Або прокинемося, або програємо

***

Який подарунок від українського народу українським військовим на день незалежності, на новий рік і на всі ніші свята є найбільш бажаний і потрібний?

Звісно, система ротаційної служби. Щоб можна було служити рік або півтора, і потім стільки ж, припустимо, часу бути у цивільному житті – виховувати дітей, працювати та розвиватися як професіонал, підтримувати власний бізнес, відновлювати здоров’я тощо.

РФ своїми діями та навіть відвертими словами задекларувала намір воювати з нами довгі, довгі роки. РФ заробляє сотні мільярдів доларів на рік шляхом експорту енергоресурсів, не кажучи вже про інші статті доходів. Москві вистачає і на хліб з маслом, і на найманців, щоб кратно переважати нас на фронті. Ця війна для них є максимально комфортною з усіх тих, що вони вели за свою історію. Тому вони й не думають зупинятися. Тому це на роки й на десятиліття.

І якщо ми не перебудуємося в цьому плані, то ніякої незалежності скоро не буде.

Не може кріпосна армія воювати вічно. Тим більше, не може воювати вічно рабська армія, з якої можна зараз втікати де-факто без наслідків. 

Ще раз вдумайтеся, вдивіться в це виключно українське диво. В українського солдата вибір: з одного боку – служба до 60 років або до критичного поранення, з іншого – можливість практично безкарно піти додому в СЗЧ. І це при тому, що більшість однолітків цього солдата занурені у принади мирного життя, насолоджуються особистим життям, покращують фахові навички, розвивають власні справи. Все це в Україні або за кордоном, неважливо. 

Мікроскопічна соціальна вибірка ексколег автора цих рядків свідчить саме про це. Справжні громадські активісти пішли воювати, "звичайні" громадяни – екснардеп, журналісти, економісти, юристи, підприємці – у своїй більшості не воюють, а живуть мирне і в цілому успішне життя. 

Читайте також: Про зневагу до військових у тилу

***

Це не тільки й не стільки закони й чиновники. Весь, весь український народ, котрий поки що має незалежність, приготував військовим таку долю: воювати до граничного віку, каліцтва або смерті. Або майже безперешкодно піти у СЗЧ. 

Дзеркало, котре мало б показувати суспільству його вади, зараз викривлене. Очі, якими народ мав би на себе зі сторони глянути, зараз заплющені. Народ спить.

А й дійсно, навіщо заброньованим журналістам це все? Навіщо заброньованим "громадським активістам", тобто найманим співробітникам фінансованих іноземними урядами організацій, якісь реформи призову, реформи в ЗСУ?

Нащо це все так званим лідерам думок? Вони й так купаються в суспільній увазі й повазі, й не думають іти на фронт. Пишуть дописи та статті, дають коментарі.

Нащо це все музикантам і попзіркам, хто їх зажене на фронт? Концерти в тилу – ага, ради зборів для ЗСУ! – їх все одно цей народ буде любити, їх пісні співатимуть. Хоч вони і хитрозроблені боягузи, народ їх обожнює.

Це український народ не вимагає справедливої системи служби й справедливої системи мобілізації. Це український народ не добивається зміни радянських порядків у армії. Народ, котрий під час війни може вийти на вулиці за інші, безумовно хороші, речі – не вважає за потрібне протягнути руку допомоги тим, хто зараз 24/7 зайнятий захистом незалежності. 

***

Як ми далі у таких умовах виживемо? Я точно не знаю. Але це точно ротаційна служба, це точно справедлива мобілізація, це реформи в армії. 

Або прокинемося, або програємо.

Доки Вадим з його колінами не списується, будемо триматися.

Джерело

Про автора. Ігор Луценко, журналіст, воїн ЗСУ

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.