — то мені видається, що "батько інформаційної політики" Слуг Андрій Богдан (той, що в перші дні після інавгурації пихато заявив журналістам про їхню непотрібність) базувався на одній дуже цікавій історії, яка особливо мусувалася в Україні навіть прогресивними інтелектуалами. Це – так звана теорія постправди. Пригадуєте, як приїжджав до нас польсько-британський філософ і соціолог Зиґмунт Бауман, і мережеві ресурси рясніли його висновками про плинну реальність, посиланнями на норвезького антрополога Томаса Еріксена, з його "тиранією моменту". Мовляв, ми живемо від миті до миті й мусимо повністю зосередитися на конкретному моменті. І саме момент з жорстокістю диктатора змушує нас визнавати те чи інше правдою.
У часи хаосу, спричиненого війною, — гібридною, до слова, з потужною інформаційно-психологічною складовою, — ми так чи інак стаємо жертвами "тиранії моменту". Ми звиклися з тим, що навіть намацувальне, тактильне може бути вправно виконаним симулякром. Ми не можемо зупинитися перед спокусою повестися на свіжий меседж, не встигнувши обмізкувати попередній.
Ми не бачимо причинно-наслідкових зв’язків, від того пазли реальності складаються не в чітку та логічну картину, а радше скидаються на витвір невдахи-абстракціоніста.
Читайте також: Ніхто вже серйозно не сприймає те, що говорить Зеленський
Коли ми читаємо, що пан Єрмак озвучив перед партнерами потреби ЗСУ в озброєннях, то навряд чи одразу запитуємо себе та інших про повноваження головного канцеляриста країни, згадку про якого ми не знайдемо в Конституції.
Коли нам розповідають, що Порошенко хотів зустрітися з Орбаном і цим підіграти російській ІПСО, — то, сумніваюся, що першою думкою у нас було: "А що, ми з Угорщиною розірвали дипломатичні зв’язки?". І навряд чи ми згадали, що Орбана до Києва запрошував сам Зеленський, а його Офіс разом з Міністерством закордонних справ кілька разів з'ясовували можливість візиту першої особи до Будапешта...
Коли перший заступник голови Верховної Ради розводиться, що це за його розпорядженням лідер "ЄС" не поїхав за кордон, — ми ж не відкриваємо Закон про Верховну Раду, і не дізнаємося з подивом, що за посадою віцеспікер, хай і перший, не уповноважений видавати розпоряджень. І ще з більшим подивуванням сприймаємо новелу закону про те, що розпорядження голови ВР може скасувати лише сесія парламенту...
Це – лише приклади останніх днів. І ті, що лежать на поверхні. А скільки пройшло повз нашу увагу, скільки свідомо приховано від загалу?
Отак "тиранія моменту", емоційний розбаланс під час війни стає поживним ґрунтом для утвердження автократії. І чомусь мені видається, що про неї (автократію) ми вже мусимо говорити як про доконаний факт. Зрештою, як і про те, що автократам не потрібна Європа. Просто, маючи наочний приклад Януковича, вони "зроблять нас" більш витончено і цинічно.
Спеціально для Еспресо
Про автора. Ігор Гулик – журналіст
Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.